За 200 метрів від кордону: староста села Грабовське розповіла про життя біля РФ

Село Грабовське на Сумщині розташоване за 200 метрів від російського кордону. Воно межує з російським селом Старосілля. В ефірі Українського радіо Суми поспілкувалися із старостою села Ларисою Кремезною. Нині жінка проживає в Краснопіллі, але кожного дня їздить в Грабовське додому. Втім, каже, щоразу на під’їзді до села починає молитися, адже як дорога, так і саме село під постійними обстрілами.

Яка відстань від Грабовського до кордону з РФ?

— Грабовське на самому нулі. А так десь 100-200 м до кордону. На сьогодні у нас постійні обстріли, дрони літають. Вони взагалі, як у себе вдома. Часто перебивають дроти електропередач. Тож наші місцеві жителі самі лагодять, бо до нас же ніхто не приїде. Це хіба що станеться з газом, то тоді газові служби можуть приїхати, але це у дуже крайньому випадку. Це коли вже зовсім немає такого, що самі ми не можемо зробити, тоді тільки вони виїжджають. У селі залишилася категорія людей похилого віку.

Деякі будинки взагалі знаходяться на нулі. Наприклад, будинок може бути розташований в селі Грабовське, а господарчі споруди — вже в селі Старосілля.

Скільки людей залишилося у селі?

— До війни в Грабовському проживало понад 500 людей, а в селі Високе на постійній основі люди майже не проживали, бо це дачний масив. Зараз туди заборонено їздити. Зараз в Грабовському проживає 150 людей середин них одна дитина, а у селі Високому – двоє.

Чим до села можна дістатися?

— Нічим. Автобус до нас не ходить. Ми зверталися вже до скількох перевізників, але після того, як у нас був випадок, що обстріляли машину «Проліска» — це соціальний автобус, то до нас взагалі відмовилися їздити й, навіть, соціальний маршрут. До нас, хоч це і дуже небезпечно, але возять хліб тричі в неділю. Це місцевий підприємець. Він сказав, що будемо возити до останнього поки буде можливо. У нас працюють два магазини. Власник магазину сам підвозе товар. От аптеках немає. Я беру гуманітарні ліки у нашому медичному закладі і везу в село, де роздаємо їх людям.

Чому люди не виїжджають?

— Одні кажуть, що нема куди. Немає, за що. Так воно дійсно так. Куди їхати, якщо зараз взяти пенсіонерів, у них 2000 пенсії. Наймати квартиру — це нереально. Прожить, навіть, у селі на 2000 ну дуже важко. Ну куди можна виїхати, нема куди. Особисто я, коли розпочались уже такі щільніше обстріли і була така загроза, що дійсно могли просто вночі прийти і забрати мене, і ніхто б і не знав, де я поділася, лише тоді я з чоловіком виїхала в Краснопілля. Але кожного дня, як є можливість, їздимо в село. Спершу, поки своя машина була більш-менш на ходу їздили нею. А зараз у нас є таке місцеве підприємство, фермерське господарство прикордонне, то цей фермер кожен день їде в село Високе і я з ним.

Він збирається й поля засівати?

— Ні. Є постанова Кабінету Міністрів й спільний наказ обласної адміністрації, що в п’ятикілометровій зоні взагалі всякі роботи, не пов’язані з обороною, заборонено проводити. На 23-й рік у нього засіяні були всі поля, а от зібрати врожай йому так і не вдалося.

Як часто село обстрілюється?

— Безперестанку кожен день. Кожен день можуть бути дрони, може бути міномет, може бути, як от не дуже давно, десь може менше неділі назад, з вертольота обстріляли нас. Просто 10 ракет вилетіло. Стріляють по всьому. Їм взагалі різниці нема. То по фермі, то по тракторній бригаді, по будинках, по вулицях, по центру села. От у приміщенні пошти жодного вікна нема на сьогодні.

А взагалі, від початку війни, скільки будинків зруйновано?

— Перший день 24-го числа 2022 року один будинок був зруйнований повністю, взагалі не залишилося нічого, ні гаража, ні будинку, ні сараю, нічого. І 23 лютого 23-го року в другий будинок прилетіло. Ну там стіна одна. Ну слава Богу, що там, на той момент, нікого не було, а в цьому будинку, що перший постраждав, то там взагалі бабусю витягували з під завалів, вони не зрозуміла, навіть, що з нею взагалі сталося. Вона, до речі вижила тоді. У нас на сьогодні загиблих немає, є двоє поранених.

Як Ви думаєте, на їхню користь краще, щоб ви там були, чи щоб залишили село?

— Ну, я думаю, що поки ми там, то це краще і для нас і для них. Якби ми виїхали, я думаю, що вони б села не пожаліли б. Люди, мабуть, цього і бояться, що потім залишаться без своєї хати, і без нічого. Ми всі думаємо, що ми повернемося обов’язково. Да, виїхали багато людей, але все одно всіх тягне додому. Додому, додому і вночі сниться, що їду додому.

Куди ховаєтеся під час обстрілів?

— Куди ховатися. Ні в підвали, ні в погреба. Ні, ні. Так усі сидять по домівках. Адже, якщо у погребі присипе землею, то хто ж тоді врятує. Ніяк буде звідти вибратися. У нас різного віку залишилися люди у селі: є і 40, і 82, і 85, і 50. Хлопчик, що навчається у четвертому класі, отримує завдання від вчителів, що ще залишилися у селі. Школа до кінця цього навчального року допрацює і все. Тому що фінансово утримувати її дуже важко – опалення, світло. До війни у ній навчалося до 50-ти дітей. Зараз одна дитина. Але я думаю, що саме через цю дитину, її батьки, мабуть, виїдуть.

У вас дороги не зірвані, можна доїхати до села?

— У нас іде до села єдина дорога. І вона, як на долоні. Постійно прострілюється. Позавчора була дорога, як дорога, ну, як дорога, одна назва, вона розбита танками, а сьогодні їхали, там повністю сліди від свіжих приходів. І от на під’їзді до села починаєш читати молитву, щоб тільки пронесло, щоб не обстріляли. Вони, звичайно, знають місцеві машини, а коли в село заїздить нова якась машина, то вони її обстрілюють. Дрони постійно висять, а з дрона ж видно, що за машина, хто в машині. Бувало таке, що дрони спускалися дуже низько. Я думаю, що вони нас знають усіх в обличчя. Спершу було дуже страшно, потім почало брати зло, що чому я не можу ходити по своїй території. Але я вам скажу, що не було страшно до того моменту, коли вони почали скидати з дронів вибухівку. Тому що ніхто не знав, що у них на умі.

Розкажіть про сусіднє російське село Старосілля?

— Грабовське межує з російським селом Старосілля. У ньому взагалі людей немає. Їх ще минулого року усіх вивезли. Там тільки військові. До війни ми спілкувалися, одружувалися, хтось переходив від них до нас, хтось навпаки. У нас був будинок культури, вони приїжджали до нас, виступали. Ми їздили до них. Це взагалі не вкладається в голову. І коли розпочалася війна, то ми, звичайно, що вже не ходили туди, але дехто з них казав, що це так і потрібно. Наші села розділяє, якщо можна так сказати, лише ставок. Половина його наша, а інша половина – їхня. До війни вони постійно приїздили до нас у село. В магазини ходили. Якщо зранку не встиг закупитися необхідним, то вдень в магазинах не попасти, там забито битком. Вони постійно тягнули від нас усе – ті самі ковбаси. Таке було враження, що у них нічого не було.

Я вірю, що нас не залишать. Я переконана, що перемога буде за нами. І вона обов’язково буде. Коли війна закінчиться ми обов’язково повернемося у своє рідне село – додому. Це однозначно. У мене два сини воюють.

Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ