Сумчанка показала, як виглядає Чорнобиль сьогодні (фото)
Прес-секретарка Державної екологічної інспекції у Сумській області Наталія Новак поділилася своїми враженнями від поїздки до Чорнобильської зони відчуження. Як виглядають покинуті села і міста через 35 років після трагедії.
– Наталіє, ти побувала в Чорнобилі у рамках робочої поїздки. Але сьогодні стали доволі популярними і туристичні маршрути до Чорнобиля. Насамперед, який порядок відвідання зони відчуження?
– Для початку необхідно заповнити заявку на отримання дозволу на сайті Державного агентства України з управління зоною відчуження. Тобто отримати так званий «електронний квиток». На цьому ж сайті ви можете ознайомитися і з переліком офіційних туроператорів, які займаються організацією туристичних поїздок до Чорнобильської зони. На контрольно-пропускному пункті при в’їзді до зони відчуження для туристів проводять інструктаж та видають кожному індивідуальний дозиметр-накопичувач, який потрібно постійно носити з собою.
– Питання, яке постає перед кожним, хто має намір поїхати до Чорнобиля: «Наскільки це небезпечно»?
– Радіоактивний фон на момент аварії у Прип’яті становив 100 тис. мікрорентген на годину. Сьогодні фон радіації в середньому становить 100-200 мікрорентген на годину. Це прирівнюється до радіоактивного фону під час того, коли ми літаємо літаком. Тобто це цілком безпечно. За 35 років рівень радіації суттєво знизився. Щоправда у минулому році рівень радіаційного забруднення підвищувався через масштабну лісову пожежу. Поки горіли чорнобильські ліси, спеціалісти подекуди фіксували перевищення радіації у 40 разів вище за допустиму норму. Це відбулося через те, що вогонь охопив третину лісових масивів та знищив так званий «Рудий ліс», який під час аварії на ЧАЕС взяв на себе найсильніший радіаційний удар. Наразі на більшій частині зони відчуження радіаційний фон знаходиться у допустимих межах.
– То ж яка вона «зона відчуження»? Що відчуваєш, коли перетинаєш кордон?
– Мені доволі складно описати словами свої враження і відчуття про перебування у зоні відчуження. Але візуально картинка змінюється одразу після перетину КПП «Дитятки». Дорогою до нього ми спостерігали звичну Київщину: із жвавими населеними пунктами і доглянутими сільськогосподарськими полями. А після перетину пункту пропуску ми занурилися у суцільний ліс, але з ідеальною дорогою серед нього. Наприклад, якби гід не сказав, можливо, я б і не помітила, як ми проїжджаємо с. Запілля чи с. Копачі. Вони настільки поросли деревами і кущами, що через гілки ледь проглядають покинуті будівлі. І це при тому, що листя на деревах ще фактично нема. Напевно, у травні щось роздивитися буде вже нереально.
Деякий когнітивний дисонанс викликало у мене місто Чорнобиль. Я була неймовірно здивована! Там вулицями ходять люди, їздять автівки, працює декілька магазинів. Не те, що життя прямо б’є ключем, але воно там є! Там мешкають працівники установ, що діють у зоні відчуження і так звані «самосели». Загалом, Чорнобиль мені нагадав середньостатистичне смт Сумщини, або просто якийсь депресивний райцентр.
Проїхавши кілька покинутих сіл, ми доїхали до блок-посту на в’їзді в місто Прип’ять. Це було чудове місто, в якому на момент аварії жило близько 50 тисяч людей. Прип’ять це жива демонстрація боротьби людини з природою, яку людина невпинно програє. Місто Прип’ять прожило лише 16 років. Як і справжній підліток воно активно розвивалося, продовжувало зростати та гарнішати. Але внаслідок нещасного випадку воно трагічно загинуло.
Зараз у місті нема гробової тиші. Місто звучить, як звичайний ліс, воно співає пташиними голосами і пахне весною. Там живуть вовки, лисиці, лосі, дикі кабани. Всі площі, двори багатоповерхівок, вулиці поросли деревами, кущами й мохом. Прип’ять застигла в соціалістичному пейзажі 80-х. Але, напевно, це був найвдалішій та найпрогресивніший приклад сучасного на ті роки населеного пункту. Дуже продумана і зручна інфраструктура, гарно спроектовані будинки, подекуди оздоблені мармуром та мозаїками. Навіть через 35 років помітно, що на будівництві Прип’яті не економили.
Після аварії місто дуже постраждало від мародерів і так званих «чорнобильських сталкерів». У житлових будинках та інших будівлях фактично залишились лише габаритні меблі. І ще годинники… Настінні годинники, що зупинилися. Вони наочно демонструють, що тут зупинився час.
– Який кадр стоїть у тебе досі перед очима?
– Особливо зачепили такі об’єкти, як парк атракціонів, зокрема оглядове колесо, яке так жодного разу нікого й не покатало, бо його планували відкрити якраз на травневі свята у 1986-му. Також вразила будівля зруйнованої школи і кілька вцілілих шкільних класів із книжками, які так і лишилися лежати на партах.
У пам’яті закарбувалася розповідь про те, як у підвал до місцевої медико-санітарної частини привозили тіла пожежників – перших ліквідаторів аварії, які працювали вночі 26 квітня. Нам розповіли, що з них буквально здирали захисні костюми, протигази, інше спорядження. Усе це і досі заховане під завалами тієї лікарні. Ось ця історія-розповідь також стоїть перед очима, бо я в уяві намалювала собі трагічні картини, на яких обривається життя молодих, здорових українців…
– Розкажи про оцю величезну металеву конструкцію. Що це?
– Цей об’єкт разом з іншою інфраструктурою має назву «Чорнобиль-2». Тобто, на території було справжнє військове містечко, яке обслуговувало конструкцію. У 80-х це був надзвичайно засекречений режимний об’єкт. Сама ж гігантська антена – це так звана загоризонтна радіолокаційна станція «Дуга», яка використовувалася для раннього виявлення запуску міжконтинентальних балістичних ракет.
Як нам розказали, за радянських часів цей об’єкт позначався на карті як дитячий оздоровчий табір. Але той «табір» під час роботи видавав специфічний звук, який ловили іноземні радари. За цей звук «ворожий Захід» назвав станцію «Російський дятел». Конструкція має висоту 150, і якщо не помиляюсь, довжину до 500 метрів. Масштабна і вражаюча гігантська конструкція. Її видно ледь не з усіх точок зони відчуження. Але мені так і не вдалося зробити світлину, яка могла б хоч наближено передати масштаб «Дуги».
– Біля 4-го енергоблоку побувала?
– Так. Це обов’язкова точка кожного туристичного маршруту до Чорнобиля. Сьогодні 4-й енергоблок по суті являє собою матрьошку: енергоблок зверху накритий саркофагом, а саркофаг накритий величезною аркою. Арка над саркофагом наразі є найбільшою у світі наземною рухомою спорудою. Її висота 110 м, ширина 257 м, вага 36 000 т. Арка збудована для фізичного захисту від пилу, який буде утворюватися при подальшому демонтажі нестабільних конструкцій саркофагу, і для подальшого вилучення паливних мас.
На відміну від усіх інших точок зони відчуження, де ми зупинялися, біля місця трагедії стоїть гнітюча «природна» тиша, яку пронизує глухий електричний гул. Жодної пташки чи комахи особисто я там не почула і не побачила. Проте, у ставку-охолоджувачі живуть славнозвісні велетенські риби, які дуже звикли до туристів, і як дельфіни (я гіперболізую! ) вистрибують з води, коли їм кидають шматочки хлібу.
– Говорять, що зона відчуження, це те місце, куди хочеться повертатися знову. Це так?
– Безумовно. Зона чорнобильська зачаровує. Тут наживо бачиш, як зупинився час. Неймовірні відчуття, коли ти водночас і отримуєш насолоду, і перебуваєш на межі депресії. Я обов’язково ще повернуся до Чорнобилю. Це дуже круте енергетичне місце.
