Восени 2024 року він разом із дружиною Ларисою й братом Віктором евакуювався у село Станичне. Наприкінці грудня 2024 року поїхав додому в Попівку по сіно й зерно для домашніх тварин, а дорогою до релокованої оселі підірвався на міні й помер на місці, пише Кордон.Медіа.

Дружина з братом загиблого евакуйовували тіло власноруч. Вони несли його з Попівки три кілометри польовими дорогами, щоб поховати. Поділився історією родини Волошенків їхній друг Олександр Іванов.

«Ти не переживай, навесні поїдемо назад, будемо сіяти поля», – казав Вячеслав Волошенко своєму другу, вірив у краще, проте у грудні 2024 року його не стало.

Вячеслав рано втратив батька, з 14 років його з братом ставила на ноги мати. Потім вона захворіла на онкологію, й хлопці були її єдиною втіхою, за словами Олександра, друга родини.

«Восени 2023 року, коли надворі йшов дощ і летіли російські міни на село Пожня, поховали маму Вячеслава й Віктора. Ця втрата дуже вплинула на обох братів, але Віктору було складніше, бо він психічно хворий», – згадує друг сім’ї Волошенків.

Вячеслав прожив близько 11 років у цивільному шлюбі з дружиною Ларисою. Вона переселенка, ще у 2014 році приїхала до родичів у Попівку Великописарівської громади з Донецької області. Так і залишилася з коханим у маленькому селі, але потім навесні 2024 року вони разом евакуювалися в Станичне за 3 кілометри від Попівки через російські обстріли й забрали Віктора.

До війни чоловік працював на підприємстві «Україна» в Попівці, яке після повномасштабного вторгнення закрили, і люди залишилися без роботи. Вячеслав свого часу здобув професію електрика, тож повертав світло мешканцям Попівки, як зникало через обстріли.

Олександр Іванов, друг сім’ї Волошенків, розповів Кордон.Медіа, що чоловік виїхав із села практично останнім. До того ж жодні екстрені служби на територію Попівки з 24 лютого 2022 року не приїжджали.

Вячеслав відновлював перебиті дроти не тільки для односельців, а й у сусідніх селах, в які не доїжджали електрики. Світло було великою радістю для людей у селах, які залишилися без зв’язку, пояснив Олександр.

За сприяння обороні на початку 2024 року Вячеслав Волошенко отримав відзнаку Міністра оборони України.

«Славік був у нас завжди на коні, без нього ніяк. Він лазив на стовпи, ремонтував електромережу, навіть високовольтну. Неодноразово потрапляв під обстріли, адже ті ж паразити (росіяни – ред.) бачать його й починають лупити з мінометів», – розказує Олександр.

«Тягнуло додому, бо недалеко від’їхав»

Евакуація з села на кордоні з Росією була складною, доступу місцевої влади до жителів Попівки не було. Не всі хотіли й фізично могли виїхати з лютого 2022 року. Люди виїжджали власними силами, а інколи з евакуацією допомагали волонтери. Вячеслав Волошенко не думав покидати свою домівку до останнього.

«Славік не знав, куди їхати, був дуже впертим і не реагував на наші вмовляння евакуюватися. Потім у його брата Віктора згорів будинок, був скид із дрона, та й люди почали масово гинути. Ото вони вирішили виїхати у Станичне», – говорить друг Вячеслава.

Виїжджала з села родина Волошенків самостійно, перевозили речі маленьким мотоблочним трактором, навіть кіз змогли евакуювати. Вони знайшли в селі Станичному закинутий будинок і вирішили там оселитися. Фінансової можливості поїхати далі не було.

«Він їздив додому частенько, останній раз поїхав по сіно й зерно для кіз. Скоріш за все, це було приводом, який він вигадав, адже додому тягнуло. Я зараз мешкаю в Охтирці й не можу так часто бувати в Попівці, а він евакуювався за три кілометри від рідного дому, тому навідувався часто», – пояснює чоловік.

«Я просив його не їхати в село»

Спочатку Вячеслав планував їхати у Попівку з братом Віктором, але в останній момент залишив його в Станичному й поїхав сам. Третього грудня 2024 року чоловік святкував свій 49-й день народження, а вже 29 грудня його життя обірвала російська міна на шляху додому.

«Я говорив зі Славіком напередодні загибелі, порадив попросити сіна й зерна в місцевого фермера Юрія, але він наполягав на своєму. Я просив його не їхати в село… Останній час там були серйозні перестрілки, інколи заходили ДРГ», – ділиться друг сім’ї.

У зазначений час чоловік не повернувся додому, тоді Віктор пішов на пошуки й знайшов розірване тіло брата з розбитим тракторцем посеред села Попівка. Швидко повернувшись додому, він розказав усе дружині загиблого Ларисі. Рідні та друзі просили про евакуацію тіла місцеву владу й військових, але ніхто не відгукнувся. Тільки приблизно через два дні після його загибелі попри небезпеку Лариса та Віктор винесли тіло самотужки, бо іншого виходу не було. Його поховали в сусідньому селі Широкий Берег.

«Це для нас велика втрата. Він був безвідмовною людиною. Ми називали Славіка палочкою-виручалочкою», – з болем говорить Олександр.

Юлія Лагута, kordon.media

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ

Поділитися в соціальних мережах