“Там вже життя не буде ніколи”: як облаштовуються переселенці з прикордоння на Сумщині
Родина Столбцових у середині квітня евакуювалася з Миропільської громади до селища Боромля. Через часті обстріли та близькість до кордону з Росією, пенсіонери вимушені були покинути свій будинок і переїхали до більш безпечного місця. Де їх розмістили і чи планують повертатися додому, переселенці розповіли кореспондентам Суспільного.
“Дуже шкода мого села. Воно як зелений барвінок ото. Наша вулиця Мірошниченка зеленню славилась. У нас річка, затони. У нас озеро Рождавка. А зараз, якщо показати його на відео, нема нічого”, — розповів про своє село Запсілля 74-річний Леонід Столбцов.
Чоловік каже: там він прожив все своє життя — працював у лісовій охороні, зводив будинок, займався бджільництвом. Через постійні російські обстріли довелося все залишити.
“У мене дуже гарний будинок. Все на світі там є — сауна, баня, кухня там. Пасіка в мене там залишилась, мені бджіл дуже шкода. А що, нічого не зроблю”, — зізнається Леонід Столбцов.
Його дружина Людмила Світлична додає: навіть коли їхній будинок частково зруйнували росіяни, жили надією, що все устаткується, але, каже, ситуація ставала дедалі гіршою.
“Там вибухи цілодобово. Могли і не спати цілодобово. Їсти готуємо, а воно як бахне і їсти не хочеться готувати. А вже тікали, бо нестерпно було — цілодобово дрони літали”, — поділилася жінка.
З кожним прожитим днем під обстрілами, відчай наростав, — розповів чоловік. Коли зважились на переїзд, ділиться пан Леонід, дорога видалась доволі складною:

“Пробив колесо, став коло ферми у Могриці, люди мені допомогли. На другий день повертаюсь я по причеп сюди. Витяг його і внук мій Саша каже: “Я вас проведу”. І коли ми їхали на гору, під’їхали під Могрицю, а там котлован такий — яр. Униз тільки спустилися у котлован, коли свистить. Внук мій падає, я на нього падаю і воно, метрів за 30, як рвонуло і лежимо ми. Через декілька секунд, пів хвилини може, другий вибух. Саша і каже: “Це, дідусю, певно, нам тут і все”.
Чоловік ділиться: того дня вони з онуком дивом вціліли.
“Коли воно летіло над нами, осколки пішли не до нас. Ми під бугор підлізли під якісь коряги і молимось. Саша каже: “Дідусю, спасибі тобі, що ти мене накрив”. Вийшли на гору до трактора, завели, потихеньку спустилися. Виїхали до Могриці, слава тобі, Господи. Перехрестилися. Живі залишились”, — додав чоловік.

Подружжя показує, як нині обживаються на новому місці. Пані Людмила згадує життя у Запсіллі:
“І свиней тримали, і теля у нас було до нового року. А з нового року курей тримали і сюди привезли курей. Встигли. Тут звичайно нас гарно прийняли. Ми дуже задоволені. Під час війни господарі переїхали до Німеччини, сім’я тут жила, цей будинок був порожнім, хотіли, мабуть, розібрати його”.
Леонід Столбцов додає, хоч наразі й не вдома, та найголовніше, що у безпеці. Каже: попри слабке здоров’я та безгрошів’я, потроху обживаються на новому місці.
“Я трохи поштукатурив. Приїхали сюди, плита негодна, я переліпив сам. Шпалери ми купили, але я не зможу, бо і руки не ті — старенький я і голова вже крутиться. Город тут не саджали років три. Тут амброзія була. Ми з бабусею повичищали. Нам вистачить 10 соток, а тут 40 соток”, — додав Леонід Столбцов.

За словами пані Людмили, про світло, газ та нормальний зв’язок місцеві у Запсіллі забули ще на початку російського вторгнення. Наразі там залишаються жити четверо людей. Тому, каже, її родина повертатися назад не планує.
“Ми вже старі люди, чому нам бігати. А там все рівно вже життя не буде. Що там, кілометр від росіян. Там вже життя не буде ніколи”, — говорить Людмила Світлична.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ