«Родичі, не хвилюйтесь»: історія Андрія Білого, який загинув, захищаючи Сумщину

«”Я вже в Сумах, — каже, — все нормально. Я два-три дні не буду виходити на зв’язок. Не хвилюйтесь, все буде нормально”. Завжди нас називав “родичі”. Каже: “Родичі, не хвилюйтеся, я вам зателефоную”. І все. Це був останній його дзвінок додому…» — говорить мати полеглого воїна Світлана Біла.

Останній раз Андрій Білий говорив із рідними 15 вересня 2024 року. За кілька годин до цього він був удома в Глухові. Того ранку вони похрестили його двомісячного сина Марка. Андрій планував побути з близькими ще хоча б день, а в понеділок повернутися на службу. Але все змінив раптовий виклик. Уже об 11:00 чоловік збирав речі.

«Мамо, це ж робота. Я не можу підвести своїх хлопців», — сказав він матері й вирушив. За два дні зв’язок із Андрієм, який служив розвідником, обірвався. Для його родини почалися найважчі дні — дні очікування і невідомості, говорить дружина Аліна Біла.

«Вже пройшло три дні після того, як мені сказали, що вони вийшли, а його немає. Ніхто не відповідає. Я вже вийшла на військову частину. Сказали, що мені зателефонують. Через годину десь дзвонять з військової частини, кажуть: Андрій зник безвісти. Його немає».

Почалося півтора місяця сподівань та молитов, розповіла дружина. Лише згодом стане відомо: 17 вересня 28-річний розвідник-оператор 54-го батальйону поліг поблизу села Журавка на рідній Сумщині під час виконання бойового завдання.

Мати пригадує: син змалку мріяв про військову справу, і це був його свідомий вибір.

«Він каже: “Ма, вийшов закон, що в армії вже не беруть з 18-ти — з 20-ти років”. Він каже: “Це ще тоді два роки? Ні, все, я вирішив”. Кажу: “Андрюш, ну ти подумай, тобі ще тільки 18 років”. Він каже: «Мамо, я хочу спробувати”».

Після перших трьох років служби, у 2017 році, контракт закінчився. Андрій повернувся додому, вивчився на електрика й невдовзі підписав новий контракт із 16-м окремим мотопіхотним батальйоном 58-ї бригади. Попри суворі бойові будні, він залишався людиною з добрим серцем, говорить мама. Навіть із фронту Андрій привозив додому врятованих чотирилапих: кота Серьогу, пса Боса, а згодом і лабрадора, який живе й досі. Мати Світлана пригадує: ця любов і турбота про тварин були в сина ще з дитинства.

«Прийшов зі школи, приніс кошеня таке, дивиться на нього, воно й не зявкає. “Нащо ти притягнув? У нас же є кіт вдома!” — “Мамо, ну хай побуде, я комусь віддам”. Так той кіт у нас і прижився. Після школи побігли на риболовлю — притягнув собаку додому, цуценя малесеньке. Теж виходили: “Мамо, я кому-небудь віддам”. Я кажу: “Ну я знаю, що це “віддам”. Каже: “То буде в нас ще третя собака!”»

У рідному селі Полошки на Глухівщині Андрія завжди чекала велика родина — батьки, брат і дві сестри. Через службу додому він приїздив рідко, але кожну відпустку намагався зробити особливою — зібрати всіх найближчих разом. Під час однієї з таких поїздок у рідне село Андрій зустрів кохання свого життя — майбутню дружину Аліну.

Аліна Біла

«Я приїжджала до знайомої подружки. І там ми в барі познайомилися. Він підійшов і каже: “Чому ти так на мене дивишся?” Кажу: “Ну в мене ж очі є, тому дивлюся”. Ось так ми почали спілкуватися. У березні він каже мені: “Я їду в АТО. Якщо ти мене дочекаєшся, ми одружимося”. Кажу: “Скільки чекати?” Каже: “Місяць”. Кажу: “Так легко”. І все, він приїхав з АТО, і через два тижні ми подали заяву до РАЦСу. 15 травня ми одружилися. Це була така дата — День сім’ї. Ми прийшли розписуватись, не знали навіть, а вони кажуть: “Нам потрібно вас сфотографувати”. Я кажу: “Навіщо?” — “Сьогодні День сім’ї”. “Нічого собі, — кажу, — яка класна дата, на яку ми потрапили”», — згадує Аліна.

Через постійне перебування чоловіка на фронті подружнє життя з перших днів проходило на відстані. Незабаром Аліна завагітніла старшою донечкою. Спочатку Андрій мріяв про сина, але коли народилася Вікторія, вона стала для нього найбільшим щастям у житті, ділиться Аліна.

«Вікторія завжди, якщо я сказала “ні”, каже: “Я дзвоню татові”. І все — тато завжди все дозволяв. Він рідко приїжджав, але завжди все їй дозволяв, допомагав. Він приїжджав — вони сідали разом ліпити, малювати, читати, писати. Віка його дуже любила і завжди дуже плакала, коли він їхав. Кор.: — Була татовою доцею? — Так-так».

Аліна та Вікторія

На початку 2022 року, коли черговий контракт закінчився, Андрій повернувся до цивільного життя. Родина сподівалася, що тепер вони нарешті будуть разом, та спокійні будні тривали лише три місяці. 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення. Андрій без вагань знову зібрав речі й пішов захищати рідну землю. Проходив найгарячіші точки на Сумщині, Чернігівщині, брав участь у важких боях за Бахмут. Про війну вдома говорив неохоче — намагався вберегти психіку найрідніших. А в липні 2024 року доля піднесла йому ще один дарунок — народження сина Марка.

«Так, у Бахмуті вони були. А ми повинні були на УЗД іти разом. А він телефонує, каже: “Мене не відпускають”. Пішла сама, хотіла йому зробити фотографію, роздрукувати, хто у нас там, щоб відправити посилкою. І він телефонує по відеозв’язку. Каже: “Хто?” Кажу: “Я не скажу”. Каже: “Хто, я тебе питаю? Бігом кажи, у мене немає часу”. Кажу: “Хлопчик”, і все — я бачу сльози на очах. Він каже: “Я зараз передзвоню”, і чую — кричить: “У мене буде пацан” своїм побратимам. Марк — повністю Андрій. Знаєте, побачивши Марка, чужі люди кажуть: це копія Андрія. І от тільки побачиш — це він усміхається, це Андрій. І характер такий, і зовнішньо повністю Андрій», — розповідає Аліна.

Аліна, Вікторія та Андрій Білі

За роки сумлінної служби Андрія Білого нагородили нагрудними знаками «Ветеран війни» та «Учасник АТО». За свій останній бій поблизу села Журавка розвідник-оператор 54-го окремого розвідувального батальйону був відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня — посмертно. Його поховали в рідних Полошках на Центральному кладовищі. У захисника залишилися батьки, дружина, двоє маленьких дітей, брат та дві сестри. Про те, що тато більше не приїде, 8-річній Вікторії розповіли вже після похорону.

«У нас перед цим одного кума поховали, іншого кума поховали… Я їй розповіла, кажу: “Ну ти ж знаєш, що Лізин тато став янголом, полетів на небо. У Артема тато став янголом, полетів на небо. І наш тато став янголом, полетів на небо…” Вона обійняла мене, і все. Вона не плакала, нічого. Просто обійняла мене й сказала: “Я зрозуміла”. Але я думаю, що вона досі не вірить. Кожного дня народження вона каже: “Ти знаєш, яке в мене бажання? Щоби тато був живий”», — каже Аліна.

Дівчинка й досі береже у серці теплі спогади про татову любов і вірить, що він завжди поруч — тепер уже як її власний янгол-охоронець.

Вікторія Біла, донька полеглого воїна:

«Я люблю тебе, Тато рідненький,

Ти у серці моєму назавжди.

Ти не думай, що я ще маленька,

Розумію, де зараз ти…

Ти на мене з висот споглядаєш,

Білим янголом небо тримаєш,

Щоб життя моє світле було».