“Остання родина”: у Сумах показали фільм про містян, які пережили атаки РФ
Документальні фільми про людей, які пережили атаку на Суми на Вербну неділю та обстріл геріатричного пансіонату, показали у Хабі на Кузнечній. Стрічки зняла команда Лабораторії журналістики суспільного інтересу.
Документальна стрічка “Остання родина” починається з кадрів після влучання керованої авіабомби у Сумський геріатричний пансіонат у вересні 2024 року. Стрічка розповідає про подальше життя мешканців пансіонату.
“Ці дідусі, бабусі, вони там знаходили реально останню родину. В них були заплановані весілля, якраз от на ті дати, коли сталася страшенна трагедія. І весь фільм, коли ми спілкувались, вони називали своїх нянечок своєю сім’єю. І це супертрагічно, коли в них наприкінці свого життя було все налагоджено, їх знову розкидали по всій Україні, в різні пансіонати, вони втратили зв’язок”, – говорить режисерка, документалістка Анна Цигима.
“Виходить, що люди знайшли якесь коло спілкування, ми можемо всі уявити, як це складно там, коли людям за 70-80 знайти нове коло спілкування і знову розлучатися. Ми говорили не тільки про історію обстрілу конкретного пансіонату, ми говорили про ще інші виміри в яких ми можемо сказати війна і зокрема такі злочини, як обстріли пансіонатів, для стареньких, наприклад, як вони впливають на людей”, – каже директорка Лабораторії журналістики суспільного інтересу Наталя Гуменюк.
“Ця біда об’єднує, люди впадають в розпач. Але я побачила навпаки, що люди допомагають одне одному, прагнуть жити. Вони розуміють, як важливо підтримати того, хто поряд і може сильніше постраждав ніж ти”, – зазначає журналістка, документаторка воєнних злочинів Ганна Мамонова.
Команда українсько-британського проєкту “Лабораторія журналістики суспільного інтересу” представила у Сумах два фільми про мешканців міста, які пережили російські атаки. Другий фільм “Борись і танцюй” – про дітей, поранених під час атаки на Вербну неділю.
“Потрібно, щоб люди бачили ті злочини, які проходять зараз. Що Росія робить з Україною, з нами, з людьми, з дітьми. Звичайно, потрібно”, – каже Марина Ілляшенко.
Кіріл Ілляшенко рятував пасажирів з палаючого автобусу після ракетного удару, сам потрапив у лікарню. Через місяць після цього він став призером Чемпіонату Європи з боротьби, продовжує займатися спортом. Шестирічна Еліна Рудика була поранена, тривалий час лікувалася, нині продовжує займатися танцями.
“Обоє постраждали після атаки і були, можна сказати, жертвами цього обстрілу, але продовжують жити, боротися, і для нас це також історія про стійкість. Так, вона показує однозначний злочин проти цивільних і тим паче дітей в цьому випадку. Але усі вони не зупиняються. Ця історія, яка надихає, про людей, які продовжують чинити спротив, і в нас величезна повага до батьків, до дітей”, – говорить Наталя Гуменюк.
Анна Цигима каже: команда Лабораторії журналістики не просто документує воєнні злочини, а шукає для своїх проєктів сильних людей, які дають надію і натхнення іншим. Їхні документальні історії про події в найбільш постраждалих від війни регіонах в першу чергу розраховані для показу за кордоном.
“Ми намагаємось вибрати такі, які могли зацікавити іноземного глядача і якось викликати в них таку емпатію до нас. Я хочу, щоб вони плакали. Це перше. Коли ми показуємо завжди фільми, я, чесно, сиджу і чекаю, коли вони будуть плакати. Плачте, знайте! Нам боляче, але ми сильні. Тобто вони зазвичай там дякують, захоплюються, якось намагаються підтримувати, шукають, щоб допомогти конкретним родинам”, – зазначає Анна Цигима.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ