Черговою добіркою фотографій про зникаючі села Ямпільського району в рамках авторського проекту «Без людей» поділився Едуард Баранов. На цей раз мова – про Зелену Діброву.

«Колись я двічі блукав, шукаючи це село. Воно відноситься до Микитівської сільради, хоча розташоване ближче до Воздвиженського, і місцевий мешканець розповідав мені, що до школи вони ходили саме туди. Але я зустрічав і мешканця Глухівського району, який ходив за 8 км до Воздвиженської школи, бо до Берези ходити було далі.

Перший раз я в службових справах їхав до Зеленої Діброви через Сороковий Клин, але повернув ліворуч та потрапив до саду на пагорбі без ознак людського життя. Вдалині було видно Микитівку та Зорине. Потім я зрозумів, що це був хутір Первомайський, покинутий на початку 90-х років. Другий раз я поїхав через Воздвиженське, але ґрунтова дорога була перекопана, ймовірно лісниками щоб уникнути крадіжок та вивозу лісу, й довелося шукати інші шляхи. Тому самий прямий шлях- це об’їзний, через Говорунове. Пряму тверду дорогу до села велика держава (яку кожен розуміє з позицій своєї освіти та світогляду) так і не побудувала.

На той час від Зеленої Діброви залишилося лише два будинки, в якій доживали своє життя старі люди. Обробляли собі землю, тримали господарство та нікому не заважали. Одного разу сюди прийшло лихо, у вигляді двох нелюдей. Викрали у стареньких коня-годувальника, що пасся на галявині, та гнали майже добу до Путивля, щоб здати неперебірливим ділкам на м’ясо. Хоча через кілька днів нелюдей знайшли, але це стареньким не допомогло. На жаль, правоохоронна система як була, так і залишилась неефективною в захисті простого люду, особливо літніх та самотніх. Хата, де вони мешкали, вже пустувала. Чи померли, може виїхали – не знаю. Прямо з-під ніг з високої трави вистрибнув заєць та чкурнув в кущі. Я від несподіванки закляк на місці. Індуси, які вірять в переселення душ, мабуть, вважали би, що це була реінкарнація одного з мешканців…

Вулиці села заросли, як яке-небудь давнє поселення інків чи майя. У хащах де-інде траплялися зітлілі основи хатин. Серед бур’яну вціліла частина стіни ферми. Уламки шиферу в кропиві вказували на колись розташовані на цьому місці обійстя. Серед дикої акації зберіглася частина зруйнованого клубу, яку однак не вдалося більш-менш якісно відзняти. Поруч цвинтар- деякі поховання доглянуті, що дуже потішило, бо ще не все забуто…», – написав автор.