«Сумщина могла б асоціюватися зі стравами з вареного тіста», — етнознавиці сестри Гавриленко
Спадщина, яку не можна побачити й до якої не можна доторкнутися. «У чому тоді її користь?», — подумає хтось. «Мінімальна — мурахи шкірою, а максимальна — знання про себе, — скажуть етнознавиці Вікторія та Анна Гавриленко. Сестри працюють у відділі нематеріальної культурної спадщини Сумського центру культури та збирають скарби, серед яких — старовинні пісні, ремесла й навіть рецепти приготування їжі.
Писанкарство без прикрас
Вікторія Гавриленко, начальниця відділу нематеріальної культурної спадщини: В експедиціях дивує безліч речей. Найголовніша — це щирість. На Глухівщині є село Уланове. Там якимось дивним чином заховалася традиція чистого писанкарства. Це коли майстриня не ставить собі за мету заробити грошей, привабити туристів чи відродити звичай, а просто дотримується його, бо так заведено.
Звати її Віра Максимченко і вона не копіює орнаменти з книжок чи інтернету, а відтворює їх так, як вчили бабуся й старші жінки з Уланового. Звичайно, на її виробах є сакральні елементи, наприклад, «рожа» чи «павук», але унікальність в тому, що майстриня ними не обмежується.
Вікторія: Вона щось дофантазовує, надихається природою, відтак на писанках з’являються квіточки, бджілки, грибочки й листочки. Навіть писачок, який у селі називають «кісточка», жінка виготовляє сама: накручує на голочку шматочок тонкого металу, потім робить трубочку потрібного діаметру й вставляє її в дерев’яну паличку. Пам’ятаю, як приїхала з експедиції додому й згадала, що про цю техніку читала в праці етнографа Миколи Сумцова.
Понад сто років тому він описував точнісінько такий процес виготовлення писачка, а ще він зазначав, що писанкарство зникає, і вже тоді було важко знайти людей, які вміють їх писати
Уявіть, як приємно дізнатися, що писанкарство не зникло і що ця традиція жива й досі.
Анна Гавриленко, провідна методистка відділу нематеріальної культурної спадщини: Важко побачити щось унікальне чи дивовижне в тому, що тебе не цікавить. Ми, до речі, теж раніше нічого такого в народознавстві не бачили, хоча виросли в селі й з дитинства знали, що таке прялка, гребінь, рубель, глечики, тому не звертали особливої уваги на те, що було звичним. От хто були зацікавлені традиційною культурою — це наші батьки. Мама деякий час викладала у школі українську мову і народознавство.
Вікторія: Так, а тато збирав старожитності, адже шкодував, коли їх просто викидали чи палили як непотріб. А ще в нашому житті була бабина скриня, яка відкривалася, щоб провітрити сорочки, і жайворонки, які вона пекла на Сорок Святих.
Все це настільки органічно існувало поруч, що не викликало особливого здивування
Утім, все змінилося під час навчання в педагогічному університеті. Викладачка фольклорної практики дала завдання на вибір: або розшифрувати тексти архівних пісень, або самостійно знайти автентичні у своєму селі. Я обрала, як тоді здавалося, легший шлях — увімкнула аудіозаписи. Вони були старі, тож якість звуку бажала кращого, а ще ніяк не вдавалося розібрати тексти, бо автентичний спів для мого слуху був дуже незвичним.
Вікторія: Тому вирішила взятися за альтернативне завдання. Разом з мамою ми знайшли бабусю, яка прямо на вулиці почала співати старовинну пісню. Згодом до неї приєдналася ще одна виконавиця й вони почали пригадувати вже весільні наспіви.
Це було для мене справжнім відкриттям, тому що виросла в цьому селі, але жодного разу такого не чула
Саме тоді до мене прийшло розуміння, що треба фіксувати такі пісні, щоб вони не помирали разом з носіями.
Регіон один, а страви різні
Вікторія: Взагалі, нематеріальна культурна спадщина — це широке поняття й воно сформульоване в конвенції ЮНЕСКО. Сюди відносять все, що є проявом традиційної культури: спів, народну хореографію, музику, ремесла. В окрему галузь також входять повір’я, прикмети, знання, що стосуються природи, ведення господарства. Останнім часом ми взяли у розробку тему традиційної кухні нашого регіону, тому що гастрономічна культура може пролити світло не лише на історію, а й показує, як жили окремі родини й що саме для них було цінним.
Анна: У нас є проєкт «Сумщина гастрономічна: традиційна кухня регіону». На сьогодні вже зібрано близько 80 рецептів страв з усієї області. Ми звикли, що кожна місцевість асоціюється із певними гастрономічними вподобаннями. Наприклад, на заході країни є добре відомі банош чи бограч.
Сумщина, згідно з нашими дослідженнями, могла б асоціюватися зі стравами з вареного тіста, а це вареники з різними начинками, галушки з засмажкою, локшина
Описи рецептури та технології приготування місцевих страв нам надсилають колеги із громад. Деякі дивують своєю незвичністю. Наприклад, в селі Кузьки на Конотопщині опару для пасок роблять на основі відвареної картоплі. Ще цікаво, що у селі Боромля на Тростянеччині готують напій, який називається «варена».
У нього додають сушені вишні, ягоди й листочки смородини, гілочку м’яти, мед, червоний перець, цукор, а вживають його на сьомий день після Великодня, на Проводи. У Верхній Сироватці навіть відродили виробництво цикорієвої кави, яке існувало на цих теренах ще наприкінці 19 століття.
Анна: Чому так важливо все це знати? Бо через гастрономічну спадщину розкривається не лише спосіб споживання їжі, а й особливості побуту, дозвілля, родинної й календарної обрядовості.
Одна записана пісня — це вже вдача
Вікторія: Усі артефакти нам дуже допомагають збирати громади, особливо зараз, під час пандемії. Нині з директорами сільських будинків культури та з начальниками місцевих відділів ми спілкуємося телефоном або по відеозв’язку. Раніше вони нам підказували, хто з місцевих жителів може показати якийсь давній обряд чи пригадати старовинну пісню.
І ось такі експедиції мають більше шансів на успіх. Часом слухаєш як співають й не віриш, що це відбувається насправді. Не можливо забути трьох бабусь, яких зустріли у селі Гвинтове Буринського району.
Тільки-но вони почали співати, ми одразу почули особливий наспів і співзвуччя, якого раніше нам не доводилося записувати
Кімнатка у хаті, де все відбувалося, була маленька, здавалося, аж повітря коливалося від співу, а ми були вражені, бо не сподівалися знайти щось подібне. Просто зараз в основному записуємо досить багато пізніх пісень, часто трапляються й загальновідомі, а у цій весільній пісні було щось архаїчне.
Вікторія: Також у нас є розвідкові експедиції, коли їдемо в село й шукаємо носіїв самостійно. І тут бувають несподіванки. По-перше, люди по-різному на нас реагують: хтось намагається щось пригадати, а хтось ставиться з недовірою. По-друге, трапляються проблеми з транспортом. Якось ми з подругою двічі їздили шукати пісні в села Лебединського району й двічі верталися звідтіля пішки, бо не було чим доїхати.
Пригадую, що не так вже й багато інформації тоді назбирали, тож на зворотному шляху вирішили зайти ще й в Токарі, а там бабуся наспівала нам давню пісню про Маланку. Тому для себе користь експедиції я визначаю так: якщо вдалося зафіксувати хоч одну пісню — це вже справжня удача.
Поблизу Сум теж співали «Шум»
Анна: Архаїчні мелодії й наспіви, навіть якщо вони замасковані сучасною обробкою, впливають на слухача. Тому, напевно, багатьом і подобається пісня «Шум», яка цьогоріч їде від України на Євробачення. Плюс в ній є своя естетика, яка в часи Радянського Союзу була відсунута на задній план.
Вікторія: У пісню «Шум» Go_A вклали ниточку архаїки й осучаснили її. Звичайно, це не є чистою автентичною традицією, і люди можуть реагувати на музичну обробку, а можуть відгукуватися на архаїчний зміст, який заховався у стародавньому тексті чи мелодії. Хто знає.
Так чи інакше, сила цієї пісні у тому, що вона може спонукати людей до вивчення своєї культури, чи змусити шукати відповіді на запитання: «А що це за мелодія, а звідки вона, а про що взагалі цей текст»
Анна: До того ж в основу музичної композиції Go_A покладено гаївку або весняну танкову пісню «Шум», під яку водили хороводи навесні. Сумчанам буде цікаво дізнатися, що традиційні архаїчні весняні танки побутували також у нашому регіоні, особливо на півночі. Там водили й кривий танець, і хороводи.
Анна: Хоча музична композиція, використана гуртом, і не походить з нашого регіону, відомий фольклорист Валентин Дубравін якось зафіксував неподалік від Сум весняну ігрову пісню, у якій є слова «Шум іде, земля гуде».
Достеменно невідомо, хто такий цей «Шум». Дехто з етнографів припускає, що у давнину цим словом називали ліс, де здійснювали різні обряди, де мешкали духи. Саме для пробудження шуму-лісу й відбувалися закликання весни. У цьому й привабливість традиційної культури: вона різноманітна, але різні її прояви й варіанти мають точки перетину.
Весільні віночки з паперу й парафіну
Анна: Так само й з весільними обрядами. Ніби суть одна, а варіантів, навіть в межах однієї області, безліч. Є села, де, наприклад, коравай прикрашають звичними для нас шишечками й калиною, а на Білопільщині весільну випічку оздоблюють спеціальним печивом, яке називають «утята». Його готують на молоці, якщо наречена заможна, або на воді, якщо бідна.
Одяг, прикраси та аксесуари також мають відмінності. Взяти хоча б весільні віночки
Вікторія: У 50-60 роках минулого сторіччя дівчата з нашого регіону йшли до шлюбу в штучних віночках. Їх робили з паперу й парафіну, але оскільки ці матеріали не довговічні, тож і речі майже не збереглися. Щоправда, один такий віночок нам вдалося відшукати в нашому селі.
Анна: Я вирішила його реконструювати. Цей зразок дозволив розібратися, які матеріали використовувала майстриня, а це були фарбований папір, парафін, сезаль, дріт. Розгледіла також складну конструкцію вінка. Цікаво, що у різних місцях віночки відрізняються: бувають однорядкові, бувають складніші, переважно з паперу або навпаки переважно з парафіну.
Звісно, колись майстрині обирали матеріали для віночків, що були їм доступні, а я підбираю такі, щоб досягти максимальної візуальної подібності до старовинних зразків. Це заняття захоплює, тож відтворила за старими фото і за збереженими зразками 8 весільних віночків з Сумщини.
Хлопчикам дають коника, а дівчатам — панянок
Вікторія: Чи ми самі дотримуємося якихось календарних звичаїв? Так. Ми готуємо жайворонків, на Великдень печемо паски, а на Різдво — панянки. Це таке печиво, яким на Охтирщині обдаровують колядників і хрещеників.
Хлопчикам зазвичай дають коника, а дівчатам — панянок. Ця традиція, на жаль, у нас не така відома, як, наприклад, розрекламований імбирний пряник. Ми часто активно запозичуємо чуже, бо не знаємо, що маємо своє, не менш колоритне й цікаве.
Анна: Нині автентика стала більш видимою, бо про неї пишуть, роблять візуальний контент, але і досі багатьох відштовхує нав’язаний ще за радянських часів стереотип під назвою «сільська культура». Особисто стикалася з ситуаціями, коли люди відгукувалися про українські строї, як про вбрання, яке не личить інтелігентним людям, що воно провінційне й застаріле. Хоча нині, на щастя, чимало молодих людей виявляють інтерес до автентики.
Вікторія: У нас є офіційний обласний перелік елементів нематеріальної культурної спадщини. Всього їх тринадцять. Серед них — кролевецьке переборне ткацтво, яке вважається національним надбанням, пісенна традиція села Линове, побутові пісні села Річки та ще багато-багато всього, що може розказати про людей, які живуть у різних куточках Сумщини. Щоправда, традиції також можуть мовчати. Вони нічого не кажуть про час, який спливає.
Зараз ще живі носії традиційної культури. Імовірно, через років десять-п’ятнадцять фіксувати старовинні пісні і свідчення про обряди буде більше ні від кого
Тому ми мусимо зробити це зараз, щоб зберегти знання й передати їх наступним поколінням.