Важких пацієнтів побільшало. Репортаж зі шпиталю на Сумщині

На Сумщині евакуація поранених військових може затягнутись на кілька діб. Зрештою, після стабілізаційних пунктів бійці опиняються в операційних передової хірургічної групи. Як там працюють медики – у репортажі DW.

До будівлі, де розташована передова хірургічна група, під’їжджає великий автобус. До нього сходяться військові – у формі та спортивних костюмах. На їхніх руках і обличчях синці, запечена кров та земля, що не змивається. У операційних передової хірургічної групи в Сумах поранених прооперували, і тепер вони їхатимуть у Київ, на лікування.

46-річний Сергій із 80-ї окремої десантно-штурмової бригади потрапив сюди із тепер уже рідкісним кульовим пораненням. Разом із побратимами він тримав позиції на прикордонні, коли їх почали штурмувати росіяни. У Сергія влучили – куля застрягла між ребер і не дісталася серця. Зрештою, українські військові відбили цей штурм. Та через нові атаки евакуювати пораненого вдалося лише за три дні. “Треба було утримувати позиції”, – пояснює Сергій. До місця евакуації він йшов сім кілометрів.

В автобусі замість половини сидінь підвішені ноші. На них перекладають поранених, яким ще не можна ходити. 25-річний Дмитро і 23-річний Ілля – із 21-ї окремої механізованої бригади. На їхню позицію пролетів FPV-дрон – обидва військові дістали уламки в ноги. “Якраз недавно я просив відпустку. Ось і буде можливість – із таким пораненням зазвичай 30 днів лежать в лікарні”, – каже Ілля, спираючись на власний досвід – минулого разу уламки від дрона так само влучили йому в ноги. Чи не кожен із поранених тут уже не вперше.

“Вкрай важких пацієнтів побільшало. Можливо, тому що зараз, самі знаєте, яка ситуація на фронті”, – каже 28-річна Альона, старша операційна медсестра, що координує поранених, коли вони надходять до передової хірургічної групи та їдуть звідси на наступний етап евакуації. “Фронт наблизився і тепер зі стабпункта до нас їхати приблизно годину, – продовжує медикиня. – Але через FPV-дрони евакуація з поля бою може затягнутись і на три доби”.

Приймальня

“Котику, як тебе звати?” – запитує Альона в пораненого, якого щойно привезли до передової хірургічної групи.

“Міша”, – ледь ворушить пересохлими губами хлопець. Він просить чаю або хоча би ковток води. Але медики відмовляють – незабаром хлопця оперуватимуть, а пити перед анестезією не можна.

Міша – 26-річний боєць 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. П’ять годин тому російський безпілотник скинув вибухівку на позицію, куди він зайшов до підлеглих. Спершу побратими несли його на ношах, потім везли на квадроциклі і, зрештою, пересадили в машину. “І це ще не довго”, – коментує Михайло.

“Настрій – нормальний, – відповідає на питання Альони, яка намагається відволікти його від болю. – Єдине що – я мав у травні їхати на весілля до сестри. Вже не поїду”.

“Ну, на весілля не поїдеш. А от на хрестини – поїдеш”, – підбадьорює хлопця медикиня. Михайло підтакує із недовірою.

Ще на стабпункті йому перев’язали рани на лобі й руці, на ноги встановили шини. Над ними – турнікети, накладені ще п’ять годин тому. Лікар-травматолог оглядає пораненого і стискає його посинілі ступні. Та Михайло нічого не відчуває. “Це в мене вже третє поранення”, – відповідає він лікарям, які нахвалюють його навички з домедичної допомоги. Правильно накладені турнікети врятували хлопцеві життя. Але ноги зберегти не вдасться – медики зроблять високу ампутацію.

“Завжди важко морально, – ділиться медсестра. – Бо ти дивишся на бійця і розумієш, що це чийсь батько, чийсь син, чийсь чоловік”.

Передове хірургічне відділення

У цьому шпиталі, або передовій хірургічній групі, медики працюють із квітня минулого року. Усі вони – військовослужбовці.

“Ми не граємось у Бога, а робимо все можливе”, – каже 44-річний Іван, начальник передового хірургічного відділення. Навіть коли очевидно, що пацієнт не виживе, медики продовжують його реанімувати, пояснює Іван. “Але в більшості випадків військові у важкому, але стабільному стані направляються на подальший етап евакуації”, – додає він.

Іван показує колекцію уламків – від дронів до керованих авіабомб, які медики дістали із тіл врятованих військових. Ці уламки він використає у своїй науковій роботі про “міграцію чужорідних тіл при пораненнях”. Туди ж увійде й випадок із виделкою, яку медики дістали зі стегна військового. “Коли ми подивилися на рентген, нам не до кінця було зрозуміло, що відбулося”, – згадує медик. Як з’ясувалось, уламок від КАБа влучив військовому в стегно – якраз там, де у нього в кишені лежав мультитул. Так виделка з нього разом із уламком увійшла в ногу й перебила артерію. Військовий вижив, та через довгу евакуацію цю ногу довелось ампутувати.

Іван пишається своєю командою – професійними лікарями, більшість із яких прийшла у військо добровільно. “Ніхто не запитує, чому я, чому це зі мною. Всі розуміють, що будь-яка війна закінчується миром. І ми усе для цього робимо”, – переконаний Іван. Дехто, як і він, служать ще з часів АТО. За ці роки військові медики вже навчились не пропускати через себе кожне поранення і втрату, каже Іван. І додає, що при цьому найважче не стати байдужими до болю.

Операційна

“Мамо, не плач, я повернусь, – лунає з колонок в операційній. – Все буде добре, я вірю чомусь”. Готуючись до операції, медики увімкнули радіо. Вони працюють без метушні й, здається, розуміють одне одного з пів слова.

На столі лежить вже інший військовий – із відкритими переломами ніг та раною на животі. Наразі більшість поранень комбіновані – дрони калічать одночасно і кінцівки, і животи або голови, каже 23-річна Анна, старша операційна медсестра. Вона асистує хірургам на кожній такій операції. А їх може бути кілька на добу.

 

“Я налаштована служити до кінця, – після операції каже Анна. – Ми стоїмо за своїх рідних. Коли помирає рідна людина, ти більш мотивований рятувати хлопців”. Двоюрідний брат Анни загинув на донецькому напрямку в 2023 році. Її рідний брат отримав поранення в боях у Серебрянському лісі й зараз проходить реабілітацію. Тато і мама теж служать.

“Тож я не могла стояли осторонь, – каже Анна. – Вирішила служити за своєю професією і жодного дня не пошкодувала. Я бачу результат своєї роботи”. Операція триватиме кілька годин і завершиться успішно.

Лікарсько-сестринська бригада

На операційний стіл передової хірургічної групи поранені потрапляють зі стабілізаційних пунктів. Віднедавна між цими двома місцями з’явилось ще одне – лікарсько-сестринська бригада. Вона розташована у сільській хаті на Сумщині, яку через війну залишили її власники. У бригаді теж працюють військові медики. Щоб наблизити кваліфіковану медичну допомогу, пояснює 32-річний Іван, хірург-травматолог.

“Найважче – це смерть пацієнта, – розмірковує лікар. – Це важко, але ти маєш надавати допомогу іншим пацієнтам і поступово перемикаєшся”. Зранку до лікарсько-сестринської бригади привезли п’ятьох поранених. “Це мало – вчора було десять”, – додає Іван.

Разом із ним тут працюють троє медикинь – 30-річна анестезіологиня Тіна, 41-річна анестезистка Ольга і 25-річна операційна сестра Марія. “В армії є таке поняття – не витрачай ресурс на того, кого не можеш врятувати, – розповідає Тіна. – Але я, як цивільний лікар, не можу з цим змиритися. Навіть тоді, коли розумієш, що треба зупинитись, важко зупинитись. Ти відтягуєш те, чому ніяк не можеш запобігти”.

Поки немає поранених, Марія готує каву, а Ольга наводить лад в операційній. “Ви помітили, що тут жила дитина?”, – питає Ольга, помітивши в кімнаті, яка тепер слугує операційною, кілька відміток на стіні. Так люди, що жили тут до війни, позначали ріст їхньої дитини. “Це сумно, – каже жінка, яку вдома чекає 6-річний син. – Важко. Та про це ніхто не говорить”.

За кілька годин лікарсько-сестринська бригада прийме ще двох поранених. А через день – одразу 15. Усіх їх вдасться врятувати.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ