Упродовж останніх чотирьох місяців родині доводиться жити без електроенергії. Мережа, яка живила це та кілька сусідніх сіл, була пошкоджена внаслідок обстрілу російських військ. “Генератором користуємось тільки й того, щоб подоїти корову і все. А так ми ним не користуємось, бо багато бензину йде. А три рази корову подоїти, і телефони заряджаємо. А так, світло, лампочки не включаємо”, — розповідає пані Клавдія.

Прикордоння Сумщини — це батьківщина Безбородових. В цьому селі живе їх племінник, а останніх півтора року і вони. “Ніхто тут не ображає нас, але ж не вдома.. в такому віці вже ж дуже не звикнеш”, — ділиться Василь Безбородов.

“Терпіли, поки ще можна було”: як подружжя пенсіонерів виїжджали з Маріуполя, а тепер живуть на прикордонні Сумщини

На початок повномасштабної війни Клавдія та Василь Безбородови жили у своїх дітей, в Маріуполі. За кілька днів потому місто оточили російські війська. Почалися обстріли, згадує пані Клавдія: “Сиділи в підвалі, так. У нас внучок, 4 роки, казав: “Бандіти стріляють, от бандіти стріляють. А шо, з підвалу вилізли всі будинки горять.. і той будинок, де ми були в підвалі, теж упав. Якби ми там ще..(залишились) Значить, у когось янгол-охоронець був, вчасно пішли”.

“Ми терпіли, ще можна було, дуже не доставало. То на одній квартирі в місті, то на іншій. А потім вже онучкин кум підбігає: “Поїхали, збирається колона (евакуаційна) на Бердянськ з Маріуполя. І ото ми десь 15 березня поїхали, два дні побули там, у Бердянську”, — розповідає Василь Безбородов.

Після цього була дорога до Запоріжжя, згадує пан Василь: “10 годин їхали. І стоячи. Ну кому ти потрібен: дід старий, чи баба. Головне, що мале сидить з кошеням, з собачкою, а ти стій. Права ж в усіх однакові, це не те, що ти білет купив. Кому ти потрібен? Хоч упади тут. Ну я кажу: зараз би не витримав 10 годин стояти в автобусі. Ще й жарко. Воно то хоч в березні й прохолодно, але народу, як оселедці в бочці”.

“Приїхали, в Запоріжжя нас привезли волонтери. А потім ми зателефонували до племінника з питанням: що робити? А він нам каже: їдьте додому. І ми до Полтави їхали, таксі наймали, а потім він приїхав і нас забрав”, — розповідає пані Клавдія. В цілому, дорога зайняла майже тиждень. Діставшись до племінника, каже жінка, видихнули з полегшенням: “Ми такі раді були. Головне, що я в перші дні могла навіть спати, уявляєте? Я не могла спати, а перші дні я спала”.

Дітям Безбородових також вдалося виїхати з оточеного російськими військами Маріуполя. Коли ж, каже пані Клавдія, там перестали стріляти, вони повернулись до свого будинку. Хоч внаслідок обстрілів він був пошкоджений, вирішили жити там.

Василь та Клавдія Безбородови теж хотіли б повернутись до дітей в Маріуполь, але через окупацію зробити це не можуть. “Вони ще й самі не знають, що воно буде: чи те, чи те.. через що вони нас і не можуть забрати. Каже: ми заберемо, а потім знову не знатимемо, куди тікати. Мої діти — вчителі, вони працювали в школі. А тепер школа розбита, роботи немає, от і все. Зв’язку майже немає”, — розповідає жінка.

Нині родина мріє про якнайшвидшу перемогу. “Щоб закінчилось оце все якнайшвидше. А там воно устатковуватиметься потихеньку. Не може ж бути отак постійно, що не виїдеш, не заїдеш.. Україну нам треба повернути”, — сказав пан Василь.

suspilne.media

Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ

Поділитися в соціальних мережах