У Конотопі велосипедисти та автомобілісти збивають незрячих на тротуарах
Людей із суттєвими вадами зору ми бачимо на вулиці не щодня. І не тому, що їх немає, а тому, що пересуватися містом їм дуже важко. Особливо взимку, коли до інших перешкод на шляху додається ще й ожеледиця. Людська байдужість, відкриті люки, мізерна кількість звукових світлофорів, напад бродячих тварин та відсутність роботи – це лише частина того, з чим мають справу інваліди по зору в Конотопі.
Чому так і чи можна цьому зарадити – Конотоп.City розбирався по суті.
Велосипедисти та автомобілісти збивають незрячих на тротуарах
«Я живу по вулиці Сарнавській, – розповідає УТОСівець Віктор Сердюк, інвалід І групи по зору – і кожного разу, коли виходжу за хлібом, у буквальному сенсі ризикую життям, хоча дотримуюся усіх правил дорожнього руху. Разів п’ять доводилося вискакувати з-під коліс електровелосипеда, одного разу велосипедист стусонув мене з тротуару, і я сильно забився об дерево. А кілька років тому нас із жінкою збила машина прямісінько на пішохідному переході біля продуктового ринку».
Чоловік з гіркотою зізнається, що всі ці випадки так і лишилися безкарними. Горе-водій навіть компенсації не виплатив, всупереч судовому рішенню. Більше того, цей випадок не поодинокий – декілька років тому, влітку, на тротуарі в центрі міста машина збила незрячого інваліда війни. Ще в одного УТОСівця на згадку про ДТП лишилися страшні головні болі.
Хоча самі УТОСівці впевнені: якби поліція почала штрафувати таких порушників, вже за кілька тижнів проблема була б вирішена. Тим паче, що для цього є законне підґрунтя, бо велосипедист – учасник дорожнього (і аж ніяк не пішохідного!) руху, а тому на «зебрі» та на тротуарі має вести свого «залізного коня» в руках.
У Європі незрячим допомагають, у Конотопі – лають
За офіційними даними міської організації Українського товариства сліпих, у Конотопі налічується трохи більше 300 незрячих. Але ця цифра не відображає реальної статистики, оскільки не всі люди з цією проблемою перебувають на обліку.
Третина з них інваліди І групи – пояснює голова міської організації УТОС Євген Сокол. Їх легко розпізнати за невпевненою ходою, хоча більшість із них не має явних ознак своєї недуги – окуляри при серйозних очних захворюваннях малоефективні, білою палицею також користуються не всі, аби тренувати і розвивати зоровий апарат. Та якби й користувалися нею, навряд чи це гарантувало б безпеку. Євген зізнається, що у приватній розмові конотопські водії не раз цікавилися у нього, що то за дивна біла палиця у нього в руках і що вона має означати.
Свого часу йому довелося побувати у Польщі, Нідерландах, Німеччині, Бельгії, Франції і він пригадує, що не міг дозволити собі просто зупинитися на вулиці, бо відразу підходили перехожі аби спитати, чим можуть йому допомогти. Водії не просто зупинялися, а й виходили з машини, щоб перевести через дорогу. У нас же можна простояти день – ніхто навіть не зверне уваги.
Лише 3 перехрестя у місті обладнані звуковими світлофорами, тротуарами гасають велосипедисти, на них заїжджають і паркуються машини. На додачу ще неогороджені ями, відкриті люки, зрізані або, навпаки, необрізані, провислі гілки дерев – ось далеко не повний перелік перешкод на шляху незрячого. На ввічливе прохання підказати ціну у магазині майже 100% продавців відповідають: «Вдягни окуляри!», а далі по діалогу – «Ну так їдь лікуватися або сиди вдома!».
Завзятості очільника товариства сліпих часто заздрять здорові люди
До втрати зору Євген Сокол працював в інструментальному цеху Конотопського вагоноремонтного заводу. Але в 1986 році довелося полишити улюблену роботу через інвалідність – далися взнаки наслідки спортивної травми. Захоплення легкою атлетикою і лижним спортом, участь у змаганнях міського і обласного рівнів були невід’ємною частиною життя Євгена ще зі студентських років.
«Під час тренування лопнуло кріплення на одній із лиж, і я на великій швидкості врізався в дерево. Дерево витримало, я – ні!» – сумно іронізує чоловік. Біда не обмежилася струсом мозку і переломом ключиці – найстрашнішим наслідком стала поступова втрата зору. Але навіть інвалідності забракло сил, аби приборкати його життєдайну енергію і невичерпний оптимізм.
У тому ж 1986 році на засіданні територіальної організації Українського товариства сліпих його обрали головою. І вже майже 35 років Євген Леонідович очолює міську організацію УТОС, захищаючи інтереси більш як трьохсот інвалідів нашого міста і восьми районів Сумської області. Оминаючи рамки посадових обов’язків, його турбота охоплює не лише навчання, працевлаштування і дозвілля підопічних – кожен з них може розраховувати на особисту підтримку і допомогу у вирішенні насущних питань.
«Його активності можуть позаздрити молоді й зрячі: за день він встигає побувати у різних кінцях міста, впевнено заходить до посадовців будь-якого рівня, аби допомогти у вирішенні наших проблем – розповідає УТОСівець Віктор Сердюк. – А допомога потрібна сліпим буквально на кожному кроці. Інваліди сидять по домівках, зневірені, закомплексовані. Іноді здається що сліпі не ми, а оточуючі – так завзято нас і наших проблем не помічають».
Роботи немає і це заганяє людей в депресію
Колись у Конотопі діяв філіал Сумського учбово-виробничого підприємства УТОС. На ньому працівники виготовляли штекери для телевізорів та електрокалькуляторів, пробки для закупорювання скляної тари, робили зборку шахтного заземлення. До 30 конотопців з вадами зору працювали безпосередньо на дільниці, ще стільки ж виконували роботу на дому. Наразі такого підприємства у нашому місті немає вже близько 20 років.
Замовлень від держави не стало разом з розвалом СРСР. Саме тоді деякі підприємства УТОС припинили своє існування. А колись товариство сліпих займалося випуском різної продукції, якої, крім них, ніхто не робив. УТОСівці мали об’ємні замовлення і це дозволяло їм заробляти собі на хліб з маслом. Сьогодні попиту на продукцію УТОС немає. Адже людина має широкий вибір у придбанні, наприклад, тих же розеток, і, звичайно, купить кращу. Бо ті, які й досі випускають поодинокі підприємства УТОС, робляться за старою технологією.
Для того, щоб конкурувати з іншими виробниками, можна було б переобладнати виробництво, але на це немає коштів. Держава пішла іншим шляхом: створила Закон, за яким підприємці усіх форм власності повинні працевлаштовувати людей з інвалідністю (на 8-25 осіб штату одне місце має бути створене для інваліда). При цьому людина, з вадами здоров’я має соціальний захист: не проходить випробувальний термін, має додаткові соціальні гарантії щодо відпусток, відряджень, нічних змін. Звільнити такого працівника практично неможливо. Але таке нововведення не набуло популярності.
Третім варіантом вирішення проблеми могло б стати фінансування з фондів, до яких надходять штрафні санкції від роботодавців, але й їх інваліди не бачать. Швидше за все, вони йдуть на заробітну плату працівникам Фонду соціального захисту інвалідів, замість того, щоб бути спрямованими на працевлаштування людей з фізичними вадами.
Каменем спотикання в цьому питанні є ще й моральна неготовність самих інвалідів по зору ходити на роботу. Адже пересуватися містом з купою перешкод на шляху нелегко. Нікому не хочеться спіткнутися чи послизнутися і отримати додаткову травму. А тому більшість воліє сидіти вдома і виживати на пенсію з інвалідності.
Тест на інклюзію в Конотопі провалено, перш за все, людьми
За словами очільника міської організації УТОС Євгена Сокола, з трьох сотень людей, які мають проблеми із зором, більше 40% – це люди, переважно молоді, які могли б працювати. І лише 1-2% з них мають роботу. Очільник товариства сліпих упевнений, що дві речі могли б суттєво змінити стан безробіття серед незрячих. Це доступ до інформації з працевлаштування для людей з вадами зору і розвиток економіки в державі.
Наразі конотопські УТОСівці, як і більшість українців з подібними проблемами, змушені варитися в казані власних проблем, пов’язаних як з нестачею коштів, так і зі станом здоров’я. Кожен з членів міської організації вправно платить внески, за рахунок яких хоч і мізерну, але допомогу отримують ті, кому вона вкрай необхідна. Але, не зважаючи на все вищевикладене, конотопські УТОСівці прохають не про матеріальну допомогу, хоча в цьому році держава повністю припинила фінансувати організації системи УТОС. Вони прагнуть достукатися до влади і конотопців з одним лише проханням: трохи більше чуйності і законослухняності! Адже три сотні слабозорих і незрячих на стотисячне місто це не так уже й багато. Фактично, це щоденна перевірка рівня нашої культури і людяності, результати якої поки що не втішають.