Шосткинщина попрощалася відразу з двома захисниками

Разуваєв Євгеній Андрійович народився 2 лютого 1996 року, у родині зростав разом із сестрою Дариною. Євгеній був старшим братом і з особливою ніжністю ставився до своєї сестрички, лагідно називаючи її «Лулу». Навчався у Середино-Будській загальноосвітній школі №1. Після здобуття неповної середньої освіти продовжив навчання у ВСП «Глухівський агротехнічний фаховий коледж СНАУ». Юнак мав феноменальну пам’ять. Особливо любив уроки історії, легко запам’ятовував дати та історичні події.

З дитинства Євгеній захоплювався автомобілями. Він не просто любив машини — вмів їх ремонтувати, розумівся на техніці та із задоволенням працював із нею. Згодом працював виїзним механіком. Там його знання, відповідальність і золоті руки були особливо цінними.

У 2016 році Євгеній пішов на строкову військову службу, яку проходив у Чернігівській області. Це стало важливою частиною його життя, загартувавши характер та виховавши ще більшу відповідальність.

Рідні та друзі згадують його найкращими словами: «Женя був добрим, щирим, безвідмовним, товариським, працьовитим та врівноваженим. Він ніколи не поспішав із рішеннями — усе обдумував і зважував. У людях найбільше цінував доброту, щирість та людяність».

Згодом доля подарувала йому зустріч із коханою дівчиною Тетяною. Поруч із нею він мріяв про прості, але такі важливі для кожної людини речі — власний дім, родину, спокійне та мирне життя.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення російських загарбників, Євгеній не залишився осторонь. Він добровільно став на захист України, не міг вчинити інакше.

Військову службу проходив у складі 117-ї окремої бригади територіальної оборони на посаді водія. Мав військове звання старшого солдата, бойовий позивний — «Таксист». За участь у захисті України був нагороджений відзнакою «Учасник бойових дій». Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку (зокрема у районах Красногорівки, Бахмута, Лимана та Часового Яру). Там, де було особливо важко й небезпечно, він завжди залишався вірним військовій присязі, фронтовим побратимам та Україні.

Він мріяв про повернення з Перемогою додому. Мріяв придбати будинок у рідній Шостці, створити сім’ю з коханою Тетяною та якнайшвидше повернутися до мирного життя. У його мріях було звичайне людське щастя — дім, кохана людина, родина і тиша замість вибухів…

22 серпня 2026 року Євгеній отримав важке поранення. Лікарі військово-медичного шпиталю м. Дніпра активно боролися за життя Захисника. На жаль, врятувати його не вдалося…

30 серпня 2026 року серце Євгенія Андрійовича перестало битися.

Йому було лише 30 років…

Хоменко Максим Валерійович народився 12 липня 1982 року у Шостці, зростав у родині разом із сестрою Мариною.

Навчався у Шосткинській загальноосвітній школі №4. Після здобуття неповної середньої освіти продовжив навчання у місті Чернігові, де на той час діяв військовий ліцей. Прагнення до знань, саморозвитку та пізнання нового привели Максима до військової освіти. Після закінчення ліцею він вступив до Київського вищого військового інженерного училища зв’язку. Згодом заочно здобув юридичну освіту.

Максим завжди прагнув розвиватися, любив навчатися, пізнавати нове, а у вільний час займався спортом. Він був справжнім майстром на всі руки. За що б не брався — усе робив сумлінно та відповідально. Не цурався жодної роботи, адже звик у всьому покладатися на власні сили.

Для рідних, друзів, знайомих Максим назавжди залишиться доброю, спокійною, відповідальною та надзвичайно вихованою людиною. Він ніколи не скаржився на труднощі, не обтяжував інших своїми проблемами. Багато переживав мовчки, усе тримав у собі. За це його поважали та цінували. Про таких говорять: «золота людина».

28 червня 2023 року Максим свідомо став на захист України, долучившись до військової служби. Мав звання старшого лейтенанта, проходив службу на посаді помічника начальника служби інженерно-інфраструктурного забезпечення тилу логістики. Його бойовий позивний — «Рибак». Виконував бойові завдання, зокрема на Покровському напрямку, захищаючи рідну землю від російського агресора. Був командиром взводу. За сумлінну службу і відданість Україні нагороджений відзнаками «За мужність» та «Учасник бойових дій».

У вересні 2024 року Максим отримав осколкове поранення. Лікування проходив у Запоріжжі. Після цього приїхав до рідної Шостки, до батьківського дому, аби побачити найдорожчих людей — своїх рідних. Та навіть тоді він не хотів їх хвилювати й нічого не розповідав про своє поранення. Батьки згодом дізналися про все самі…

29 серпня 2026 року в місті Рівне, перебуваючи на стаціонарному лікуванні, Максим Валерійович Хоменко відійшов у вічність…