Сумський професор з патологічної анатомії розповів про розвиток медичної науки
У березні цього року свій 70-річний ювілей відзначив Анатолій Миколайович Романюк – почесний професор Сумського державного університету, завідувач Центру патоморфологічних досліджень, професор кафедри патологічної анатомії навчально-наукового медичного інституту, а до цього 30 років її очолював. За роки своєї діяльності він зробив неоціненний внесок у розвиток патологічної анатомії.
Професор Романюк є автором 400 наукових праць, з яких близько 80 у виданнях, що обліковуються наукометричними базами даних Scopus та Web of Science, 4 підручників з патологічної анатомії, 10 посібників, 16 навчально-методичних розробок та 3 винаходів.
Ми розмовляємо з професором в музеї патологічної анатомії, де зібрано понад 600 цінних експонатів і фото яких ілюструє цей матеріал. Про унікальну колекцію ювіляр розповів в інтерв’ю, і загалом поділився думками про свій професійний шлях, розповів про становлення й сучасний розвиток медичної науки, а також пригадав найцікавіші моменти своєї насиченої подіями кар’єри.
Анатолій Миколайович народився на Хмельниччині. Батьки працювали в колгоспі. Професор пригадує, що в ті часи мати та батько дуже часто хворіли.
«Пам’ятаю, як мама сказала: «Іди в медицину, щоб ми мали свого лікаря». Так я й вирішив обрати цей шлях», – розповідає Анатолій Миколайович.
Закінчивши вісім класів з відзнакою, вступив до Кам’янець-Подільського медучилища, де чотири роки навчався на фельдшерському відділенні. Отримав червоний диплом і потрапив у щасливі 5%, кому дозволили вступати до медінституту. Перш ніж стати студентом вишу, кілька місяців встиг попрацювати фельдшером у селі. З усмішкою Анатолій Миколайович пригадує свій перший практичний медичний досвід: «Навчання в училищі ми закінчили в лютому, а вступати до інституту треба було в червні. Оцей проміжок часу, щоб не сидіти вдома, я пішов працювати сільським фельдшером. Найбільше запам’яталося, як вперше приймав пологи. І другий випадок: у селі лисиця покусала жінку, яку потім забрали в лікарню. У таких випадках за епідеміологічними наказами треба було зробити подвірний обхід всього села і дізнатися, чи немає інших постраждалих. І я обійшов всі будинки в селі. А якраз був дощ, тож довелося ходити по грязюці… Тому на все життя запам’яталися ці перші кроки в професію. Ну а потім вже в червні я вступив до Тернопільського медичного інституту».
Після інституту та аспірантури захистив дисертацію і працював на кафедрі патологічної анатомії. На курсі було 450 випускників, і лише він один вступив до аспірантури, що було непросто. Писав наукові роботи, виступав на конференціях у різних містах.
Далі – розмова з перших вуст.
– Кількома рядками розкажіть, як розпочиналася Ваша професійна кар’єра? Як доля закинула у Суми? Які були перші враження про місто, про університет? Здається, це був 1993 рік, рік, коли розпочався новий етап розвитку нашого закладу – саме як Сумського державного університету?
– Ректором в Тернопільському медінституті тоді був І.С. Сміян, його син працював на кафедрі педіатрії в СумДУ. Ректор тоді мені сказав, що в нас місця немає, тому мене відправляють у Суми. Я був шокований, адже це так далеко. Спочатку відмовлявся їхати, і на цьому розмова й закінчилася. А десь приблизно через пів року колеги сказали, що в Сумах відкрили медичний факультет. Знову запропонували поїхати, адже наші колеги вже працювали в Сумах і їм там сподобалося. Так я і потрапив сюди. Приїхав, подивився – і так почалося нове життя. Я ще доволі молодий був, 38 років. Зразу з корабля на бал – почали організовувати кафедру.
– Власне, вже через місяць, як Ви стали працювати в СумДУ, було створено кафедру патологічної анатомії. Ви стали її засновником. Як це було?
– Організували кафедру на базі районної лікарні. Коли починали, нас було четверо працівників. А далі життя тривало, ми переїжджали постійно: з районної лікарні в гуртожиток і багато працювали над нормальним місцем для кафедри. Зверталися до ректора, тоді разом до обласної адміністрації, аби нам дали місце в лікарні. Почали тісно співпрацювати з місцевим патологоанатомічним бюро. Очолював його А.В. Доценко. Разом ми організували науково-виробничий комплекс: кафедра, бюро і лікарня. Таких комплексів в Україні було небагато. Ми займалися навчальним процесом, наукою, практикою, водили студентів на аутопсійні дослідження, збирали експонати для музею патологічної анатомії. Така співпраця була дуже корисною і плідною. Це було поєднання навчання, практики і науки.
– Розкажіть, будь ласка, про Ваші професійні напрацювання, наукові дослідження, які вважаєте найбільш важливими, знаковими і для розвитку кафедри, яку Ви очолювали 30 років поспіль, і для розвитку патологічної анатомії як науки?
– Для закладу вищої освіти основні дві складові: перше – навчальний процес, друге – наукова діяльність. Коли навчальний процес був на кафедрі організований на належному рівні, ми почали розвивати наукову складову. Варто зазначити, що цьому напрямку у нас приділялася і приділяється велика увага. Тому наш університет досяг великих успіхів, став потужним науковим центром. Уже тоді, 30 років тому, в адміністрації університету було розуміння, що для того, аби рівнятися на європейські університети, ми маємо публікувати результати своїх наукових досліджень у відповідних журналах. Була зроблена установка на публікації наших наукових результатів у виданнях, що входять до наукометричної бази даних Scopus, Web of Science. За рахунок цього ми підняли рейтинг своїх досліджень на високий рівень. Це нам дозволило брати участь у міжнародних конференціях патологів. Ми фактично майже кожний рік брали участь у таких заходах. Почали співпрацювати з колегами. Наші випускники аспірантури підняли це все на рівень вище. Нині багато з них за стажуються у наукових лабораторіях у Німеччині, Італії, Швеції.
– Ви також є співавтором підручника з патоморфології…
– Так. Було прийнято рішення, що кожна дисципліна повинна мати свій підручник. І у нас було вирішено такий підручник створити. До цього ми тривалий час користувалися підручником, який переклали з російської мови. Але стояло питання про те, що має бути свій український підручник. Асоціація Патологів України вирішила створити його колективно. Майже всі завідувачі кафедри патанатомії нашої країни брали в цьому участь. Мені випала та частина, яка близька мені з моєї докторської дисертації. Це – патологія кісткової системи.
– Цим підручником і зараз користуються?
– Так, користуються студенти зараз, це основний підручник.
– А як створювався музей патологічної анатомії? І кому належала ініціатива?
– Ініціатива належала мені. Чому? Тому що, оскільки я пройшов школу підготовки у класичному медичному виші, то вивчив, що кафедра патологічної анатомії без музею просто не може існувати. Це не просто музей, а ще один ресурс для навчання. Якщо немає змоги показати в лікарні, студент може побачити це в музеї, який водночас слугує і навчальною аудиторією. Це більш корисно, аніж дивитися на органи в підручнику, сприяє кращому розумінню студентами реалій патологоанатомічної практики. У колекції музею представлені різні патології. Наочно можемо побачити, як виглядає серце після інфаркту, онкозахворювання різних органів, вірусні інфекції, скажімо, пневмонія, захворювання крові, гангрени тощо. Тому музей – це як обов’язковий атрибут існування кафедри. І так у всіх медичних вишах України. Тому одразу, як тільки ми почали працювати, буквально з першого дня, коли ми бачимо якісь цікаві патології, органи, вражені різними хворобами, – все, що становить інтерес для науки і освітнього процесу – препаруємо, вміщуємо в розчин формаліну, і це стає експонатом музею. Зараз музей налічує більше 600 макропрепаратів, деякі з них доволі рідкісні, яких немає в деяких інших таких закладах. Є такі унікальні експонати, як, скажімо, сіамські близнюки. Повторюся, що наш музей є важливим, ми його широко використовуємо: для навчання, популяризації медицини, профорієнтації.
– Зараз Ви бачите зацікавленість абітурієнтів, студентів патологічною анатомією? Чи привертає вона увагу сучасного покоління?
– Патанатомія – це, звичайно, специфічний напрямок, не популярний, як всі інші. Відсоток бажаючих бути паталогоанатомами як був раніше один-два, не більше, так і лишився, тому що дуже своєрідна галузь. Тож до нас не дуже поспішають. Але якщо вже йдуть в патанатомію, то це вже дійсно свідомі e своєму виборі люди, і ось з таких людей можна щось «ліпити». Як жартував мій завідувач кафедри у Тернополі: «Патанатоми – то найменш корумповані працівники. А чому так? Тому що вони не беруть хабарів. А чому не беруть? А тому що їхні пацієнти не можуть запропонувати хабарі». Такий собі чорний гумор.
– От якраз я б і хотіла запитати Вас про учнів. Чи є такі, якими пишаєтеся, маєте талановитих послідовників?
– Справа в тому, що я пишаюся всіма своїми учнями. Чому? Тому що, повторюся, в патологічній анатомії немає випадкових людей. Якісь люди випадкові не потрапляють. Хіба, що я (з усмішкою – ред.), але оскільки мене змалечку виховували так, що маєш робити свою справу сумлінно, то так і сталося. Але усі, хто прийшов до мене в аспірантуру і навчався, це люди, віддані своїй справі (до речі, професор Романюк підготував 18 кандидатів наук та 2 докторів наук – ред.). Тому і є результат. Щодо учнів, то можу привести до прикладу Романа Москаленка. Він коли був студентом, то відвідував гурток у нас на кафедрі, займався наукою, потім прийшов в аспірантуру. Йому пропонували ендокринологію, бо він у гуртку досліджував щитоподібну залозу, або в патанатомію. Але він обрав патанатомію, захистив спочатку кандидатську дисертацію, затим докторську. А нині вже очолює кафедру (з грудня 2024 року – ред.), грунтовно займається наукою, зокрема й на міжнародному рівні.
– Давайте якраз згадаємо про міжнародну співпрацю кафедри. За Вашої участі налагоджені численні міжнародні контакти у медичній науковій сфері. Розкажіть про цей напрямок роботи, про спільні проєкти з науковцями з інших країн. Над чим зараз працюєте?
– Міжнародні проєкти – це та рушійна сила, яка дозволяє піднятися кафедрі на відповідний рівень, саме завдяки публікаціям, грантам, поїздкам. Я ніколи не перешкоджав нікому, хто хотів їхати в якусь країну по грантовій програмі чи проводити дослідження. Навпаки, усіляко сприяв. Що це дає? По-перше, це відповідна міжнародна впізнаваність. По-друге, це знову ж таки публікації, які потім будуть впливати на рейтингові показники.
До прикладу, у нас є спільні дослідження у Німеччині по канцерогенезу. Команда науковців синтезувала маркери раково-ембріонального антигену, і за рахунок виявлення цього маркера ми можемо виявити, наскільки пухлина поширюється. У нас наукове спрямування кафедри вже напевно більше п’яти років – це онкологія, канцерогенез, пухлинний ріст і вивчення різних поглядів на це. У Німеччині ми синтезували антитіла проти раково-ембріонального антигену. Наш випускник Микола Линдін готує докторську дисертацію на основі цього. Це дуже прогресивний крок у галузі вивчення онкогенезу. А, наприклад, у Швеції наш випускник Артем Піддубний вивчає особливості хелікобактеріальної інфекції шлунка, в Італії Владислав Сікора вивчає особливості розвитку хвороби Альцгеймера. Так що у нас різні варіанти досліджень. Адже патологія – це взагалі така наука, яка охоплює всі хвороби, які існують в людському організмі.
– Останнє запитання – яке Ваше професійне кредо, головний девіз, який супроводжує Вас загалом у професії?
– Один колега казав: «Ти не вмієш відпочивати, ти тільки працюєш і працюєш». Оце, напевно, моє кредо: працювати, працювати і працювати. Власне кажучи, у цьому знаходиш сенс життя і не помічаєш отих страхів, які на вулиці відбуваються, і тієї ситуації, у якій ми знаходимося. Працюєш, виконуєш свою роботу і завдяки цьому отримуєш задоволення. Працюєш не так, аби працювати, а ставиш перед собою якісь складні завдання, які потім переборюєш, розв’язуєш цей клубок задач. Завдяки цьому є результат. І важливо, що цей результат на користь людей, їх здоров’я, їх життя.
Важлива також підтримка колективу, злагоджена командна робота. Одна людина нічого не може зробити, тому що це нереально. Я намагався створити на кафедрі всі умови для розвитку, мотивував, сприяв, стимулював, аби кожен член нашого колективу працював і досягав високого професійного рівня. І з таких пазлів особистих професійних досягнень складається загальна конструкція успішності всього колективу.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ