Заслужена журналістка із Сум відзначила 75-річний ювілей
Світлана Василівна Геренко — заслужений журналіст України — віддала журналістиці понад 45 років — 18 років працювала в обласній молодіжній газеті «Червоний промінь», ще 22 роки очолювала відділ освіти та культури газети «Ленінська правда», що згодом отримала назву «Сумщина». І весь цей час вона жила долями своїх героїв, ще і ще раз повертаючись до їх бід і проблем, нагадуючи жителям області про співчуття, увагу і повагу один до одного.
Польові дороги, великі і малі села, загублені в полях хутора — Світлана Василівна об’їздила всю область, вибираючи для своїх читачів найважливіше, найцікавіше, з ретельністю розкриваючи перед ними особистості як відомих і популярних керівників великих обласних установ, так і безвісних вчителів, бібліотекарів, майстрів культури, співробітників дитячих будинків і просто жителів сіл області. Це дійсно Божий дар — вміння побачити і описати головне, і Світлані Геренко цього дару дісталося з лишком: його вистачало не тільки на газетні матеріали, а й на гуморески у віршах і прозі, фейлетони, «фірмові» тости і багато, багато іншого. Тому і присвоїли їй люди особливе звання – володарка бентежних слів.
«Про журналістику мріяла з дитинства»
А починалося все ще в шкільні часи. Дуже активна дівчинка із задоволенням брала участь в будь-якій події, а їх в сільській школі було більше ніж достатньо. І їй дуже хотілося розповісти про це жителям інших населених пунктів. Так і почала в сьомому класі писати замітки до Хотінської районної газети, а пізніше — в молодіжні газети України і республіканський радіожурнал «Старшокласник», передачі «Молода Гвардія» і «Юність».
– Я з 14 років мріяла бути журналістом і, закінчивши школу, поїхала вступати до Києва, в університет імені Т.Г. Шевченка, — розповідає Світлана Василівна. — Але якраз тоді вийшло розпорядження на факультет журналістики брали тільки тих, у кого був трудовий стаж за цією спеціальністю. І я вирішила вступати на філологічний — це ж дуже близько, яка може бути журналістика без знання мови! Закінчивши університет, працювала в Грабовській школі, потім перейшла в свою рідну Новосічанську. А потім в Сумах вирішили відродити обласну молодіжну газету, і мене покликали туди журналістом. Виявилося, редактор «Червоного променя» Віктор Шевельов був колись редактором Хотінської районки і добре пам’ятав юного кореспондента з Новосічансьої школи. Так я почала працювати. Морально було дуже важко — я хотіла, щоб мені відразу доручали великі статті, відрядження, дослідження — а мені давали дрібні доручення, мої маленькі інформації правили і скорочували. Як раз в цей час до нас в редакцію завітав директор моєї школи, що їхав на лікування і вирішив мене провідати. Я розплакалася, сказала, що буду повертатися. Була впевнена, що приймуть назад з радістю … Але директор сказав: «Думаєш, що я прийму тебе назад, знаючи, що ти так легко відмовилася від своєї мрії через перші ж труднощі?». Це було образливо — але допомогло рішуче налаштуватися на роботу.
Дитбудинки і бабусі в лісі
За час роботи Світлана Василівна написала дуже багато — як окремих статей, так і тривалих проектів. Фактично її статті — це дзеркало, відображення тієї епохи, на яку припала робота. А що це за епоха — неважко собі уявити, адже працювати в «Червоному промені» Світлана Геренко розпочала наприкінці 1966 року. Розквіт соціалізму і початок його занепаду, перебудова, початок незалежності, 90-і, 2000-і — безкінечні зміни в економічному і соціальному житті країни, а головне — в людській свідомості. Чого тільки не відбувалося за ці роки в області! І все це ставало фоном для статей про головне — про земляків, про їхні взаємини, світогляд, почуття. Тому і улюблені проекти Світлани Василівни — це ті, які дозволяли максимально розкрити людину, показати її з несподіваного боку: «Вітальня одкровень», «Світ сильний чоловіками», «Роздуми журналіста», «Рідня». А ще — «Операція «Дитбудинок», завдяки якій редакції вдавалося допомагати сиротам, збирати для них подарунки, знаходити шефів для інтернатів — і це в найважчі часи, коли вихователям доводилося часом приносити продукти з дому, щоб спільними зусиллями нагодувати вихованців.
Для того щоб змусити читачів зрозуміти, відчути все горе цих дітей, позбавлених батьківського тепла, з ними потрібно було зустрічатися, спілкуватися, цікавитися їхньою долею, читати листи і відмови біологічних батьків … Це дуже важко — коли при першій зустрічі діти запитують: «Ти мама чи комісія?», сподіваючись, що нарешті приїхали за ними, аби взяти до родини. І ця тема довго не відпускала Світлану Василівну. Вона писала про дитячі будинки, училище реабілітації засуджених дівчат, прийомні сім’ї, знаходила чутливі струни в серцях тих, хто міг допомогти …
Однією з найбільш пам’ятних у своїй журналістській долі Світлана Василівна вважає зустріч із двома сліпими бабусями, які самотньо жили у лісі. Сестри з багатодітної сім’ї, що розсіялася по всій Україні, не хотіли переїжджати з рідного дому — самі доглядали за своїм нехитрим господарством і навіть тримали корову. Одна з них, яка хоч трошки бачила, раз на тиждень ходила за кілька кілометрів до сільської крамниці. Варто лише уявити, як майже сліпа бабуся, спілкуючись з жителями села, дізнається і запам’ятовує зміст нових серій одного з перших серіалів «Багаті теж плачуть», щоб потім розповісти все сестрі і разом журитися над бідами нещасної Маріанни. І як заспокоїв бабусь щасливий кінець фільму.
Світлана Василівна про них писала кілька разів, намагаючись передати свої враження читачам, допомогти їм поглянути з оптимізмом на власне становище. Бо бабусі не вважали своє життя важким, не хотіли приймати допомогу, ну хіба «якщо тільки оселедчику». Були вдячні Богу за те, що можуть за собою доглядати і жити плодами рук своїх у такому райському місці, щиро раділи гостям і вражали чистотою своїх почуттів і скромністю.
«Гумору підносимо!»
Звичайно, на сторінках газет знаходилося місце і для іскрометного гумору самої Світлани Василівни — абсолютної оптимістки, яка вміє побачити і виділити комічне в повсякденному житті. А при нагоді — і натякнути читачам на важливі моменти з їх власного життя, на які варто звернути увагу. Поступово гуморески переходили в республіканські журнали і радіопередачі, збиралися в книги — спочатку колективні збірки, а потім — і дві власні «За життя веселе, кохання Шалене» (2005 р.), «Ласкаво просимо! Гумору підносімо»(2015 р.). Але ще до цього, в 1997 році, Світлана Василівна стала першою журналісткою в Сумській області, яка отримала нагороду «Золоте перо».
– Мій батько, Василь Федорович Варуха, був справжнім сміхотворцем, — пояснює свою пристрасть до гумору Світлана Геренко. — Його друзі приходили до нас з трьох причин: порадитися, випити чарку і посміятися. Одного разу тато зміг розсмішити людину, яка ніколи в житті навіть не посміхалася. Чоловік був працьовитим, чудово грав на акордеоні, а ось сміятися у нього зовсім не виходило. Одного разу він попросив батька підстригти його, бо перукар був десь у від’їзді. Тато ніколи не мав справи з машинкою, але погодився. Побачивши в дзеркалі результат, цей чоловік сміявся так, що не міг і слова вимовити! Дуже шкодую, що не записувала за татом смішні історії та поради, які він давав односельчанам, — це була б чудова книга …
І зараз, коли Світлані Василівні вже 75, вона завжди знаходить веселе слівце для своїх рідних і друзів — а її жарти і «фірмові» тости на святах знайомі беруть на озброєння і переказують роками.
«… Все пропускати через себе»
Свої кращі проекти і статті з коментарями до них Світлана Геренко в 2010 році видала книгою «Прощальне танго моєї журналістики», яку варто було б прочитати кожному — і журналісту, і просто читачеві. Адже це точний зліпок історії області, життя її видатних особистостей і звичайних людей, це матеріали, від яких неможливо відірватися навіть 20-30 років потому. І звичайно, вони багато розповідають про свого автора — про душевність, наполегливість, оптимізм і чесність Світлани Василівни, яка ніколи не кидає на півдорозі розпочату справу і намагається розбудити в людях все те найкраще, що в них є. Неважко помітити, що вона жила своєю роботою, горіла нею і віддавала максимум сил і енергії. Не бракувало чи при цьому часу на сім’ю?
– Я працювала журналістом, чоловік — слідчим. Тому старшу дочку Олену довелося оформити в цілодобовий садок, щоб я могла забирати її після відряджень, з яких іноді доводилося повертатися пізно ввечері. Молодшого, Олега, в таких випадках забирала вже Лена. Але проблем з цим не було, в родині до мене ставилися з розумінням. Я розповідала дітям деякі історії, над якими працювала — особливо про дітей з дитбудинку. Ми разом збирали для них іграшки. Лєна брала участь в конкурсах від газети. В результаті виявилося, що журналістика цікава не тільки мені, а й моїм дітям, — вони обидва стали журналістами…
