«Сміттєві пакети понадягали на голови, обмотали скотчем і відвезли на Таганрог», — захисник Маріуполя із Сумщини
Після оборони Маріуполя військовослужбовець 74-го окремого розвідувального батальйону Євгеній Бадива з Роменщини провів майже три роки в російському полоні. Додому військовий повернувся 24 травня 2025 року під час другого етапу обміну полоненими у форматі «1000 на 1000». Він розповів Суспільному про катування, допити та умови утримання в російських колоніях.
Контракт із військом чоловік підписав у листопаді 2021 року. Служив навідником-оператором бойових машин піхоти. На початку повномасштабного вторгнення перебував у Донецькій області. Звідти, розповідає, разом із побратимами поїхали обороняти Маріуполь.
«Були ми на обороні Маріуполя. Стояли на східному районі. Оборона Маріуполя тривала 86 днів. З 16 по 20 травня нам надійшов наказ здаватися в полон. І 20 травня із заводу “Азовсталь” ми вийшли в полон».
Спочатку, згадує Євгеній, була Оленівка.
«Десь з 21 на 22 вночі ми заїхали на Оленівку. Там нас приймали нормально. Поселили на бараки. Бараки були переповнені: десь по 500-600 чоловік було. Спали на підлозі, на батареях. Хто знайшов матраци — на матрацах. Ми спали на підлозі та вкривалися шторами. Позривали штори і вкривалися ними. Пробув я там три дні. Ми повиходили з бараків на майданчик. Заїхали чотири камази: нам перемотати руки стяжками, голову перемотали — сміттєві пакети понадягали на голови, обмотали скотчем і відвезли нас на Таганрог».
За словами Євгена, у Таганрозі жорстоке поводження почалося з перших хвилин.
«Пооформляли, відбитки пальців в нас взяли, пороздягали, загнали нас в душ, постригли. Доки ми біжимо звідси, з оформлення, поки одяг забирають, нас постійно б’ють: ногами, руками, киянкою били, палками дерев’яними, дубинками, пеерами і тому подібне».
Найстрашніше, каже Євгеній, що залишилося в його пам’яті — це допити.
«Змушували брати два дроти і засувати собі в труси. І він казав: “Не будеш розповідати — вставлю в розетку”. Повідбивали мені за час перебування в Таганрозі… пробивали мені ноги, ніс зламали, три ребра поламані були в мене за чотири місяці. Ми їли — в мене коти вдома більше їдять, ніж ми їли. В Каменську- Шахтинську нас зустрічали на багато краще, ніж в Таганрозі. Пару раз пеером по обличчю. Нас розселили по бараках в Каменську-Шахтинську, тобто жили на бараках. Було набагато краще, ніж в Таганрозі. Там вже книги з’явилися, шахи нам дали. Змушували нас співати Гімн. Гімн ми співали п’ять разів на день. Три прийоми їжі ми співаємо Гімн, і в нас дві перевірки — ми співаємо Гімн».
За три роки полону фраза «їдете додому» звучала не раз, згадує Євгеній. Тож коли це стало реальністю, чоловік до останнього не міг повірити, що нарешті повертається в Україну. Було це 24 травня 2025 року.
«Ми приїхали на аеропорт, нам видали сухпайки. Години три-чотири ми сиділи в автозаках. Потім нас посадили на борт, пасажирський, цивільний. Ми полетіли на аеродром, на якийсь військовий аеродром. Ми вночі прилетіли, і рано-вранці військовим бортом прилетіли в Гомель. Уже зрозуміли, що обмін. Бо ми вийшли з борта і вже під’їжджали автобуси, машини, швидкі, супровід приїхав. Посадили нас по автобусах і їсти дали. Кожному — заходиш в автобус, і в кожного на сидінні був пакет з їжею. Зрозуміло було, що, швидше за все, ми їдемо додому».
Після повернення з полону, каже Євгеній, він пройшов лікування та відновлення. Попри пережите, планує й надалі служити Україні. Мріє про те, щоб кожен український військовополонений повернувся додому.