Шосткинщина попрощалася з двома захисниками України
13 листопада у Шостці вклонилися пам’яті героїв – Сергія Нечипоренка та Геннадія Дурманова, які віддали життя за мир і свободу рідної України.
Сергій Дмитрович Нечипоренко народився 12 січня 1979 року в мальовничому селі Богданівка Шосткинського району. З другого класу хлопчик навчався в Шосткинській школі №6, а пізніше вступив до профтехучилища №19 на спеціальність «столяр-тесляр». Спочатку працював на одному з місцевих підприємств, а згодом – на виробництві меблів верстатником, отримуючи від своєї роботи велике задоволення. За словами знайомих, Сергій Дмитрович щиро захоплювався життям, намагаючись зробити кожний день корисним і яскравим. На роботі він завжди брав активну участь у різних спартакіадах. Чоловік дуже любив різну техніку, але особливо цікавився мотоциклами. Відпочити від буденних справ і насолодитися природою допомагала рибалка.
Сергій дуже любив життя, але більш за все він любив свою сім’ю.
Його поважали друзі та колеги по роботі, оскільки завжди був товариським, чесним, веселим та життєрадісним.
Початок повномасштабної війни в України став вирішальною подією в житті нашого земляка. Без вагань Сергій Дмитрович став на захист Батьківщини та рідної сім’ї, на захист кожного з нас.
Його життя трагічно обірвалося 3 листопада в с. Макіївка Луганської області.
Непомірна втрата лягла тяжким каменем на серцях його близьких родичів та друзів… Шосткинщина лишилася вірного сина і захисника.
Геннадій Миколайович Дурманов народився 9 вересня 1973 року в с. Шатрище Ямпільського району. Він був первістком у багатодітній родині, де потім з’явилися ще два брати та сестра. З дитинства хлопчик вчився відповідати за молодших, бути турботливим старшим братом, вміти підтримати кожного та стати опорою для батьків. Геннадій був лідером завжди і в усьому. З азартом грав у футбол і волейбол, входив команду КВК. Відучився 2 курси педуніверситету, потім два роки відслужив в армії та вступив до Сумського кооперативного технікуму.
У 24 роки з’явилася нова родина – дружиною Геннадія стала Ірина, яка протягом всього життя була надійною підтримкою та натхненням. Згодом народився первісток, синочок Влад, а через 12 років – донечка Ліана. Родичі згадують Геннадія Миколайовича як відповідального батька, щиросердну, турботливу та люблячу людину. Мрії його були прості та добрі – побудувати великий і затишний будинок, де в мирі і злагоді жили б усі близькі: бабусі, дідусі, діти та обов’язково – майбутні онуки, яких він дуже хотів… Мріяв після Перемоги зустрітися з армійськими друзями та поїхати на рибалку.
У важкі хвилини Геннадій завжди був поруч з тими, хто цього потребував. Саме тому з початком війни його вибір був однозначним. Побратими по зброї називали його «Професор». До останніх хвилин життя Геннадій Миколайович залишився вірним. Своїй Батьківщині. Родині. Власній совісті та честі. 3 листопада несправедливо та трагічно обірвалося життя люблячого чоловіка, сина, батька та брата. Близькі згадують слова Геннадія, які він сказав, йдучи на війну: «Если не я, то кто? Пусть это буду я, а не наши дети!». Слова виявилися пророчими… Він віддав життя за світле майбутнє наших дітей, за мир і свободу в Україні.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ