«Тут вся моя сім’я лежить»: історія села Лідине на Сумщині, що вмирає
Колись у село Лідине на Сумщині приїжджала молодь з усієї України, згадують місцеві. Тепер тут залишилося близько 30 людей. Житель Андрій Мельник розповідає про рідних, друзів, які спочивають на місцевому кладовищі, про війну та втрату близьких. Каже, не хоче залишати місце, де минуло його життя і похована вся родина. Суспільне розповідає історію села, яке поступово вмирає.
«Похований мій тато рідний. У 2019 році серце не видержало. Ну, вони кожного року на нас похоронки отримували. Помер за два дні до мого дня народження. Тут і братик мій Сьозя. 43 роки було, ще б жити та жити, як грім серед ясного неба. Звечора все було нормально, зранку заходжу, а він мертвий вже. І через дев’ять днів після нього мама помирає. Четвертий інсульт. Дружина на Полтавщині похована, у 2023 році померла, рак. Сюди ходжу, коли здоров’я дозволяє. Прийду тут біля них, розкажу їм усе, наплачуся. Я для себе місце залишив», — говорить чоловік.
Андрій Мельник показує на місцевому сільському кладовищі цілі алеї рідних і близьких.
«Хрещений, його мати, мати мого батька, бабуся, і друга бабуся, два діди, там лежить ще один дід. Також мій друг дядя Петя. Ми з його сином із Сашкою дуже сильно дружили. І оце як десь у шкоду попадемо, дядя Петя нам постійно пальці вправляв, він був костоправом. Син його он поряд. Скільки ми з ним шкоди робили. Ми постійно з ним. То десь могорич заробити, десь прошвирнутись, десь дров напиляти чи десь поїхати гульнути, проблем знайти на свою голову», — говорить чоловік.
Каже, що зараз у селі Лідине він наймолодший, йому за 40. Розповідає: сьогодні тут мешкає близько 30 людей, а колись вирувало життя.
— Поприходили додому, поперевдягалися — і в клуб.
— А клуб де?
— Тут ось, там трішки ще зосталося, руїни одні. Там був невеличкий дискозал, десь 4х4, і лівіше туди був навіть кінозал. Ми всі виросли на індійських фільмах.
Чоловік пригадує: був у селі й гуртожиток.
«Молодь, хлопці з армії поприходять, а тут дівчата на сезон молоді, красиві, влюблялися. Ну, переважно отут все життя і проходило. Що зранку всі сходилися сюди на роботу, ну, на наряд. Увечері всі сходилися гуляти, відпочивати. На природі постійно. Шашлик, гітара, біля вогнища. Є що згадати. Аж не віриться, що нема вже цього всього. Зосталось тільки на фотографіях і в спогадах».
Розквіт села Лідине прийшовся на 70–80-ті роки, коли тут працював великий радгосп, розповідає місцева уродженка Юлія Мисенко.
«Багато людей з’їжджалося, особливо молодих із усієї України, оскільки не вистачало рук, тому що село було ще маленьке і розквіт був. Потихеньку з’їжджалися дівчата, хлопці закохувалися, і дівчата залишалися. І так село збільшувалося, сім’ї народжували дітей, з’явився садочок, з’явився місцевий будинок культури. І село дуже розвивалося», — пригадує жінка.
Катерина Грицаєнко вийшла заміж у Лідине в 1970-х, якраз у пору процвітання села. Розповідає, що працювала на фермі, тоді тут також діяло одне з відділень місцевого цукрового заводу.
«Ну, наше найбагатше було. В нас тут родючі землі, урожайність по всіх цих зернових була найкраща з нашого відділення. Привозили на сезон дівчат, вербували. І білоруси були, і ровенські. І ось із сусідніх сіл — і з Тучного були, і з Бобрика ходили люди сюди на роботу. Буряків багато радгосп сіяв. І тваринництва багато було: і корови, і понад 3 тис. свиней навіть було в радгоспі.
Був і магазин, було все. І їздили магазини до нас, і дефіцитні товари возили. Особливо тканини і коври. Як почав розпадатися радгосп, не стали нам і зарплати давати, то міняли, то на цукор».
«Як наче після війни розгромили ферми, порозкидали все, порозвалювали. А при Союзі ми жили добре. Недостача в тих була, хто п’янствував і не робив. А в тих, хто робив, у всіх було, і вечері відбували, гуляли — то там вечірка, то там вечірка, то співали, то танцювали. Загалом, жили добре, прекрасно», — додає місцева жителька Катерина Марченко.
Все остаточно закінчилося на початку двохтисячних, кажуть жінки, коли з місцевої ферми вивезли останніх корів і працівники залишилися без роботи. За пільгами вийшли на пенсію, тримали власне господарство. Валентина Заяц раніше була місцевою депутаткою. Розповідає, що свого часу встигли зробити дорогу в селі, провели вуличне освітлення. Сьогодні до найближчого автобуса кілька кілометрів, магазину немає, приїздить автолавка. Вода з колодязів, газу немає.
Пані Валентина каже, що тут оселилися переселенці, але потім виїхали, не змогли впоратися з пічним опаленням. Село вимирає, говорить жінка, і навіть гості навідуються дедалі рідше.
«Раніше багато приїжджало сюди діток. Майже кожен двір, гуляли. Багато дітей повиїжджало в односельчан за кордон. Діти повиїжджали, внуків позабирали і сюди тепер не приїжджають. Тут поки ось Ольга Володимирівна жила, внуки приїжджали сюди. Син загинув, сюди вони вже не їздять. В нас четверо дітей, ми їх народили, виростили, вони позакінчували інститути. Ну, звісно, тут роботи нема, працюють всі в Сумах. Навчаються, працюють, сім’ї постворювали», — говорить жінка.
Як розповідає Андрій Мельник, багато місцевих загинули на війні. Вони разом з братом у 2022 році пішли воювати в один день.
«Я вже два роки як з інвалідністю другої групи, дві операції на серці, руки побиті, у хребті імплант стоїть. А які плани були… Пам’ятаю, шостий, сьомий клас — уже їдуть з усіх училищ вербують: «Їдьте до нас, ви ж там наступного року вже закінчуєте».
Говорю, не треба було їздити на другий кінець світу шукати цю роботу. Ось все було поруч. Всі умови були. Всі найкращі роки тут минули. А тепер я зостався сам. В мене в ніч, як мама померла, серце як ухопило, то ледь доповз до таблеток. Потім тримаю в руках ці таблетки, думаю: «Може, так і краще». Поклав їх назад. Ну, правда, відпустило. А були такі часи, що я думав, що нема нічого на світі, що мене може зламати».
Історія села Лідине розпочалася майже 200 років тому з трагічного випадку, розповідає Юлія Мисенко.
«Колись був пан, такий господар, і це було кріпацьке село. Була в нього дочка Лідія, дуже гарна, красива дівчина. Настав час видавати її заміж. Оскільки вона була з багатої сім’ї, вибрали дуже гарного їй чоловіка, який, звісно ж, був до пари. Але водночас вона вже дружила з одним хлопчиком-кріпаком. Вона хотіла з ним втекти. Але тієї ночі, коли вони збиралися тікати, його не стало. І вона подумала сама собі, що він просто її покинув.
Вона спересердя, із того, що злякалася, то дуже засумувала. І був такий невеличкий ставочок біля їхнього маєтку, і її не стало тієї ночі. Дівчину всі шукали, але через два дні її знайшли в тому ставочку».
Відтоді, говорить легенда, село і носить назву Лідине. А ставочок уже давно висох, каже Андрій.
«Коли ще дитиною був, не розумів батьків, була можливість виїхати у краще село, а може навіть і в Суми — вистачало грошей. А зараз починаю розуміти. Батько казав: “Я тут народився, я тут і помру”. Зараз мені от з Полтави дзвонить дітвора, запрошують, щоб приїхав, кажу: “Ні, дітки, я тут народився, тут я і помру”. Тут вся моя сім’я лежить. Не поїду я вже нікуди».
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ - там ми даємо оперативну інформацію