Стало відомо про загибель захисника із Глухова Ігоря Бабича

Глухівська громада знову у глибокій, невимовній скорботі – до рідної землі «на щиті» повертається Герой, розвідник-штурмовик Ігор Олександрович Бабич (29.09.1996 – 23.06.2023 рр.).

Ігор народився у Глухові. Тут минули його дитинство та юність. Навчався у ЗОШ № 6, а після її закінчення здобув фах електрика у Глухівському агротехнічному коледжі СНАУ. Проте змалечку його серце належало військовій справі. Суворий однострій, залізна дисципліна та фільми про армійську звитягу плекали в ньому прагнення носити погони й бути корисним своїй державі.

Мати бачила у синові потенціал і щиро прагнула для нього цивільного майбутнього, але юнацька рішучість взяла гору.

У серпні 2016 року, щойно склавши останні іспити, 19-річний Ігор потай від батьків підписав контракт із Збройними Силами України. Після вишколу вирушив на східні рубежі держави. Армійська служба стала для нього способом мислення та вибором усього життя.

Саме тоді Ігор зустрів своє кохання – дівчину Аліну із Шосткинщини, яка також зі зброєю в руках захищала Батьківщину. За рік після знайомства закохані поєднали долі в офіційному шлюбі. Донечка, яка невдовзі з’явилася на світ, стала для молодих батьків найбільшим щастям, у яке вони вкладали всю душу.

Початок повномасштабного вторгнення родина зустріла з тривогою та водночас із великою радістю: Аліна дізналася, що вагітна другою дитиною. Попри невизначеність у країні, подружжя щиро тішилося появі другого янголятка.

Перші бої Ігор зустрів на рідній Сумщині. Далі разом із побратимами стримував ворога на Чернігівщині, де наші воїни тримали заслону, яка відділяла загарбників від столиці. Чимало глухівчан полягло тоді на чернігівській землі, але Ігор вистояв… Пізніше виконував завдання на Луганському та Донецькому напрямках.

З часом перейшов до іншої бригади на посаду розвідника-штурмовика. Ця справа вимагала колосальної фізичної витримки, миттєвої реакції та вміння на декілька кроків уперед передбачати дії противника.

У цивільному житті Ігор вирізнявся енергійністю, був із технікою на «ти», володів жвавим розумом і глибоким відчуттям відповідальності. Він не вагався й не тривожився перед ухваленням доленосних рішень, які приймаються інстинктивно та вимагають виняткової мужності. Хоробрий. Відчайдух. Справжній воїн.

Його професіоналізм, стійкість та відданість справі були відзначені Командувачем Сухопутних військ ЗСУ грамотою «Кращий командир відділення розвідки», медаллю «За оборону Чернігова», «За оборону рідної держави», а також пам’ятними койнами, нагрудними знаками розвідувального батальйону «На вістрі списа» та фрачниками бойових підрозділів.

За день до трагедії Ігор спілкувався з мамою, виходив на відеозв’язок із дружиною та донечками. Залишався сповненим оптимізму, заспокоював рідних і мов молитву повторював: Перемога буде за Україною, адже за нами правда, ми боремося на боці світла за майбутнє наших дітей у своїй країні.

23 червня 2023 року група розвідників поверталася з завдання, коли потрапила під ворожий обстріл. Один побратим загинув одразу, ще двоє дістали важких поранень. Коли постало питання, як розподілити сили для евакуації – хтось мав нести зброю, а хтось поранених товаришів, – Ігор без вагань узяв на себе найнебезпечнішу місію. Він забрав автомати й пішов першим уперед. Саме в цей момент ударив кулемет… Поранення в голову виявилося смертельним. Ціною власного життя він дав можливість побратимам вижити та винести поранених із поля бою.

Евакуювати тіло Ігоря тоді не вдалося через безперервний вогонь противника…

Мама згадує, що востаннє вдома він був на похороні батька, який пішов із життя у 2023 році. Син був виснаженим, але непохитним. У нього й думки не було полишити боротьбу, адже чітко усвідомлював: від його дій залежать життя інших.

Попри жорстоку реальність війни, Ігор зберіг душевне тепло. Кожну вільну хвилину прагнув присвятити сім’ї. Любив відпочивати біля озера та провнсти час із друзями. До глибини душі залишався романтиком і за першої нагоди дарував квіти дружині, донькам та матусі.

Був доброю, ввічливою, цілеспрямованою людиною.

Разом із дружиною вони придбали житло у Шостці, де й оселилися з донечками, але Глухів завжди залишався для нього рідною колискою та місцем сили.

Рівно 3 роки родина жила крихкою надією на помилку, сподіваючись на диво. І лише у 2026 році в результаті проведення експертизи ДНК факт загибелі підтвердився остаточно.

Захисник назавжди повертається додому. Поховають Героя на Шосткинщині.

У нього залишилися мама, брат, дружина та дві маленькі донечки – живе продовження свого мужнього та хороброго татка.

Глухівська міська рада, виконавчий комітет та вся громада висловлюють щирі співчуття рідним і близьким Ігоря Олександровича Бабича, повідомили в мерії Глухова.