«Усі потікали, а ми село стережем»: як вижити на кордоні з РФ? Репортаж із півночі Сумщини
В Есманьській громаді майже всі села вздовж кордону з рф. Тут місяцями немає електрики та зв‘язку. Сюди вже кілька років не доїжджає швидка допомога та рятувальники. Немає магазинів. І щодня – як гра на виживання. Адже за пару кілометрів – уже ворог.
Воєнкори Кордон.Медіа поїхали у села на самісінькому кордоні Сумщини. У деяких населених пунктах живе по 4-10 людей. Що тримає їх тут, у 5-кілометровій прикордонній зоні, яка по суті вже стала зоною відчуження, далі вам покажемо.
Більшість тих, хто ще залишається жити в селах громади, – це пенсіонери, літні люди. Вони практично не виїжджають зі своїх сіл, тож найнеобхідніше – хліб, продукти, гуманітарку, пенсії тощо, – тощо їм привозить староста.
«Я народився у селі Уланове, до об’єднання громади був там сільським головою. Ці люди – як то кажуть, – мої. Душа болить, тому туди і їду…», – розповідає Геннадій Конюхов, староста Уланівського старостинського округу.
Сам чоловік наразі вже переїхав до села Береза, втім, каже, додому, на малу батьківщину, його дуже тягне. Щодня їздити не виходить через безпекову ситуацію.
«Намагаюся вибирати погоду, щоб вітряно було, тоді дронів літає менше. А останнім часом їх стало дуже багато», – розповідає пан Геннадій.
Прямо на дорозі бачимо згорілу автівку. Староста розповідає, що це місцева родина намагалася вивезти своє майно з села Сапич, коли ворожий дрон влучив у машину. Люди, які були в машині, – чоловік з дружиною, – загинули.
«Буває таке, що дзвонять: «Там приліт», людину поранили. Я одразу лечу, бо швидка сюди не їде, забираю людину», – каже Геннадій.
Тим часом заїжджаємо у село Суходіл: потрібно розвезти людям гуманітарку. Оскільки світла й Інтернету у селі немає з серпня минулого року, і так само практично відсутній зв’язок, треба розвозити по дворах.
У селі залишаються жити 12 мешканців, усі вони – пенсіонери. Виїжджати не хочуть категорично, кажуть, як би не було, а вдома – краще.
Староста говорить, що багато з тих, хто виїхав, не мають коштів, щоб винаймати житло, тож людям доводиться мешкати в гуртожитку:
«А ви ж самі розумієте, що таке гуртожиток… До того ж, немає ані клаптика земельки. А тут люди городи посадили…»
У селі Уланове людей трохи більше, але вулиці розбиті КАБами.
«Жити можна, – говорить місцевий, який вийшов до нас, щоб отримати ящик з гуманітарною допомогою. – У мене є сонячна батарея, а, щоб Інтернет ловити, я телефон на башту чіпляю. Навіть телевізор можу дивитися».
У цьому селі зараз залишається 22 людини, а до повномасштабного вторгнення було 450. У багатьох зруйновані хати. Багато будинків просто згоріли: їх можна було б врятувати, але сюди вже давно не їздить ані «швидка», ні пожежники, бо це дуже небезпечно. Щоб хоча б трохи убезпечити людей, староста роздав усім вогнегасники.
На вулицях людей не видно, будинки, які ми бачимо, по більшості зруйновані або пошкоджені, і їх навряд чи хто буде ремонтувати, тому що й жителів самих не залишилося. В основному, переїжджають до Глухова, все ж таки намагаються залишитися хоча б у своєму районі.
«Нормально живемо, добре, – запевняє місцева жителька. – Усі потікали, а ми – на місці. Нікуди звідси не збираємося, бо, якщо ми поїдемо, хто ж буде Уланове сторожити? Курочки он у нас ходять, городи посадили…»
Жінка показує свій двір, на якому ходять кури, бігають коти, собаки, а також свій добре оброблений город, де вона встигла вже всього насадити.
«Ото бачите лісок за стовпом? Ото там вже й рашисти», – показує жінка.
Вона каже, що на всій вулиці залишилася тільки її родина, інші мешканці вже виїхали.
У селі немає жодної вцілілої адмінбудівлі: будинок культури, сільська рада, бібліотека, школа, музей, котельня – все вже розбите, розтрощене, непридатне для використання. У стінах актової зали – величезні діри, а стеля лежить просто на глядацьких кріслах, музейні вишивки засипані штукатуркою, так само, як і портрет Тараса Шевченка… Били КАБами, добивали артилерією.
Місцеве фермерське підприємство теж розбите ще восени минулого року. Староста говорить, що воно відтоді не працює, а власники вивезли техніку, яка ще вціліла.
Тоді на фермі загинуло дуже багато корів, але деяким пощастило вижити, і тепер вони повернулися сюди, де й ходять, пасуться на траві серед ущент розбитих будівель…
Староста нам пообіцяв, що зателефонує власнику цієї ферми, щоб він їх забрав кудись, тому що тут вижити тваринам буде важко.
Ще один місцевий мешканець теж запевняє нас, що живеться йому тут непогано. Але на своїй вулиці він теж вже залишився один. У чоловіка є невеличке господарство – кози. Втім, говорить, що прибутку з них не отримує, але й продати не може, бо ніхто сюди вже не хоче їхати.
На цій вулиці лежить нерозірваний дрон, який досі не забрали вибухотехніки. А фіксувати наслідки влучання у людське житло доводиться самому старості, оскільки поліція теж сюди вже не доїжджає.
В одного з місцевих залишаємо гуманітарку для мешканців прикордонного села Комарівка: там досі живуть 6 людей.
А це вже Есмань. Тут залишилося близько 380 місцевих, хоча інфраструктура теж знищена ворогом.
Біля розбитого ударами КАБів та дронів будинку культури зустрічаємося з медсестрою місцевої амбулаторії, яка також є керівницею місцевого Народного аматорського ансамблю «Берегиня». Попри все колектив ще діє, інколи збираються у Глухові на репетиції, хоча, звісно, в основному його учасники вже роз’їхалися хто куди.
Разом заходимо до приміщення, де колись лунала музика, співи, вирувало культурне життя, а зараз – понівечені стіни, дірки в даху, вибиті вікна, потрощені меблі.
«Серце болить, неможливо дивитися на все це. Але сподіваємося, що війна закінчиться – й відбудуємо. Все буде добре», – говорить жінка.
До повномасштабного вторгнення у громаді мешкало 5200 людей, каже голова Есманьської громади Сергій Мінаков. У самій Есмані – 1200. Зараз же у громаді залишилося 560 мешканців, з них 381 – в Есмані.
«За ці два останніх тижні ми евакуювали160 людей, а загалом – 1600. Дуже багато населених пунктів у нас залишилися без світла, зруйновані дві наших основних підстанції», – говорить пан Сергій.
У громаді є села, розташовані практично на «нулі», – Сапич, Студенок тощо, і там теж ще залишаються люди. І по цих людях росіяни б’ють кожного дня.
«У нас працював соціальний автобус, два маршрути, вся територія була охоплена автобусним сполученням. Але після того, як автобус попав під обстріли, ми заборонили ці рейси», – говорить голова громади.
