Поштові історії з прикордоння: як на Сумщині працює бойове відділення “Укрпошти”
Анна Леготкіна та Людмила Катана – поштарки бойової бригади пересувного відділення “Укрпошти” на Сумщині. Два-три рази на тиждень жінки завантажують автівку та виїжджають у прикордонну зону. У кабіні поштової машини, окрім водія, ледве вистачає місця для двох людей. Все інше зайняте кореспонденцією та продуктами.
“Ми доставляємо продукти у населені пункти, в які інколи не доїжджає навіть пересувна торгівля”, — посміхається Людмила Катана, начальниця пересувного відділення.
“У нас свіже все: і тушкованка, і ковбаса, і чаї, кава. Майже все робоче населення виїхало, залишилися самі пенсіонери. Магазин або дуже далеко, або до них і не доходить, вони в нас завжди купляють смаколики. Ми вже знаємо, що деякі бабусі дідусі люблять: хто любить круасанчики, хто любить печиво, хто ковбаску. У нашого екіпажу такий девіз: “Хто, як не ми?”. Зараз ми не можемо собі дозволити навіть зайвий раз боятися. Все буде добре. Сонечко світить, небо бачимо. Розвиток, який би він не був, ми приймаємо. Треба тільки з позитивом, без позитива в нас нічого не вийде. Добро, любов роздаємо – і будемо роздавати. Зараз так”, — розповідає Людмила Катана, начальниця пересувного відділення.
Завантажуються поштові екіпажі у Сумах, каже Анна Леготкіна, звідти до прикордонних сіл роз’їжджаються майже півтора десятка бойових бригад: “Із нашої точки базування їдуть машини в Білопільський район, там у нас дві бойові бригади, в нас роз’їжджаються у Краснопільський район. Сумський район також обслуговують пересувні відділення. Усього в нас на точці базування 14 відділень і всі вони їздять і в Покровку, і в Грабовське, і в Кіндратівку, і в Костянтинівку скрізь. Ну зовсім в прикордонні нікого не залишать без своєї уваги”.
На прикордоння Людмила їздить два роки. Так, говорить, склалося життя: “До цього я працювала в магазині “Оптика”, була завідувачкою відділу, наш відділ анулювали, було скорочення і я залишилася без роботи. Так, треба піти на біржу, треба працювати, мені запропонували. Я не шкодую. Що там, що тут — я спілкуюсь з людьми, це напевно моє таке от людське призначення”.
Далі пряма мова від пані Анни Леготкіної.
Як люди вас зустрічають?
Хто з якимись криками, незадоволенням, хто тебе зустрічає добре, хто очікує, а хто й не чекав. Хтось за тебе хвилюється, завжди телефонує: “Ви доїхали-не доїхали, у вас все нормально?”. Бувало таке, що люди дзвонять — я ж в машині і не чую вибухів, а вони до нас дзвонять і кажуть: “Аня, там уже стріляють, ховайтеся!”. Люди і в підвал до себе звуть, щоб ми ховалися. Наша робота – це і психологічна складова, тому що з людьми спілкуватися зараз вже важко, всі на взводі, в усіх психологічні зриви, нерви, тому часто доводиться працювати більше не на видачу посилок, чи пенсій, а навіть більше на живе спілкування. На моральну підтримку людей, які там проживають. Ну так от і працюємо”.
Що найважче під час таких виїздів?
Найважче – це, коли ти їдеш туди, очікувати ці вибухи: будуть вони – не будуть. Важко дивитися, що там, де ще раніше вирувало життя, зараз немає взагалі нічого. Коли люди виїжджають… А ще важче – чути, що людям нікуди їхати. Вони не збираються нікуди виїжджати з-під обстрілів. Це дуже важко.
Чи доводилося працювати під вибухами?
Так, доводилося, і неодноразово. Бувало, що ми тільки приїхали і починалися вибухи, по селу стріляли. Було й таке, що ми там вже працювали і з вертольотів обстрілювали нас, з мінометів, з “Градів”. Ну, мабуть, з усіх видів зброї вже обстрілювали, тому інколи навіть ти цього не чуєш. Був такий випадок, що дрон в нас супроводжував весь час: з моменту, як ми в’їхали в село — це була п’ятикілометрова зона – і він нас супроводжував весь час, поки ми туди не виїхали.
А був такий випадок, ми залишилися з водієм в машині. І ми сидимо, двері відкриті, щоб чути, коли почнеться обстріл. А мені водій каже: “Закрий двері — машина їде”. А такий шелест, як от дійсно машина їде. Я двері закрила, дивлюся, а машини-то немає! І мені водій кричить: “Аня, бігом з машини!” Ми з машини вискочили — і пролетіла ракета. Була керована ракета, запущена з вертольота!
А смішні ситуації виникали?
Зараз і не згадаю курйозних випадків, тому що вони все одно перекриваються стресом. Можливо, й були такі випадки. От, наприклад, одного разу ми пенсію в канаві роздавали. Були випадки, що ми тільки заїхали в село – почався обстріл. Це я зараз вже морально готова падати і в грязь, а тоді ще не була готова на землю ось так лягати. І я присіла —сиджу. Люди на мене кричать — лягай на землю! А як це, куди ж лягати, як там грязь та трава? І от прийшлося якось виходити з цієї ситуації, моститься коло цих людей, бо потрібно при обстрілах якнайнижче лягти.
Чи важко постійно працювати у бронежилеті?
Важко. Зараз уже до нього настільки звикла, що він як рідненький, мені без нього як чогось і не вистачає, але спочатку дуже боліла спина. Зараз він начебто під мене шитий. У мене тут і турнікети, а в кожного члена екіпажу є своя аптечка. У нас є ноші, ми проходимо постійно курси з надання домедичної допомоги. Першу допомогу, якщо прийдеться, можемо надати.
Ким працювали до війни?
До війни довгий час працювала в органах державної влади, також в магазині. З початком повномасштабного вторгнення влаштувалася на “Укрпошту” кураторкою пересувних відділень. Це відділення стало вже рідненьке. А взагалі, в мене вісімнадцять сіл і плюс ще село Юнаківка. Але доїжджаємо ми, на жаль, тільки в шість, ну і Юнаківка сьома. Ми не можемо залишити людей без наших послуг, ми намагаємося все одно ухватити кожного, кожне село. Навіть якщо я не можу своєю фізичною присутністю цього зробити, я намагаюся це зробити через посередників».
Хто чекає на Вас вдома?
У Сумах чекає родина: чоловік та двоє дітей 12 і 7 років. Небезпечна в мене професія, але вже звикли. Чоловік у мене військовослужбовець, він також не в захваті від моїх поїздок, але в кожного свій фронт. Я завжди йому кажу: ти тримаєш свій фронт, я тримаю свій.
Я нещодавно читала статтю про поствибухові синдроми, так от в мене вже таке відчуття, що, мабуть, в мене ці синдроми вже є: мені вже необхідно чути вибухи, але я, як почалась війна, говорила: ми як звільнено Крим, я тоді поїду працювати на пересувне відділення в Крим.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ