Сумчанин про роботу в IT: «Співбесіда в Google тривала п’ять годин»
Богдана ніколи не вабили вогні великих міст. Не хотілося довго добиратися на роботу й віддавати чималий відрізок дня салону автобуса. Якось, працюючи розробником в лондонському офісі компанії Google, хлопець подумав: а чому б не пошукати віддалену роботу? Ця ідея зрештою втілилася в реальність і повернула його до Сум.
Зараз Богдан Голишевський працює в Snap Inc, яка є розробником досить популярного чату серед підлітків. Цукр запитав, чому попри всі принади Англії, Богдан Голишевський повернувся додому, чим англійські айтішники відрізняються від українських та як пандемія коронавірусу спростила пошук роботи в сфері програмування.
Усе почалося з покупки андроїду
«Де б ти не жив, все одно не втечеш від рутини п’яти робочих днів. Київ це, Харків чи Лондон — не матимеш багато сил, щоб двіжувати», — міркує Богдан. Він працює вдома, тож ми спілкуємося в його альма-матер — на кафедрі комп’ютерних наук СумДУ.
— Зараз мій день починається зі сніданку і чашки чаю. Інколи я разом з нею й сідаю за комп’ютер. Спершу перечитую електронні листи, які надійшли вночі від частини команди із США. Чи хочеться мені в офіс? Ні.
Віддалена робота хороша тим, що можна довше поспати й не треба нікуди їхати. Щоб це зрозуміти, довелося пожити й попрацювати в Лондоні.
Усе почалося з університету, а точніше з того, що я купив собі андроїд. Під нього можна було робити додатки, тож я одразу захотів створити гру. Знайшов сайт з інструкціями та думав, що швиденько з цим розберуся, утім після трьох днів копирсання стало зрозуміло, що варто вивчити тему глибше.
Я завантажив необхідну літературу й паралельно знайшов сайт, де можна було потренуватися в олімпіадному програмуванні. Не знаю чому, але воно мене захопило, а ще виявилося, що чимало людей з моєї групи теж зацікавлені в такій діяльності. Ми сформували команди, почали розв’язувати задачі, вчити алгоритми та їздити на змагання.
Одне з них — Міжнародна студентська олімпіада з програмування ICPC. Вона є дуже престижною для університету і корисною для студентів, які хочуть працювати у топових компаніях.
Твоя участь в олімпіаді для представників світу програмування — це своєрідний вектор, який вказує на те, що майбутній розробник не лише знає, як працювати з інструментами, а ще й має наукову базу, на якій будується сучасне програмне забезпечення.
Компанії також зацікавлені в тому, щоб потенційні працівники знали як саме працюватиме код, наскільки він швидкий та ефективний.
Співбесіда в Google була стресовою
Загалом, багато відомих компаній, таких як Facebook чи Google, проводять свої олімпіади. Наприклад, Google Code Jam — це змагання, де кожен може взяти участь, зареєструвавшись онлайн. Саме так я й зробив, а ще натиснув галочку біля позначки «хочу, щоб зі мною зв’язалися щодо роботи». Не скажу, що мав якісь супер результати. Щобільше — в цьому змаганні я пробував свої сили кілька разів.
Коли я вчився на п’ятому курсі, зі мною зв’язалася HR з Google і запропонувала пройти співбесіду. Звичайно, я погодився і взяв місяць на підготовку, під час якої штудіював книжку з прикладами задач, а ще читав усілякі матеріали про те, як пройти співбесіду в Google.
Перший етап відбувався по відеозв’язку. Були дуже прості запитання. Їхня головна мета, мабуть, полягала в тому, щоб підтвердити мою адекватність і визначити, чи маю хоч якісь знання у математиці й програмуванні. Я його пройшов й мене одразу запросили на інтерв’ю в Цюрих або Лондон, на вибір. Я чомусь обрав останній варіант.
Розмова в офісі була довгою — п’ять інтерв’ю, кожне з них по годині.
Складні задачі, мало часу на вирішення, різні спеціалісти й різні теми: хтось ставив питання про алгоритми та структури даних, хтось розпитував про об’єктно орієнтований дизайн, а когось більше цікавив мій внутрішній стан.
Хвилювання додовала ще й мова інтерв’ю, бо здавалося, що мого досвіду спілкування англійською недостатньо, щоб виразити свої думки.
Словом, було дуже стресово. Після співбесіди я не мав впевненості, що отримаю роботу, адже дві розмови з п’яти, на мою думку, пройшли не надто вдало. Проте, вже наступного дня дізнався, що мене наймають.
До «вау» швидко звикаєш
У Google я працював рік і чотири місяці. Якщо абстрактно означити те, чим я займався, то це був проєкт для внутрішнього користування компанії, здається, для співробітників з комерційного відділу. Зазвичай працівники сходилися до 10-ї ранку, а о 17-й чи 18-й робочий день закінчувався.
Працювати допізна залишалося небагато людей. Такі особливості сильно залежать від менеджера команди, який ставить реальні цілі й адекватні терміни — і всі спокійно працюють, або все з точністю навпаки, а відтак команда нічого не встигає й виснажується.
Є суттєва різниця між нашою сферою ІТ і англійською: там у програмуванні більш зрілі люди й серед них є безліч тих, кому за 40 років.
Звичайно, їм не хочеться перепрацьовувати, адже фактично у всіх є сім’ї й діти. У самому офісі було дуже комфортно: триразове харчування, кухня, на якій роблять сендвічі, безплатна вода, солодощі. Чесно кажучи, все це сприймається як «вау» тільки перші два місяці, а потім просто звикаєш. Ну, і ще один аспект — заробітна плата.
Коли я отримав офер, то цифри в ньому дуже порадували, хоч у мене майже не було досвіду.
Та щойно стало відомо, які у Великій Британії податки, то прийшло розчарування. Лондон — це не дешеве місто: якщо хочеш орендувати маленьку квартиру близько до центру, то її мінімальна вартість — 1000 фунтів на місяць.
Покинув Лондон через самотність
Якось я зловив себе на думці, що не хочу жити у великому місті. У Лондоні мої дні були геть однакові: прокинувся, пішов на роботу, повернувся з роботи, подзвонив дівчині й батькам — все. А ще свою роль зіграла самотність. Моя дівчина, а нині дружина, за весь час приїздила до мене лише двічі, бо отримати візу в Британію досить проблематично.
Тоді я брав відпустку і ми гуляли цікавими місцями, досліджуючи Лондон, а потім все починалося спочатку: робота, дзвінки додому, знову робота. Згодом мені довелося переїхати в інше житло. Квартира була далеко від офісу, тож 40 хвилин власного часу я віддавав автобусу.
Та й з проєктом не дуже пощастило, бо моя основна мова програмування — це Java, а в Google довелося працювати з Python та C++. Було важкувато, я розумів, що не такий ефективний, як можу, і це, звісно, демотивувало.
Зрештою, велике місто мене втомило, тому, після року в Google, я вирішив, що треба повертатися в Суми.
Так, можливо, наше місто десь і занедбане, бо хочеться, наприклад, щоб навели лад у парку Кожедуба, але з іншого боку — добре, що у нас взагалі є такий парк! До пандемії ми з дружиною любили ходити в театр і просто гуляти містом. Нас все тут влаштовує. Мабуть, єдине, що я хотів би змінити — щоб ближчим був шлях до Києва.
Вакансій в ІТ більше, ніж працівників
Удома протягом двох місяців я працював там, де й раніше — у Smartsoft. Аж якось мій колега знайшов європейську компанію, яка шукала Android розробників для роботи віддалено. Звичайно, я вирішив пройти інтерв’ю. Воно, до речі, було нескладним.
Та й взагалі, коли маєш резюме, в якому вказано, що ти працював у Google, то всі одразу по-іншому з тобою спілкуються.
Представників компанії цікавив мій досвід роботи з Android, тож мені дали завдання написати простенький додаток, який виводить дані з сервера на екран. Зазвичай так роблять, щоб подивитися, який код ти пишеш і чи не копіюєш з інтернету.
Згодом мені запропонували пройти співбесіду в Snap і я отримав там роботу, тож зараз працюю в команді, яка розробляє Snapchat для Android. На перший погляд, IT це дуже складно, але повірте, багато людей може знайти роботу в цій сфері. Для цього потрібне лише бажання вчитися і комп’ютер із виходом в інтернет.
Нині мотивує ще й те, що на ринку айтішників менше, ніж вакансій, а ще під час пандемії коронавірусу все більше компаній зміщують фокус до віддалених працівників. Це дуже полегшує пошук роботи тим, хто не хоче змінювати місце проживання й працівникам з таких міст, як Суми.
І ще один, мабуть, найбільш приємний момент: у порівнянні з середніми зарплатами в Україні, заробітки айтішників на порядок вищі, втім тут є такі нюанси як досвід, конкретна спеціальність, а також можливості й адекватність роботодавця.
Я знайшов те, що хотів: по-перше, мені комфортно працювати з дому, по-друге, є розумний баланс між роботою і відпочинком, а по-третє, я люблю те, що роблю.
Останній пункт вважаю найважливішим, бо якщо ти постійно змушуєш себе працювати, то й двадцять безплатних буфетів тебе не зроблять щасливим.
Забути про роботу до завтра
Чомусь тема ментального здоров’я айтішників зараз всіх дуже цікавить. Мені здається, що виснажити може будь-яка офісна робота. Розробник ти чи бухгалтер — однаково задовбешся, якщо не розмежувати роботу й особисте життя. У цьому плані «дистанційка» ще складніша, бо коли ти працюєш вдома, тобі важко вийти з ролі працівника й одразу ж перемкнутися на роль чоловіка.
Тут все залежить від людини і її самоконтролю. Треба привчити себе до своєрідного графіка: відпрацював, вийшов з-за столу, забув про роботу до завтра. Хоча, звичайно, ніхто не застрахований від моменту, коли настає «все, більше не можу». Для мене це сигнал, що треба відпочити, тож я беру відпустку, під час якої взагалі не підходжу до комп’ютера.
До того ж я не активний в соцмережах, мене не особливо цікавить про що там дописують, чи які фото виставляють.
Натомість можу знайти собі будь-яке інше заняття: захотілося мені, наприклад, зробити стелаж — я взяв його і зробив. Це було моїм хобі на кілька тижнів. Чи хотів би я змінити сферу діяльності? Поки ні, бо це вплине на фінансову складову життя моєї сім’ї. Та й гідної альтернативи поки немає. Можу лише припустити, що колись з’явиться варіант, який захопить мене так, як програмування. Зарікатися не буду.