“Наше весілля перенесла авіабомба”: історія пари з сумського пансіонату для людей старшого віку

19 вересня росіяни скинули авіабомбу на Сумський геріатричний пансіонат для ветеранів війни та праці. Загинула 70-річна жінка, ще 13 людей отримали поранення. Заклад частково зруйнований. Тоді у пансіонаті перебував 221 підопічний, більшість — у будівлі. Звідти представники ДСНС евакуювали 147 людей.

Серед постраждалих були 75-річний Олександр Смолін та 63-річна Людмила Шаповал — пара познайомилась у пансіонаті та якраз готувалась до весілля. Їм пощастило, у момент влучання Олександр та Людмила гуляли в парку на території пансіонату.

Зараз пара живе в іншому закладі на Сумщині та знову готується до весілля. Liga.net побувала у них в гостях та дізналась, як це — пережити влучання ракети, але продовжити будувати плани на майбутнє.

Олександр та Людмила

Олександру 75 років, Людмилі — 63. Вони зустрілись у Сумському геріатричному пансіонаті, але скільки років тому, не пам’ятають. В один голос відповідають: “Давно”. Та додають: просто в якийсь момент вирішили, що краще триматись разом.

Олександр явно готувався до зустрічі з журналістом. Вдягнений у свіжу та випрасувану сорочку та штани. Під час розмови сидить рівно та майже не ворушиться, наче постійно очікує на спалах фотоапарата. Час від часу стискає ліву руку в кулак — хвилюється.

Він кадровий військовий. 22 роки служив на Північному Кавказі, потім повернувся на рідну Сумщину. Олександр відповідає на питання чітко та лаконічно. Здебільшого це “добре”, “давно”, “нормально”… Ніяких зайвих деталей. Так само стримано усміхається для фотографії.

До пансіонату чоловік потрапив після смерті дружини. “Розумієш, ти просто живеш, а потім нікого не залишається. Багато друзів, родичів, усі зникли, повмирали — нікого немає. Так я вирішив піти у будинок престарілих”, — говорить Олександр. Та додає: “У Людмили така ж сама пісня”.

Людмила більшу частину нашої зустрічі мовчить. Вона соромиться говорити з журналістом, тому на запитання переважно відповідає сміхом, наче почула жарт і не може себе стримати.

Про себе, як і Олександр, розповідає мало: була санітаркою в лікарні, а після скорочення пішла працювати в магазин. Тоді почала хворіти — сильно та часто. З роботи довелося піти, а згодом — переїхати жити до пансіонату.

“Хвороби — це те, що нас об’єднує. Що у неї ноги болять, що у мене. Я переніс два інсульти, і вона один”, — лагідно промовляє чоловік, на його обличчі з’являється усмішка. Людмила виправляє його. Каже, що теж пережила не один інсульт: “Я ж постійно по лікарнях лежала”.

“Ми вирішили бути удвох, щоб не було такої самотності. Бути самому — це дуже важко, удвох легше”, — Олександр розповідає про рішення одружитись.

Вони з Людмилою мали стати подружжям ще 15 жовтня, вже подали заяву. Але російська авіабомба змінила їхні плани.

Авіабомба

Вибух у Сумському геріатричному пансіонаті пролунав 19 вересня близько четвертої години дня. Росіяни скинули керовану авіабомбу. “Це було дуже несподівано. Раз, і все”, — пригадує Олександр. Вони з Людмилою в той момент якраз були на прогулянці в парку, сиділи на лавочці та відпочивали.

Коли пролунав вибух, Олександр одразу подивився на будівлю пансіонату. Вона виглядала зовсім інакше – не так, як ще хвилину тому. Тепер у ній не було вікон та дверей, крізь діри на верхньому поверсі проглядало небо. Олександр одразу зрозумів: жити тут далі неможливо.

Пара вирішила залишитись у парку. Тільки пересіли на іншу лавочку, подалі від епіцентру вибуху, і спостерігали за тим, що відбувалось далі. Олександр та Людмила бачили, як з сиренами та блималками під’їхали машини рятувальників та поліції, як з будівлі стали на ковдрах виносити поранених та тих, хто не може ходити. Як під’їхали машини швидкої, щоб забрати постраждалих, та автобуси для евакуації вцілілих в інші пансіонати. Все це тривало близько двох годин. Олександр та Людмила залишались на лавочці.

Деякі співробітники пансіонату поїхали разом із підопічними — і зараз працюють у нових закладах. Приміром, декілька кухарок з Сумського геріатричного пансіонату тепер працюють у тому ж закладі, куди перевезли Олександра та Людмилу.

Одна з них згадує, як почула вибух, коли йшла зі зміни в пансіонаті на зупинку. Але не одразу зрозуміла, що сталося. “Я була вже у маршрутці, коли люди навколо стали казати, що ракета влучила в пансіонат, — розповідає жінка. — Одразу схопила телефон, почала телефонувати своїм дівчатам, які були на зміні. Питала, чи всі живі. Слава Богу, всі вціліли, тільки одну жінку трохи зачепило уламками”.

Інша кухарка у мить вибуху була вдома — її будинок поруч з пансіонатом. Пригадує, що спочатку почула вибух, а потім крики з вулиці: “Горить пансіонат!” Все кинула та побігла до будівлі. “Коли прибігла, ДСНСники вже встановили оточення та заборонили заходити в будівлю, — згадує жінка. — Рятувальники казали, що вона може обвалитися. А ще всі знали, що росіяни можуть завдати повторного удару”.

Рятувальники разом з поліцейськими виводили та виносили працівників та підопічних — всіх, хто був у будівлі на момент вибуху. Найбільше постраждав п’ятий поверх. Саме там жили люди, які не могли пересуватися самостійно, і саме їх з будівлі виносили на ковдрах та кріслах колісних.

Вже біля оточення постраждалих зустрічали працівники пансіонату — ті, хто встиг оговтатись після вибуху чи повернутись на роботу. Вони відводили людей подалі від будівлі, боялись повторного влучання. “200 людей на матрацах чи в ковдрах просто лежали на землі”, — пригадує одна із працівниць пансіонату.

Далі була евакуація підопічних в інші заклади по всій Україні. Так Олександр та Людмила опинилися в одному з пансіонатів на Сумщині. В якому саме — адміністрація закладу просить не вказувати. Боїться, що Росія може повторити теракт.

Переїзд

У “новому” пансіонаті про те, що до них їдуть підопічні із Сум, дізналися майже одразу. Директорка закладу згадує: “Мені зателефонували з департаменту соцполітики, сказали, що сталася трагедія і що до нас повезуть частину людей, — говорить Лідія М. (на прохання жінки у цілях безпеки не розкриваємо її прізвище). — За якийсь час зателефонували знов: підопічні з Сумського пансіонату вже виїхали з міста, будуть за п’ять годин. Стільки часу в мене було, щоб викликати працівників на роботу, облаштувати нові місця та приготувати їсти”.

Основний виклик — збільшити кількість ліжко-місць у будинку-інтернаті. Тепер він мав приймати на третину більше підопічних від можливого максимуму. Додали нові ліжка в кімнати, де вже жили підопічні, і поставили по два-три ліжка в кімнати відпочинку. Раніше тут дивилися телевізор, читали книжки, грали в шахи, тепер для всього цього немає місця.

Проблема була і в тому, що ніхто не знав, скільки жінок і скільки чоловіків їдуть із Сум — як і про стан їхнього здоров’я. Всі документи залишились у пансіонаті, часу збирати їх не було. “Коли ми побачили, кого до нас привезли, довелося змінювати щось на ходу. Бо ми ж не могли поселити жінок з чоловіками чи хворих зі здоровими”, — говорить Лідія.

Автобуси з людьми старшого віку приїхали на місце після одинадцятої вечора. “Хтось був у стані шоку, хтось плакав, а хтось не розумів, де знаходиться”, — розповідає Лідія. Деякі так втомились, що просто не могли рухатись. Їх до кімнат на кріслах колісних відвозили працівники. Далі на всіх чекала вечеря — макарони по-флотськи та чай. Проте більшість людей були занадто втомлені та просто хотіли лягти.

“Нові мешканці приїхали в одязі, в якому їх застав вибух. Часу та можливості взяти інші речі не було, — розповідає Лідія. — Щоб вони переодяглись, ми шукали одяг на своїх складах — роздали по футболці чоловікам та по халатику жінкам. Частину своїх речей дали наші підопічні. Пізніше з цим допомогли волонтери та громадські організації”.

Лідія пригадує, що в той день і вона, й інші працівники роз’їхалися по домівках лише о першій ночі. А наступного ранку знову прийшли на роботу — готуватись прийняти групу маломобільних людей з Сумського пансіонату, що мали приїхати за кілька днів.

Що далі?

Оскільки підопічних у пансіонаті стало на третину більше, кухарів та медиків тепер не вистачало. Рішення напрошувалось само собою: запросити на роботу кухарів та медсестер з Сумського пансіонату. Вони працюють за графіком тиждень на тиждень: сім днів живуть у закладі, на наступні сім днів їдуть додому. Хоча їх прийняли добре, вони сумують за Сумським пансіонатом.

“Ми сюди приїхали, і як у гостях. А там, у Сумах, уже і стіни рідні. Ми ж уже там по 10, по 20 років та й більше 20 років працюємо”, — говорить одна з працівниць.

Проте зараз Сумський пансіонат зачинений. Працівники повертаються туди, лише щоб зібрати речі підопічних. Заходять до кімнат, пакують одяг, телефони, планшети, банківські картки. Підписують та надсилають підопічним. Правда, знайти та повернути виходить далеко не все. Ймовірно, частину техніки вкрали мародери під час чи після евакуації — про один із таких випадків навіть повідомляла місцева поліція.

“На щастя, мародери не забирали банківські картки”, — каже Лідія. Принаймні жоден з її нових підопічних не скаржився на це. Одна людина втратила паспорт, деякі вже не можуть згадати, які саме речі залишили в пансіонаті.

“Стало холодно, і знову з’явилась проблема одягу, — каже Лідія. — Частину речей передали з Сумського пансіонату, частину — тільки мають передати. Зараз працівники обходять підопічних та питають, кому чого не вистачає. Будемо шукати, де знайти речі”.

Нове місце — нове весілля

Після прильоту авіабомби в Сумський геріатричний пансіонат пройшло майже два місяці. Олександр та Людмила звикли до нового житла, хоча і сумують за старим.

У Сумському пансіонаті було просторо — більше місця в кімнатах, зручніше розміщені туалети та ванни. Проте на новому місці теж є плюси: будівля двоповерхова — не треба чекати на ліфт чи кликати на допомогу персонал, щоб спуститись чи піднятись. А ще тут навколо ліс, і можна багато гуляти.

“У Сумах ми любили гуляти в парку на території пансіонату, але він був маленький. І шумно було — велике місто, сам розумієш, — розповідає Олександр. — А тут я вільніше себе почуваю. Ліс поруч, багато місця — йди, куди тобі хочеться. От ми і гуляємо, відпочиваємо. Що ще нам треба?”

На території пансіонату є сад, де ростуть яблуні, та город. Ще тут тримають корів – і завжди є свіже молоко для підопічних. “Нам навіть варять гарбузову кашу завдяки городу! І борщ тут набагато смачніший”, — каже Олександр.

Адаптацією пари та всіх інших прибулих займалася місцева психологиня Олена Зикова. Вона працює в будинку-інтернаті та з перших днів почала відновлювати психологічний стан підопічних. Розповідає, що їй було легко працювати з Олександром та Людмилою – вони одразу пішли на контакт.

“Коли вони приїхали, ми допомагали їм справитися, знайти в собі ресурси, щоб жити далі та все ж створити сім’ю. Але насправді Олександр та Людмила, як і більшість людей, які приїхали до нас, спокійно сприйняли те, що сталось. Мабуть, вони вже були готові. Це все ж таки війна. Вони приймають ситуацію такою, якою вона є”, — говорить психологиня.

За два тижні життя в новому пансіонаті пара попросила місцеву адміністрацію допомогти їм одружитися. Річ у тім, що повертатися на весілля до Сум небезпечно через постійні обстріли міста. Ані пара, ані працівники закладу не хотіли так ризикувати. А перенести місце розпису за вже поданою заявою неможливо.

На новому місці треба було знову подати заяву до ДРАЦСу, а для цього — підготувати документи. З цим допомогла місцева соцпрацівниця. Вона ж організувала соціальне таксі, щоб пара сама змогла подати заяву.

Розпис призначили на десяту ранку 19 листопада. Олександр та Людмила говорять: “Все має бути по-справжньому”, тому вже запросили на церемонію кількох гостей з пансіонату. Після розпису святкувань не планують. Хочуть повернутися до будинку-інтернату, разом випити чаю, провести час удвох.

liga.net