“Це не найгірший сценарій”: Історія бійця із Сумщини, який на війні втратив три кінцівки

13 вересня старший солдат з Сумщини Олександр Базилевич під час евакуації свого побратима отримав осколкові поранення від гранати. Не дивлячись на це, Олександр далі допомагав евакуювати побратима. Після цього, він сам зміг надати собі допомогу та, зібравши всі свої останні сили, встав і пішов до точки евакуації, де на нього вже чекав медик.

Як розгорталися події далі та що сталося з військовим в ефірі Українського радіо Суми розповів сам Олександр Базилевич. Публікуємо його розповідь від першої особи.

“Чи пішов би ще раз служити, знову – пішов би раніше”

Мені 25 років, я родом з Конотопа. Про те, як я потрапив в армію й на війну краще розповідати, починаючи з 24 лютого 2022 року. 24 числа війна застала раптово нашу сім’ю. 23 ми були в театрі, на 24 лютого у нас були квитки на льодовий каток і тут прийшло.

Я був у Києві, там вчився і проживаю. Ну і після цього якась легка депресія настала. Тому що дуже велика кількість новин почала надходити. У мене не було машини, а я розумів, що мені потрібно дівчину та її матір вивезти. А я це зробити не можу. Так місяць прожили з дівчиною, з перших днів намагалися потрапити в Тероборону. Там були черги по 500 осіб. Перший, другий, третій, четвертий день прийшли, а там відбирали в першу чергу людей. Які мали якийсь бойовий досвід, або звання, ну принаймні служили. Після цього я дівчині сказав, що таке скупчення народу – давай більше у це не гратися.

Через місяць я і батько моєї дівчини дотисли її з приводу виїзду з кордон. І це для мене було таке полегшення знаючи, що вона у безпеці.

І після цього я поїхав до Львова на заробітки, оскільки у Києві роботи не було. Але всередині все одно було сильне бажання піти в армію.

Було страшно. Через певний час, я все ж таки дійшов до піка своїх емоцій, і більше не міг витримувати там, де я був. Спершу прийшла повістка, по повістці я прийшов до військомату. Але там мені сказали, що я можу піти виключно на контракт, оскільки молодий. Я запам’ятав цю розмову і буквально через декілька місяців, я до неї повернувся. Прийшов до військомату і вступив у лави ЗСУ на контракт.

Це було у 2023 році, через 5 днів після нового року. Через два місяці навчань, я вже був у зоні бойових дій. Це було на стику Харківської, Луганської та Донецької областей. Це, як і люба державна структура насправді дуже багато бардак – багато напливом йде людей, не завжди кожен на своєму місці. Але чи пішов би ще раз, знову – пішов би раніше.

“Одного разу FPV-дрон пролітав повз нас – це був лякливий experience, тому що це досить точна смерть”

По-перше, взагалі б розвіяв би міф серед суспільства стосовно того, що дуже просто вступити до лав ЗСУ. Ні. Ти маєш стати професійним військовим. Тоді ти будеш приносити користь.

Я старший солдат. Займався в основному аеророзвідкою, інженерною справою, ну і ще багато чим. Я хлопець розумний (сміється, – прим. ред.) з комп’ютером комусь допомагав, готую непогано, а це серед хлопців – це, як діамант.

У запеклих боях не так часто доводилося бувати, вони не так часто відбувалися. А в деяких випадках доводилося просто спостерігати, як відбуваються запеклі бої. На моїй пам’яті разів 5 я стикався в бою з ворогом, коли був шквал вогню, стрілянини. Ну те, що стріляють не так страшно, страшно, коли по тобі стріляє міномет, артилерія, танк. Якось одного разу FPV-дрон пролітав повз нас – це був такий собі experience лякливий, тому що це така досить точна смерть.

За рік служби був десь під Кремінною, під Бахмутом. В різних місцях. Найважчий період на війні був останнім, в якому безпосередньо сталося те, що сталося. Це Куп’янський напрямок. Туди я потрапив нещодавно. Потрібно було виконати певну роботу, зняти певну посадку. І все було добре до певного моменту, от і все. Ну, війна взагалі це момент. І дуже багато деталей, яким потрібно приділяти дуже велику увагу. І тоді ти будеш трішки довше жити.

Я зробив помилку. Мені потрібно було товариша далі відтягнути, метрів на 20 і тоді б усе було б гаразд. Але з іншого боку, те, що звучить там слово посадка, окоп, для пересічної людини – це просто слова. А коли ти це все бачиш, це зовсім інакше. Це все перекопане, перерите. Десь є якісь дірки, де може сидіти російський військовий. І тобі потрібно дуже швидко, блискавично приймати рішення. Але все ж таки, я гадаю, якби товариша далі відтягнув усім було б легше. З іншого боку небезпека тоді була й збоку повітря постійно. Тобто дуже багато моментів, багато якби…

“Дивом усі були цілі. Цілі, я маю на увазі – живі”

На потрібно було взяти посадку до певного рубежу. Все було добре, рухались чудово. І в певний момент, товариш перелізає через бугор і по ньому, буквальної з крисиної нори, починають вести стрільбу росіяни. От і все. Момент. Там немає стандартних окопів, які показують у фільмах.

Я вразив того росіянина, випустив у нього пару магазинів, відтягнув товариша, побачив на ньому рану, одразу її затиснув, щоб кров менше сочилася і до нас уже почав бігти медик. Але відтягнув, я ж кажу на недостатню відстань. За це я постійно себе корю. Мені здається, що потрібно було його відтягти набагато далі.

Адже прилетіла граната між нами. Вона пошкодила товариша, якого я відтягував, пошкодила мене та ще одного мого товариша. У мене було поранення ноги і руки.

Командир направив мене на евакуацію. Після цього я сам пішов на евакуацію. Мені командир наклав турнікет на руку. На нозі у мене було не таке серйозне поранення і він наклав на ногу турнікет, але слабкий. Завдяки цьому я дійшов, але декілька разів присідав попити води та відпочити.

Скільки часу пройшов – не знаю. Кожен крок я собі казав, що треба жити і більше нічого не треба. І все. І голосом подавав звук, що я поранений, щоб якщо уразі я впаду, щоб мене знайшли.

“В лікарні почали говорити про те, скільки кінцівок у мене залишиться”

Від поранення до лікарні минуло 12 годин. Лікар наклав мені турнікети, щоб кров далі не йшла. І з цього моменту ворог почав крити з усього, що у них є. Ситуація ставала все гірше, до того моменту, доки не з’являлося вікно, щоб ми змогли евакуюватися. Дивом усі цілі. Цілі, я маю на увазі – живі.

В лікарню потрапив десь у Харківській області. Я був при свідомості. Там почали говорити про те, скільки кінцівок у мене залишиться. Ну одна точно, тому що вона була ціла. Я виторговував ще одну руку, але не вийшло. Один товариш пообіцяв ніби залишити, потім прийшов другий товариш, який сказав, що взагалі нічого не вийде. Потім прийшов третій товариш – дещо зробив, чого робити було не треба, але вже тепер не важливо… А потім мене перевезли до Харкова. В Харкові мені ампутували безпосередньо кінцівки і за два дні стабілізували. Далі мене перевезли в Київ.

Коли я вступив до лав ЗСУ, я розумів сценарій, який може бути і найгірший також. І це не щонайгірший – от і все. Я просто це прийняв. Рухаємося далі. Лікуємося. Протезуємося. Бігаємо швидше, ніж раніше. Все просто.

Кому Олександр буде вдячний безмежно, кого вважає надлюдиною, які має поради для тих, хто лише збирається на війну, як складаються стосунки з його дівчиною та які грандіозні плани будує він на майбутнє, слухайте за посиланням.

Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ