Переїхали в село та зайнялися бджільництвом: історія дауншифтерів із Сумщини
Дар’я та Андрій вже 11 років живуть у невеличкому селі на березі Сейму. Себе вони називають дауншифтерами. Житло у місті змінили на “максимальну природу”, престижну роботу – на бджільництво. Чим приваблює такий спосіб життя?
Дар’я Сапун та Андрій Радченко народилися, виросли та отримали освіту в Сумах, однак жити переїхали в село у Конотопському районі. “Закінчував факультет фізичного виховання. Ніби як і хотілось, але не моє воно, зовсім не йшло”, – розповідає Андрій.
Дар’я має журналістсько-філологічну освіту, але за фахом не працювала. Займалися продажем преси. “Якийсь час цей бізнес тримався, потім він просто вичерпав себе, залишили цю справу”, – розповідає Дар’я.
Вона згадує: “Познайомилися з Андрієм і він буквально сказав: мені є чим поділитися. І привіз сюди. А тут – весна, природа. І так склалося, що ми вже разом 11 років, і з того часу – тут”.
Для нового життя шукали будиночок біля річки. Обрали Сейм. “Тут суцільна природа, максимальна, яка в нас ще є, – жива, насичена, якісна природа”, – каже Андрій.
Перед переїздом не вагалися, згадує Дар’я. “Можна сказати, що ми були в таких обставинах, які нас змусили сюди переїхати. Але це було без вагань, без якихось страждань, що ми залишаємо місто, що там великі перспективи, ми молоді люди, у нас там все життя попереду, а ми, як пенсіонери, сюди, на землю, в ліс”, – каже вона.
Поступово стали займатися бджільництвом. Андрій говорить, що до того нічого про це не знав. “У процесі відчулося, що бджола – це моє, що все це поглинуло капітально”, – каже він.
Андрій вивчив усі процеси за допомогою інтернету, дивлячись відео, блогерів, які діляться своїм досвідом, а також читав спецалізовану літературу.
“Коли починаєш займатися бджільництвом повністю – лише бджілки, – то ти зайнятий постійно. Це потребує протягом усього року роботи. Якщо ми робимо вулик для бджіл, то ми його робимо самі. Якщо рамку для бджіл, на якій вони живуть, будуються, то самі. Воск, який ми самі перетоплюємо, самі з нього відливаємо соти, вощину так звану, її ставимо у вулик. Тобто все-все самі”, – розповідає Андрій.
У магазині купують тільки певні матеріали.
Нещодавно Дар’я спробувала пекти хліб. “Для мене це стало таким відкриттям, незважаючи на те, що я вже давно збиралася. Мені здавалося, що це так багато часу займає, взагалі ні. А потім якось настав такий момент, що мені мама Андрія подарувала закваску. І тут я з цією закваскою навчилася пекти хліб, у мене книжка з’явилася, я по ній розібралась”, – каже вона.
Зараз у неї вже всі процеси відпрацьовані і хліб завжди виходить вдалий. Для випічки Андрій нині будує піч. “Іноді все-таки є відчуття, що якось в місті є свої переваги, свої моменти, але більшу частину часу все ж таки таке усамітнення бере гору”, – говорить Андрій. Нам якось вистачало одне одного і потреби в місті не відчувалось”, – додає Дар’я.
“Місто стискає, певні рамки робить, тут нікуди від цього не втечеш. Тут ці рамки відсутні. Це відчувається миттєво”, – переконаний Андрій.