Як Атинський чоловічий психоневрологічний інтернат облаштовується на Роменщині
Атинський психоневрологічний інтернат після евакуації з прикордонної Рижівки у липні 2022 року кілька разів змінював своє місце розташування. Сьогодні заклад, де живуть чоловіки із психічними та інтелектуальними порушеннями, облаштовується на Роменщині. Приміщення, яке не функціонувало шість років, довелося відбудовувати з нуля. Як відновлюється робота Атинського психоневрологічного інтернату та як живуть підопічні – у матеріалі Суспільного.
Територія між двома прикордонними українськими селами, що на Сумщині – Атинське та Рижівка. За два кілометри до російського Тьоткіно тут розташовувався психоневрологічний інтернат. Від початку повномасштабної війни заклад кілька разів змушений був евакуюватися.
Підопічні збираються у їдальні, працівники допомагають тим, хто не може впоратися самостійно.
Атинський чоловічий психоневрологічний інтернат на Сумщині збудували цукрові магнати Терещенки понад 150 років тому. За свою історію заклад пережив дві світові війни, та не російську агресію, розповідає директор Олег Терещенко.
“Дуже красиві місця. Знаходилася в колишній садибі цукрозаводчика Терещенка. Було ця будівля построєна і ще до революції 1917-го року”, – говорить директор інтернату.
Атинський психоневрологічний інтернат розташовувався у Рижівці на Білопільщині. За кілометр від кордону з РФ. До початку повномасштабного вторгнення у закладі перебували близько 90 підопічних.
“На кордоні ми проїжджали, коли вже російські окупанти захватували пункти пропуску наші, танки стояли в Рижівці, обстрілювали територію України, боячись, що получить збройну відповідь від захисників наших. Тобто ситуація була дуже складна, але колектив знаходився весь на місці”, – пригадує Олег Терещенко.
“На День Пасхи був обстріл установи. По території уже були прильоти, якраз, коли наші працівники готували паски, святкові столи для наших підопічних, то був завданий мінометний обстріл. 83 мінометами по території. Були вибиті вікна та двері у харчоблоці. Але ніхто тоді не постраждав із наших підопічних. Це дуже добре. А надалі і до липня обстріли велися по території навколо установи, по Рижівці. Тобто по околицях велися обстріли, як артилерійські, так і мінометні”
У липні 2022-го армія РФ зруйнувала заклад, випустивши по ньому 20 снарядів різних калібрів. Тоді, пригадує Олег Терещенко, поранень зазнали кілька підопічних та не вціліла жодна будівля. Пацієнтів і ферму довелось екстрено вивозити вглиб Білопільської громади.
“Ця установа в області у нас постраждала найбільше, можна так сказати. У нас в Атинському був основний заклад, то філіал, де розміщалося теж 86 наших підопічних, був у Краснопільській громаді. І теж прийшлось його евакуювати. На сьогодні цього закладу вже фактично немає. Прилетіли російські КАБи і все зруйнували. Всього нам прийшлось переїжджати до цього міста п’ять раз. Підопічні плакали, плакав персонал. Ніхто не хотів їхати. Це як їхня домівка”, – каже директор.
“Це все робилося з самого початку нами. Бо приміщення цього закладу не було пристосовано для проживання підопічних. Тобто будували душові кабіни, системи водозабезпечення, водовідведення. Через те що цей заклад не працював дуже довгий період, то все прийшлось робити тут заново. Оце такі кімнати. Це все повністю зроблений повний ремонт. Також по розташуванню на сьогодні кімнати обладнуються”
За словами директора, ОТГ допомагає закладу, їм виділяють кошти: “Ось недавно нам виділили 200 000 для поліпшення умов проживання наших підопічних. У нас в установі як шкільний заклад, так і дитячий садочок переданий у постійне користування. Використовуються уже установа для надання соціальних послуг для наших підопічних”.
На Роменщині психоневрологічний інтернат облаштовується останні кілька місяців. Після чергової евакуації колектив почав відбудовувати заклад майже з нуля, пригадує директор.
“По вимогах законодавства, такі заклади, як наші, повинні знаходитись не ближче 50 км від або зони зіткнення, бойового зіткнення з ворогом, або від лінії державного кордону”, – пояснює Олег Терещенко.
“Ми показали ті локації, які в нас є. Вони їм були до вподоби. В процесі ми зайнялися оформленням тих чи інших документів, право передачі тощо. Ми відповідно до їхнього листа звернення дали їм зараз певну суму грошей для того, щоб вони почали якісь ремонтні роботи, відновлювальні роботи. Їхні проблеми уже наші автоматично проблеми. Тому що ми розуміємо, це наші люди, це наші жителі, які сьогодні працюють тут, і проблема, яка є у них, ми сьогодні допомагаємо залученням як техніки, як людського ресурсу, як інших питань, які виникають по ходу тих чи інших проблем”, – говорить сільський голова Синівської ОТГ Олег Тихоненко.
За півтора року, говорить Олег Тихоненко, громада прийняла три заклади, яким довелося переїхати з прикордоння.
“У цьому старостинському окрузі взагалі, люди залишені були без роботи. А вони в якій мірі? Вони їздили в інші установи, але ці установи знаходилися за чотири, за п’ять, за шість кілометрів. А коли в них зараз така нагода і вони в себе у селі можуть через 100, 200, 300 метрів прийти на роботу. Питання персоналу – це одне з найбільш болючих питань для переміщення будь-якої установи. По території з однієї території на другу, з одного населеного пункту в другий, облаштування – це дуже такий тяжкий процес. Але, ви знаєте, будемо казати, на 80% ми персонал свій зберегли. Тут, на цьому місці теж ми дуже вдячні місцевим людям. Люди нам повірили, приходять сюди працевлаштовуватися. Більше 20, до 30 осіб ми уже працевлаштували”
“Працюю вже тут три роки. Тяжко було перші дні, не могли зрозуміти. По-перше, я їх трошки, знаєте, боялася. Там один викрикує, другий кричить, третій стрибає. І я ще не могла зрозуміти їхню поведінку. А тоді тиждень, два, три почала трошки звикати до цього. Уже зрозуміла я кожного. Значить, якщо той стрибає, значить, це він радується. Є такі в нас підопічні”, – говорить старша медична сестра Оксана Глазун.
“Шизофренія, деменція, епілепсія у наших підопічних є. Ще є люди із синдромом Дауна. І в основному всі, у половини тяжко-розумова відсталість, легка розумова відсталість”
Кожен ранок, розповідає пані Оксана, починається з огляду підопічних. Медики стежать за температурою, загальним станом, змінами у поведінці, реакціями.
“Постійно треба бути біля них. Тому, що вони один одного можуть стукнути, той упав, той ще щось. Це хворі люди. У нас психіатри назначають їм ліки, і ми видаємо деяким кожен день – в призначений для них час. Є такі підопічні, що бачимо, що наче адекватно себе веде, то не даємо нічого. Якщо ж йде загострення, там осінь, весна в основному, тоді ми даємо їм ліки. Телефонуємо до психіатра, або він до нас приїжджає, і назначають”, – пояснює медсестра.
Після евакуації, пригадує Оксана Глазун, підопічні були налякані – реагували на кожен звук, різко змінювали поведінку.
“Вони боялися кожного шороху. Машина проїде повз, і вони отак зразу дьоргаються. Але вони зрозуміли десь через місяць, що там більш спокійніше. Як прийшлось переїхати”, – згадує медсестра.
Попри те, що більшість підопічних не мають близьких поруч, звʼязок із родичами вони підтримують, розповідає пані Оксана. І додає, для мешканців інтернату – це завжди емоційні моменти.
“Приїжджають, вони висилають посилки, хто що привозить, і ковбаски, і торти, і ну все. Підопічним хочеться ласки, знаєте, до них приїжджали батьки чи якісь родичі”
На годиннику — друга. У пацієнтів психоневрологічного інтернату за розкладом – прогулянка на свіжому повітрі.
За дозвілля пацієнтів відповідає соціальна працівниця Наталія Гордієнко. У закладі жінка працює три роки.
“До цього працювала в дитячому садочку та школі. Мені не важко було з ними працювати, тому що я вже працювала з таким з колективом дітей, а тут хлопці з такими діагнозами. До них відноситься так само як і до дітей, тільки вони старшого віку трошечки”, – пояснює соціальна працівниця.
“Приходжу я на роботу о 8:00. Зранку займаюся в основному документацією, організацією якогось заходу. Потім уже після того, як підопічні зробили свої ранкові справи, займаємося, граємо в ігри, проводимо якесь заняття. Потім йдемо на прогулянку на свіжому повітрі. Після обіду також ми можемо або якийсь захід проводити, або переглядати якийсь кінофільм, або читання якоїсь літератури художньої і обговорюємо її”
Наталія Гордієнко розповідає, разом із підопічними відзначають й державні свята та дні народження.
“Прийти просто так і працювати сюди не прийдеш. Треба якийсь досвід, бажання, щоб людина розуміла, для чого працює, як працювати і які вимоги стоять перед працівником. Перше, це – чуйність до наших підопічних. Увага, професіоналізм з надання наших соціальних послуг. Наші підопічні – це дорослі діти. Тим паче, що цілий букет різних захворювань. Тобто вимоги до працівників дуже такі серйозні. Людина з чуйним серцем і з таким бажанням допомогти, я думаю, ці всі виклики всі подолає”, – каже директор Олег Терещенко.
Нині заклад відновлює свою роботу на новому місці. А підопічні повертаються до звичної рутини. У найближчих планах, говорить Олег Терещенко – повернути додому пацієнтів, яких евакуювали в інші заклади на території України.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ