Перебігають дорогу перед траурною процесією і встеляють останній шлях квітами: як Сумщина прощається зі своїми захисниками

Що робити, коли вулицею рухається траурний кортеж з воїном «на щиті»? Відповідь очевидна — виявити повагу до полеглого захисника і його близьких. Треба зупинитися, прихилити коліна або прикласти долоню до серця. Хтось може подумати, що такі жести не полегшать біль від утрати, проте це не так. Вони не лише стануть міцними «обіймами вдячності» для рідних, а й частиною нашої спільної пам’яті, де кожен загиблий — не цифра у зведенні, а особиста історія.

Цукр побував на похованнях воїнів у Сумах, Лебедині й Конотопі й помітив, що навіть в межах однієї області звичаї й ритуали прощань — різні. Розповідаємо, як громади проживають досвід колективної втрати та чому важливо прощатися з тими, кого не знав особисто.

Лебедин проводжає воїна живими квітами

Лебедин — невелике й затишне місто за 50 кілометрів від Сум. Понад три століття тому воно стало сотенним містом Сумського козацького полку з надійною фортецею. Надійно тримало воно оборону й у 2022 році під час повномасштабного вторгнення росіян. Нині в місті тихіше, ніж на початку весни 2022-го. Втім, війна дає про себе знати вибухами, що доносяться звіддаля й трагічними звістками про загибель військових.

***

От і сьогодні Лебедин у жалобі. Поруч зі Свято-Троїцькою Успенською церквою збираються люди. Схиливши голови, вони чекають воїна ЗСУ, що повернувся додому «на щиті». Сергій Пустовий воював з росіянами з 2014 року у складі окремої мотопіхотної бригади. Згодом чоловік демобілізувався, але повернувся на службу під час повномасштабного вторгнення. У Збройних силах України він був командиром кулеметного взводу роти вогневої підтримки однієї з військових частин. Сергій Пустовий загинув 1 жовтня поблизу Невського, що на Луганщині. Сталося це під час ворожого штурму.

— Серьожка з нашого села, з Лебединого Бобрика (раніше село називалося Московський Бобрик — ред.), — каже літня жінка, що чекає біля церкви. — В нас він у школу ходив, вчився, женився, а тоді вони з дружиною переїхали в Лебедин, — розповідає вона, поправляючи хустину з темними квітами.

— Ми його дуже добре знаємо, — підхоплює розповідь ще одна жінка, що стоїть поруч. — Кожен день на роботі з його мамою були — в торгівлі з нею працювали, — тихо каже землячка полеглого воїна.

Тим часом із церкви виходить вірянка. Вона прямує до воріт і навстіж їх прочиняє.

— Он, везуть вже, — промовляє жінка в хустині з темними квітами й тяжко зітхає: — А Боже мій, Господи, Серьожка…

Вулицею повільно їде вантажівка. На відкритій платформі, встеленій рушниками й квітами, стоїть труна, покрита синьо-жовтим прапором. Поруч із церквою автівка зупиняється. Кілька військовослужбовців обережно знімають домовину з воїном й заносять до храму, де вже палахкотять свічки. З дзвіниці лунає перебір — різновид церковного дзвону, що сповіщає про заупокійну службу. Той сумний дзвін поєднується з жіночим голосінням.

Опустивши голови, до храму заходять люди. Маленьке приміщення не може вмістити всіх охочих попрощати з воїном, тож вони стоять навіть у коридорі.

— Покличте дідуся, — чується стишений чоловічий голос, — у нього портрет!

Дідусь іде, обережно стираючи невидимий пил із фотографії свого онука Сергія. Зі світлини він дивиться на нього доброзичливо й трохи здивовано.

Із середини храму чується спів і розмірений дзенькіт кадила (металева посудина на довгих ланцюжках для куріння ладаном, — ред.). Почалася заупокійна служба.

***

Чимало людей чекають завершення богослужіння на вулиці під жовтневим сонцем. Тут майже не чути розмов. Чоловік у чорній куртці раз у раз поправляє рушники й квіти на платформі вантажівки, де стояла труна з воїном. Люди, що йдуть повз церкву, побожно хрестяться, коли розуміють, що всередині когось відспівують. У небі кружляє крук.

Проте, скоро життя бере своє — тишу раз у раз порушують бесіди про війну, ціни, й політику. Гучним «Кру!» озивається з неба й крук. Скоро в церкві змовкають молитви. Світські розмови враз стихають теж. Під дзвін труну з воїном виносять із церкви й дбайливо розміщують на платформі вантажівки. Позаду неї шикується жалобна хода. За мить автівка рушає, за нею повільно йдуть люди.

Останній шлях воїна спочатку тягнеться тихою спорожнілою вулицею, потім — веде центральною дорогою Лебедина. Помітивши скорботну процесію, водії зупиняють автівки, а пішоходи шанобливо стають на узбіччі. Тим часом жалобна хода помалу рухається у бік Соборної площі, де вже зібралися містяни. Вони стоять обабіч дороги, тримаючи в руках гвоздики, чорнобривці, троянди й хризантеми. Щойно з’являється скорботний кортеж, осінні квіти лягають на асфальт. Так місто востаннє зустрічає й проводжає свого захисника. Перед ним лебединці прихиляють коліна й схиляють голови. У повітрі стоїть запах чорнобривців і крапель «Корвалолу».

Живий коридор тягнеться аж до вулиці Сумської. Звідти до місцевого кладовища учасники жалобної процесії їдуть автобусами й автівками. Лебединці виходять віддати останню шану своєму герою уздовж усього шляху прощання.

***

На цвинтарі тихо, навіть не чути тріпотіння прапорів. Раптом здалеку доносяться вибухи — війна зухвало вривається навіть у цю сакральну мить. Церемонія прощання з Сергієм Пустовим відбувається на спеціальному майданчику, де вже стоїть почесна варта. Тут також розташували мікрофони на стійках й акустичні колонки. На кладовищі вони здаються предметами, що потрапили сюди випадково.

На прощанні з Сергієм Пустовим присутні офіційні особи міста. Вони виголошують короткі промови. Після — лунає Славень, а потім — воїну, за традицією салютують трьома залпами. До труни підходить священник, він закликає рідних стати ближче до полеглого захисника. У небо лине молитва. Вона переплітається з голосіннями й зітханнями. І знову хтось поруч із болем промовляє: «А Боже мій, Серьожка…».

У Сумах на траурні кортежі реагують не завжди

Буквально рік тому в Сумах було умовно тихо. Слово «умовно» означало, що за спокійної погоди можна було почути вибухи на прикордонні. Чи влучали по місту ракети й шахеди — так. Чи часто, як зараз, — ні. Нині Суми без усіляких умовностей називають «прифронтовими». Це означає, що ритм життя місту диктує війна.

Поміж тривогами, які часом тривають понад 10 годин, й вибухами, що стали вже звичними, містяни працюють, навчаються виховують дітей, намагаються відпочивати. На жаль, навіть у ці короткі миті звичного життя зненацька вривається смерть.

***

Над містом нависає сіре небо. Середина листопада. Вранці біля Свято-Георгіївського храму одна за одною паркуються автівки. З них виходять люди в темному одязі, стискаючи в руках червоні гвоздики з чорними стрічками. Чим ближче вони підходять до храму, тим частіше втирають сльози.

Більшість збирається біля чорного мікроавтобуса. Дехто тримається осторонь, оглядаючи храм, що будується. Чоловік у чорній куртці спрямовує погляд кудись у вікно церкви, затягнуте міцною тканиною. Він беззвучно ворушить губами — чи то молиться, чи то запитує щось у Бога. Прямо біля сходів, що ведуть до головного входу, монотонно працює бетонозмішувач.

Сьогодні у Свято-Георгіївському храмі сум’яни прощаються з українським захисником Олександром Гупалом. Він був стрільцем 1-го штурмового спеціалізованого відділення 3-ї окремої штурмової бригади. Олександр загинув від удару FPV-дрона по евакуаційній групі. Це сталося на Курщині, поблизу населеного пункту Александрія.

— Дуже серйозно відносився він до цієї війни, даже був нагороджений медаллю. Я сам бачив посвідчення, підписане Будановим. Був як спецпризначенець. Мужній хлопець, не струсив, — розповідає місцевим тележурналістам знайомий загиблого воїна Микола Швед.

Попрощатися з Олександром Гупалом зібралися не лише ті, хто знав його особисто. Чимало людей прийшли підтримати рідних. Серед присутніх — начальник групи комунікацій Сумського обласного ТЦК та СП, майор Олександр Бондаренко. На прощаннях він буває з 2014 року, відтоді як мобілізувався. Каже, вшановувати тих, кого не знав, важливо.

— Ваша присутність — це вияв поваги до родини загиблого захисника. Також на похованні часто виявляється, що з ним у вас були спільні знайомі. Це усвідомлення ще раз нагадує про ціну цієї війни. З досвіду скажу: кожен захисник, якого я проводжав в останню путь, живе в моїй пам’яті, навіть якщо я не знав його особисто, — ділиться Олександр.

О десятій ранку заграли сурми. Люди, що прийшли віддати останню шану воїну, прихиляють коліна перед його труною. Тіло Олександра Гупала несуть живим коридором у приділ — невеликий храм з вівтарем та іконостасом, що прибудований до головної споруди.

***

У храмі майже тихо. Чути лише стримане тужіння рідних воїна Олександра. Невеликим приміщенням розливається тепле світло свічок і панікадил (підвісні церковні люстри — ред.). На згорьованих людей з ікон споглядають святі. Навколо труни захисника зібралися найрідніші, тримаючи в руках свічки. Від затамованих ридань тремтять вогники.

Поява священника змушує людей відірвати погляди від домовини. Перш ніж почати заупокійну службу, він звертається до присутніх із проханням дотримуватися тиші й вимкнути телефони.

З першими словами молитви люди затихають — розмірений голос священника огортає увесь церковний простір. Після відспівування труну з захисником виносять з храму й розміщують в чорному бусі. За ним шикуються інші автівки.

***

Ми сідаємо в автобус військового почту — групи військовослужбовців, де є сурмач, барабанник, представники почесної варти, поховальної й прапороносної груп, салютного відділення.

Траурний кортеж рушає вулицями міста, його супроводжує автівка патрульної поліції з проблисковими маячками. За вікнами автобуса пропливають багатоповерхівки, магазини й зупинки. Сум’яни, здається, кортежу не помічають — зустрічні автівки не зупиняються, пішоходи теж прямують у своїх справах.

На вулиці Івана Харитоненка літнє подружжя перебігає дорогу прямо перед чорним мікроавтобусом, що транспортує полеглого захисника. Нарешті біля обласної лікарні помічаємо жінку, яка, побачивши скорботний кортеж, зупиняється й прикладає долоню до серця. Від’їхавши трохи далі, бачимо чоловіка, який віддає шану воїну, прихиливши коліно.

— Ви часто бачите, що містяни зупиняються, коли кортеж їде на кладовище? — цікавлюся в учасника почту, що сидить поруч.

— По-різному. Часом чимало людей реагує, а буває — зовсім ніхто. Дехто може навіть перебігти дорогу перед траурною процесією. Жителі Баранівки (мікрорайон в Сумах — ред.) реагують частіше, бо живуть поруч із цвинтарем, — ділиться спостереженнями чоловік.

Люди на Баранівці дійсно уважніші до траурних процесій. Автівки, що їдуть назустріч, зупиняються на узбіччі, вмикаючи «аварійки», проте у поведінці пішоходів, здається, нічого не змінюється.

Невдовзі перед нами виринають мури Ново-Центрального кладовища. Тут, серед високих ялин, лежить Алея слави, де спочивають українські захисники. Прапори видніються всюди, куди сягає око.

Першим на територію цвинтаря заїжджає чорний мікроавтобус. За ним, повз гранітні пам’ятники із зображеннями воїнів, ідуть рідні, друзі й знайомі молодшого сержанта Олександра Гупала.

Враз ніби нізвідки з’являється білка. Вона біжить прямо до гурту людей, що прямує на поховання. Її поява усіх дивує.

— Яка ж гарненька, але гостинця немає, щоб тобі дати, — лунає чийсь голос із нотками вибачення.

Білка робить ще кілька кіл довкола людей і стрибає на ялину. За мить вона зникає серед гілок, немов забравши з собою дещицю людського горя.

Біля труни з воїном вже чекає священник. Після короткої промови представника ТЦК, він проводить обряд поховання. Потім запрошує присутніх попрощатися із загиблим героєм. У цю мить над кладовищем линуть слова пісні: «Остання путь, остання путь, остання дорога». Це співає мама загиблого Олександра Гупала.

Над труною воїна розгортають український прапор, лунають салютні постріли. Потім стяг згортають і передають мамі зі словами:

«Від імені Президента України, Верховного головнокомандувача Збройних Сил України, прийміть цей прапор як символ держави, якій вірно й до кінця служив Ваш син». Лунає гучне: «Слава Україні!».

— Героям слава! Слава Героям! — кричить у відповідь мама, обіймаючи згорнутий синьо-жовтий стяг.

У Конотопі заупокійну службу чує все місто

Конотоп — це місто за сотню кілометрів від Сум, яке славиться відьмами й козацькою звитягою. Саме тут під час Конотопської битви українське військо разом із кримськими татарами розбило московську армію. Історія повторилася у березні 2022-го. Коли російські військові на БТРах вимагали здати місто, біля міськради миттєво зібрався натовп розгніваних містян, і окупанти швидко втекли. Після деокупації Сумщини росіяни не забули про спротив Конотопа. Вони атакують його ракетами й дронами. Але місто, яке пам’ятає смак перемоги над московським військом, живе й бореться далі.

***

Церковні дзвони у Конотопі лунають у двох випадках: під час великих релігійних свят та коли громада прощається з полеглими героями. Грудень 2024-го виявився сповненим скорботних звісток з фронту. 7 грудня свій останній бій на Куп’янському напрямку прийняв командир 1-ї стрілецької роти Конотопської ТРО, 43-річний капітан Сергій Кравченко.

Коли воїн повертався додому «на щиті», сотні людей зустрічали його «живим коридором». Нескінченною здавалася й колона автівок. Наступного дня громада зібралася знову, щоб провести його востаннє.

З різних куточків Конотопа на подвір’я Собору Різдва Пресвятої Богородиці сходяться та з’їжджаються люди з квітами. Тут громада прощається зі своїми полеглими захисниками. Поряд зі святинею є ще одна важлива для містян локація — Пантеон національної пам’яті. Тут на металевих плитах закарбовані героїчні сторінки історії міста та світлини його Героїв.

Праворуч від будівлі собору — широка алея, викладена плиткою. Скоро нею проїжджатиме скорботний кортеж, тож містяни готуються зустрічати воїна — розгортають українські прапори. Неподалік, зліва від входу до храму, шикуються музиканти з військового оркестру 58-ї мотопіхотної бригади. Церемонія прощання ще не почалася, а церковне подвір’я, здається, вже переповнене. А люди все йдуть і йдуть…

***

На вході до храму дві заплакані жінки розмовляють зі священиком. Це отець Володимир Кузь, капелан 151-го батальйону ТРО. Священнослужитель каже, що товаришував із полеглим захисником з екзотичним позивним «Емір». Саме так його назвали побратими, бо знали що Сергій свого часу їздив працювати до Арабських Еміратів. Незадовго до повномасштабного вторгнення він приїхав до рідного Конотопа у відпустку. А вже 25 лютого долучився до лав місцевої тероборони. Потім — служив на Бахмутському, Харківському, Лиманському, Сумському й Куп’янському напрямках.

— Це приклад справжнього українського воїна, який гідно виконував свій обов’язок перед державою та українським народом до останнього подиху, — розповідає про Сергія Кравченка отець Володимир.

Капелану тяжко добирати потрібні слова, адже він був одним з тих, хто доправляв тіло захисника до рідного міста. Загибель Сергія для отця Володимира — це особиста втрата. Поряд зі священником — знайома загиблого Євгенія. Розповідає, що Сергій був завжди щирий і привітний, добре відчував людей. Був гарним психологом, знаходив підхід до всіх, до його думки прислухалися побратими. То ж не дивно, що він став командиром.

— Не повірю, що його немає, доки не побачу. Я не вірю, як же так… — крізь сльози говорить жінка.

Звіддаля лунають сирени поліцейських машин, які супроводжують скорботний кортеж. Через пару хвилин чорні автівки вже заїжджають на подвір’я собору. Люди стають навколішки — зустрічають «Еміра», який вже назавжди в строю. Серед тих, хто прийшов віддати шану героєві, багато людей у військових одностроях. Кремезні воїни із суворими обличчями щосили намагаються стримувати сльози, але виходить не в усіх.

Працівники ритуальної служби разом з військовими повільно несуть домовину із тілом воїна. За нею, тримаючись одне за одного крокують батьки, сестра, племінниця, перша дружина з донькою та близькі друзі захисника.

Простора будівля собору за лічені хвилини наповнюється людьми. Вони живим щитом оточують найрідніших людей загиблого, які схилилися над його труною. Здається, усі присутні хочуть взяти на себе часточку горя й полегшити цю ношу для рідних. Тих, хто прийшов попрощатися, настільки багато, що неможливо поворухнутися. Через це ледве вдається запалити заупокійні свічки. Усю церемонію прощання люди несуть червоні квіти, які один зі священників раз по раз цілими оберемками відносить та складає на столі поруч. Молебень за упокій транслюють через колонки і його чує все місто.

Після відспівування труну виносять й обережно завантажують до чорної автівки ритуальної служби. Тим часом із автівок та автобусів шикується кортеж довжиною у кілька кілометрів. Здається, що життя на вулицях міста, якими рухається траурна процесія, на лічені секунди завмирає. Перехожі стоять, схиливши голови вздовж тротуарів. Побачивши процесію, водії зупиняють автівки й виходять віддати шану загиблому. Маленький хлопчик, якого матуся тримає на руках, радісно махає обома ручками й посміхається, не розуміючи, чому їде так багато машин.

***

Кортеж прямує до Вирівського кладовища. Воно розташоване обабіч дороги зі жвавим автомобільним рухом у одному із спальних мікрорайонів міста. Звіддаля видно, як поміж могил на цвинтарі майорять синьо-жовті прапори. Ці стяги вказують, що тут спочивають загиблі герої. Коли домовину з тілом «Еміра» проносять повз, від різкого пориву вітру прапори починають тріпотіти сильніше і від цього здається, що так побратими вітають новоприбулого.

Поряд з викопаною могилою стоїть розгублений чоловік з виразними блакитними очима. Це Олег — старший бойовий медик 1-ї роти 151-го батальйону.

— Я його їздив забирав, першим його витягнув. Наші пішли на штурм. Зробили все, що там треба було. А дорогою їх «мавіками» засипали. Сірьога — мій командир, ми з ним разом пройшли все, що можна пройти, завжди поруч були. Він мріяв побудувати будинок, але не встиг. Планував багато чого, але, бачите, війна обірвала ці плани.

Позаду військовий тихо шепоче жінці, що стоїть поряд: «Це був найкращий командир ТРО, він з хлопцями і окопи рив, і на штурми ходив. Самий лучший, настоящій. Ну чому він?».

Після заупокійної молитви лунає гімн. Далі — три залпи у повітря. Мати востаннє обіймає сина, і схилившись над домовиною, щось шепоче. Інші жінки з родини стоять міцно обійнявшись, — так, наче наче тепер вони єдина опора одна для одної.

Спустошені втратою люди повільно розходяться до машин. Раптом у місті знову лунають церковні дзвони.

— Боже, ще одного хлопчика привезли, коли ж це все закінчиться, як же це пережить?! — сумно хитає головою якась бабуся і дістає з кишені потертого пальта пігулки валеріани.

Цеглинки колективної пам’яті

Чи не щодня в українських містах прощаються із загиблими захисниками. І кожне таке прощання — цеглинка нашої колективної пам’яті про російсько-українську війну. Що ми згадаємо про неї через десятиріччя? Найімовірніше, це будуть епізоди перемог і втрат.

У великих містах не завжди можуть проводжати своїх захисників усією громадою, адже скорботних церемоній тут більше. Проте важливо, щоб миті пам’яті не розчинялися серед буденних справ, а були пріоритетними. Такими, що спонукають зупинитися, прихилити коліно чи покласти долоню на серце. Це наш спосіб сказати: «Пам’ятаємо кожного». Так ми разом творимо живу історію війни — не суху хроніку подій, а розповідь про людей, яку колись читатимуть наші діти й онуки.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ