“Страшно прокинутися – а це все сон”: військовий Ярослав Марченко з Краснопілля після майже трьох років полону
Військовослужбовець з Краснопілля Ярослав Марченко повернувся в Україну в рамках обміну полоненими 30 грудня 2024 року. Після 2 років 9 місяців російського полону він перебуває на реабілітації. Як чекали Ярослава і яким його побачили після розлуки – Суспільному розповіла його мама Світлана Корнієнко.
“Каже: “Як добре розплющувати очі, дивитися, от сьогодні сонечко, як хорошо жить”. Це він мені, як їздили, казав. “Навіть якщо розплющуєш очі, а там дощ, ну то й що, і дощ хорошо, хорошо жить!”, – згадує розмову зі звільненим сином Світлана.
Ярослав Марченко 2 роки і 9 місяців був у російському полоні. Офіцер, випускник Харківської академії Нацгвардії, він не раз служив у зоні АТО, вчергове поїхав туди на ротацію 8 лютого, напередодні широкомасштабного вторгнення, розповідає його мама.
“Я так просила його не їхать, ну це, мабуть, якесь материнське чуття було. Можна раз у пів року було їздити. А він три місяці в частині – на три місяці їде. Завжди казав: “Мамо, війни не буде”. Зараз каже: “Мамо, я ж тобі не міг сказати, що буде, я просто не хотів тебе розстраювать”, – згадує Світлана.
Підрозділ Ярослава потрапив у полон під час захисту Маріуполя – 28 березня.
“В будинку, де вони на ніч сховалися, щоб до ранку перебуть, туди зайшли й окупанти. Їх багато було, а наших тільки 7 чоловік”, – пояснює Світлана.
Близько 6 місяців родина не мала жодної звістки про долю Ярослава, розповідає мама захисника, шукали інформацію у соцмережах, передивлялися відео з полоненими, але марно. А потім зателефонувала дружина одного з побратимів, який подзвонив з полону і просив передати, що його командир, Ярослав Марченко, теж з ним. Але Ярослав все одно вважався зниклим безвісти, оскільки офіційно інформація про його місцеперебування не була підтверджена.
“Ми писали в “ДНР” невизнану, і в мене є лист від них, що дійсно, він у них в полоні. Воно ж не визнана “ДНР”, теж не вважається документом”, – пояснює мати звільненого військовополоненого.
Пані Світлана каже: першу звістку від сина отримала наприкінці 2023 року, це була фотографія листа, який він їй написав.
“Мене всі запитували: “Як ти можеш знати, що це він тобі написав?”. А я сама думаю, я вже не пам’ятаю його почерк, коли це та школа була, зошити, думаю, як, правда. І перші слова – “Привіт, мамуль!”. Це тільки він мене так називав”, – згадує жінка.
Тільки у 2024 році матері повідомили, що її син офіційно визнаний військовополоненим. Іноді з ним вдавалося листуватися через волонтерів, але жодного разу не розмовляли, каже пані Світлана. А потім їй повідомили про те, що її син повернувся. Це сталося в рамках обміну 30 грудня 2024 року. В цей день Україна повернула 189 своїх полонених.
Пані Світлана згадує, що коли їй подзвонили, вона просила переконатися, що це точно її син, що це не помилка. А потім зателефонував і він сам по відеозв’язку.
“Мамо, не плач!” А я: “Який ти худий”. Він: “Мамо, ти тільки не плач”, а я дивлюсь на нього, який він йшов… Того я його і не впізнала, він ну зовсім худий”, – згадує жінка.
Вони зустрілися 1 січня у центрі реабілітації для військовослужбовців.
“Ми приїхали туди пізненько, темно вже було, заїхали всередину, у двір впустили нас. І коли я стояла біля машини, діставала свої речі, біля мене були його побратими, вони теж вже приїхали. Побратим один стоїть і каже: “Ярік, ну ти й швидкий. А ми хотіли завести батьків твоїх до тебе і заснять, як мама тебе обіймає”. Я повертаюсь і в мене ноги ватяні, він позаду мене стоїть уже. Я не знаю, скільки я його обіймала, цілувала, мені все було мало”, – говорить Світлана.
Жінка каже: до полону син був дуже міцним і спортивним, і їй боляче було побачити, яким він повернувся.
“Він спортом займався, завжди ходив після роботи ходив бігать на стадіон, він все показував мускули, старався тримати форму. А тут обіймаю – і я його не відчуваю”, – пояснює мама звільненого військовополоненого.
Наразі Ярослав Марченко на реабілітації, її строк поки невідомий, адже здоров’я дуже погіршилося, каже мама. Розповідає, що сину зараз 26 років, три з них втратив і особливо відчуває це, коли виїздить у місто.
“Він бачить, що і сміються, і гуляють, і в кафе сидять. Він розуміє, що в нього три роки – це просто морок якийсь, нічого немає. Він хоче всього, і на машині хоче поїхать – дали проїхать: “Боже, як це хорошо!”. Мабуть, він боїться, щоб ніде це не ділося. Каже: “Як заплющуєш очі – страшно прокинутися і там опинитися, що ти не вдома, що це все якийсь сон”, – говорить Світлана Корнієнко.
Пані Світлана розповідає, що Ярослав з радістю сприймає буденні життєві речі, наприклад, можливість купатися.
“Він довольний: “Мамо, вода є, скільки хоч купайся, я купаюсь, мамо, я тепер пахну”. Емоції такі, все те, що людина повинна мати, він цього не мав. Каже: “Мам, всі оці два роки 9 місяців я мріяв про солодке”. Йому хотілось не фруктів, не овочів, ні чогось з його улюблених страв, а солодкого. Я йому кажу: “Синочок, може ж тобі торт улюблений спекти?”. А в нього улюблений торт “Черепаха”. І він: “О, да!”. Ще там побратим, який теж був з ним в полоні, каже: “Я три роки слухав про цей торт, нарешті я його покуштував”. Бо вони, мріяли, що коли повернуться і поїдуть до мене і я спечу цей торт. Це добре, що вони мріяли. Вийшло, що їм скоріше його спекла, щоб не чекать, коли вони до мами поїдуть”, – пояснює Світлана.
Мати говорить, що син змінився, здається, ніби він не тут, але психолог каже, що потрібен час і він стане собою. Тим більше за підтримки людей, які його чекали вдома.
“Найбільше це те, що він не очікував. Приїхала його тітка з племінниками, бабуся приїхала. Приїжджали побратими, ті не вибувають. Одногрупники приїздять, друзі приїздять, і одні, і другі, і з дівчатами, ті, що теж його чекали. Він каже: “Я просто не можу зрозуміти, мене що, так чекали?”. Кажу: “Так чекали, тебе всі дуже чекали”. Його підтримує це, що він не один, що чекали і приїжджають”. – пояснює мама Ярослава Марченка.
У полоні Ярослав розповідав побратимам, що його чекає маленька сестричка, яку він дуже любить. Але без нього вона виросла.
“Вона як подивилася фільм “20 днів у Маріуполі”, я б не хотіла, щоб вона його дивилася, дуже тяжкий фільм, плаче сидить навзрид”, – згадує мама.
– Ну навіщо ж ти дивишся?
– Може ж там Яріка побачу.
“Це ще він у полоні був. Потім додивилася, я запитала, чи побачила його там. “Ні, не побачила”. Вона теж дуже чекала”, – каже Світлана.
Після реабілітації Ярослав Марченко планує повернутися на військову службу, адже і зараз впевнений, що це його покликання, каже мама.
“Після такого, кажу: “Синок, я більш не витримаю, як що”. Він каже: “Все буде добре, мамо, я ж не злякався, я піду служить далі”, – говорить Світлана.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ