У Шостці попрощалися із захисником Андрієм Половинком

Половинко Андрій Сергійович народився 18 липня 1987 року у місті Шостка. Був єдиним сином у родині. Зростав у звичайній працьовитій сім’ї: мама хлопчика була вихователькою дитячого садка, батько — водієм.

Навчався у Шосткинській загальноосвітній школі №1, згодом закінчив Шосткинський хіміко-технологічний коледж імені Івана Кожедуба, де здобув спеціальність техніка-механіка. Навіть у студентські роки Андрій вирізнявся відкритістю та добрим почуттям гумору — брав участь у КВК, легко знаходив спільну мову з людьми та завжди був душею компанії.

Після навчання працював на одному з провідних підприємств Шостки, а згодом — у будівельній сфері. У нього були справді золоті руки. Здавалося, не існувало справи, з якою він не міг би впоратися: від простого ремонту до будівництва будинку. Працьовитий, відповідальний, надійний — саме таким його знали рідні, друзі та знайомі.

Андрій був люблячим батьком для свого сина Данііла. Дуже сумував за ним під час війни, мріяв обійняти, побути поруч, надолужити час, який у них відібрала війна.

«У 2021 році доля звела нас разом, а в липні 2022 року ми стали подружжям. Наше сімейне життя припало на найстрашніший період в історії країни. Ми майже не мали можливості жити звичайним подружнім життям — були короткі зустрічі між ротаціями та відпустками. Але кожна така зустріч була наповнена любов’ю, турботою та щастям бути поруч…», – розповідає Ірина, дружина Героя.

Ще під час участі в антитерористичній операції у Волновасі отримав позивний «Красава». Його поважали побратими, бо він ніколи не ховався за чужими спинами, завжди залишався чесним і справедливим. Не терпів брехні, лицемірства та несправедливості. Завжди говорив правду і вимагав цього від інших.

З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій добровільно став на захист України. Служив у складі 117-ї окремої бригади територіальної оборони, 153-го батальйону. Пройшов бойовий шлях на Донецькому (Бахмутський р-н, Краматорський р-н, Покровський), Сумському та Харківському напрямках. Обіймав посаду старшого стрільця-оператора, мав звання старшого солдата.

Війна змінила його. Коли приїжджав додому, чоловік вже не шукав гучних компаній. Найбільше цінував тишу, домашній затишок, родинне тепло. Важко радіти звичайним речам, знаючи, що там, на фронті, щодня гинуть побратими…

Навіть тоді, коли Андрій мав законне право звільнитися зі служби через тяжку хворобу матері, він не скористався цією можливістю. Для нього було важливо залишитися поруч із побратимами, розділяти з ними всі труднощі та небезпеки.

Найбільшою мрією воїна Світла було закінчення війни. Він часто говорив про майбутнє. Подружжя мріяло побудувати скромний будинок із великою терасою. Поставити на ній диванчик і, обійнявшись, проводжати сонце за обрій… Це була проста людська мрія про мирне життя, яке він так хотів для себе, для своєї родини та для всієї України.

6 червня 2024 року під час запеклих боїв у Красногорівці на Донеччині Андрій разом із побратимами тримав оборону, прикриваючи мирних жителів, які ховалися у підвалі  будинку. Внаслідок ворожого мінометного обстрілу частина будинку обвалилася. Андрій та його побратим Сергій Ткаченко опинилися під завалами разом із цивільними людьми.

Для рідних почалися довгі два роки болісного очікування під страшним статусом — «зниклий безвісти».