Є правила, а є – реалії. Як попри примусову евакуацію у Глухові досі живуть і навчаються діти
Офіційні звіти рапортують, що з Глухова за останні пів року евакуювали 70% дітей до 18 років. З одного боку до країни-агресорки 40 км, з іншого – 15.
Від початку вторгнення Росії до липня 2024 року в Глухові було кілька “прильотів”, тому місто місцеві вважали спокійним. Сюди також евакуювали мешканців прикордонних громад, які потерпали від обстрілів.
Утім, уже в 2024-му росіяни почали атакувати й Глухів. Спочатку місцевих дітей відправили на онлайн-навчання, а вже в серпні оголосили евакуацію з обов’язковою евакуацією дітей.
Міський голова Надія Вайло казала, що дітей, які не виїхали, досі пробують вивезти. Адже дехто поїхав, не розрахувавши власні сили, тому невдовзі повернувся додому, витративши кошти та влізши в борги. Хтось нікуди не виїжджав, попри застереження і переконання поліції, влади та соцслужб. Їх немало. Живуть. І вчаться.
Вивезла б дітей, але за які гроші?
У Галини (імена на прохання героїні змінені) – троє дітей. Старшому сину Юрію – 20, молодший Сергій – у сьомому класі, донька Маша – в третьому.
Галя виховує дітей сама. Безробітка. “Колись працювала буфетницею, та як пішла в декрет із середнім сином, вже на роботу не вийшла. А як народила третю дитину, коли там працювати, якщо з дітьми стільки клопоту? Живемо на “дитячі” кошти, яких вистачає хіба що на прожиття”, – розповідає.
У Галі й свого смартфона не було. Користувалася старим кнопковим. Перший смартфон у родині з’явився, коли через ковід дітей перевели на онлайн-навчання. Галина взяла тоді один мобільний телефон у кредит, щоб сини по черзі виходили з нього на уроки. Проте можливості сплачувати кредит не було.
Відколи в Глухові оголосили обов’язкову евакуацію дітей, Галя з дітьми не виїжджала.
“Злидні не пускають нас у безпеку, – каже. – Ми дуже хочемо кудись виїхати, бо вже нервів не вистачає жити, день і ніч підстрибуючи від гепання! Соцслужби та поліція наполягають на негайній евакуації. Двічі приходили до нас. Я їм кажу, що залюбки вивезла б дітей, але не маю такої можливості”.
Галя розповідає, що міськрада пропонує місця для переселенців у межах Сумської області. Наприклад, у Шосткинській громаді або в Конотопській. Але туди Галя не хоче, бо бачить у новинах, що там теж обстріли.
“Зараз спокійно тільки в глибокому тилу на Буковині. Але про неї навіть не мрію, бо знаю, скільки потрібно грошей, щоб там прожити. Я ж спілкуюся з людьми. За пів року і повернулася. Роботи не знайшла, дітей до школи поводила, відіспалася в спокої, та й все. Було би в мене хоча б 10000 гривень, я б евакуювалася хоча б на місяць кудись недалеко, зняла хатинку в селі, щоб просто поспати. Соціальні виплати отримуємо, але всі йдуть на харчування”.
Як родина живе у місті? “Стріляють з артилерії та мінометів чи іншої зброї десь недалеко по прикордонню, а в нас підстрибує будинок, – розповідає Галя. – Коли скидали керовані авіабомби на Глухів, було жахливо. Вдень діти ховаються під стіл. Це їхнє сховище. Хоча знаємо: якщо прилетить у хату, ніякий стіл не врятує. Якщо атаки вночі, лежимо всі разом у ліжку, намагаємося один одного заспокоювати. Вночі страшніше, ніж вдень”.
Жінка додає, що зараз хоч і спокійніше, але дрони літають постійно. Кружляють над будинком: “Ми дуже боїмося. Чуємо – безпілотник наближається до нас, серце від переляку стискається, дихання наче зупиняється. Вже коли пролетить і звук віддаляється, видихаємо. Але ненадовго, бо наближається інший. І так буває до ранку”.
Чи є дозвілля в дітей відволіктися? Фактично, ні: “Ні про які ігри поза домом не може бути і мови. Раніше, до того як росіяни вчепилися в Глухів, у обов’язки Сергія входили ходіння до магазинів, – розповідає Галя. – Від нашого будинку до найближчої торговельної точки пів кілометра. От як я дитину туди відпущу? А якщо серед дороги обстріли почнуться? За пів року мої діти майже не виходили за межі двору”.
А що з навчанням у таких умовах? Для родини це теж складне питання. Вдома був один смартфон на двох школярів – Маша підросла, Юрій випустився. Щоб навчатись, Сергій мусив ходити до сусідки і сидіти біля екрану разом з однокласницею.
Зрештою, Галя попросила школу про допомогу. Так їм виділили вживаний планшет, який дістався Маші. Сергій пробував вчитися з телефона.
Але він зламався просто під час онлайн-уроку. Галя під звуки вибухів понесла смартфон за три кілометра у ремонт. За діагностику попросили 400 гривень.
“Я як почула це, розвернулася та й пішла геть”, – розповідає Галя. Вона не могла собі цього дозволити. Тож вчительці сина повідомила, що сину вже немає на чому навчатися.
Родині пощастило – вчителька сказала, що у школи є ноутбук, який можна взяти в користування. Ноутбуки для школи прийшли як допомога від уряду Литви. Країна долучилася до “Коаліції девайсів”. Ініціатива об’єднує партнерів з різних країн, щоб забезпечити дітей і освітян комп’ютерною технікою та повернути учнівству доступ до освіти. До Департаменту освіти Глухова литовці надіслали 334 ноутбуки. За даними МОН, понад 300 000 українських дітей не мають доступу до освіти через брак гаджетів. Особливо мова про прикордонні області.
Наразі діти Галини з гаджетами. Виходять на уроки по стандартній схемі – прокинулися, включилися. Камери вмикають не завжди. У разі повітряної тривоги, якщо прямої загрози місту немає, уроки не припиняють. Але часто чути гучні вибухи.
Галина каже, що понад усе хоче, щоб її діти виросли добрими людьми. Мати пишається, що виростила їх патріотами. Розповідає, як Сергій з Машею створили якось імпровізований блокпост на околиці Глухова. Це була дерев’яно-картонна споруда зі шлагбаумом. Зупиняли авто, мотоцикли, велосипеди і так збирали гроші на потреби ЗСУ: “Всі зупинялися та щось давали. Хтось гроші, хтось солодощі. Гроші діти віддавали мені, я переводила на банківські рахунки як донати для військових. А смаколики діти їли самі”.
Родина має бути разом
Не виїжджає з Глухова і родина Чайок. Батьки 12-річного Микити – обоє медики місцевої лікарні. Мама Марія – дитячий лікар. Тато Олександр – судмедексперт.
Марія розповідає, що подружжя вирішило бути тут навіть за умов обов’язкової евакуації. Мовляв, якщо не вони, то хто? Медики їхнього профілю тут потрібні.
Попри те, що Марія родом з відносно спокійного регіону, сина туди не вивезла. Вважає, що родина має бути разом. І дитині найкраще з мамою за будь-яких обставин.
Тому поки батьки на роботі, Микита залишається вдома. Під час тривоги знає, де ховатися в найбільш безпечному місці будинку. Восени ситуація ускладнилася: керована авіаційна бомба суттєво пошкодила їхній будинок. Сім’я тимчасово виїхала з міста. Але невдовзі повернулася додому, привівши помешкання до житлового стану. Марія почувалася настільки пригніченою, що зверталася до психолога. Паралельно помічала, що планшет сина, на якому він займався, почав підводити. Глючив, погано тримав заряд.
“Шкільні програми потребують безперебійної роботи, а в нашому випадку це було складно організувати. Перебої з світлом не дають можливості вчасно заряджати акумулятор. У сина почав псуватися зір. Як лікарка, розумію наслідки дистанційного навчання. Особливо коли це години в екрані”. Микиту дратувало, що він не може нормально займатися через техніку.
Нещодавно Микиті видали ноутбук, з тої-таки партії гаджетів, що надійшли від Литви. Тепер техніка не глючить і заряду вистачає на всі уроки.
Проблема з доступом до онлайн-освіти
У прикордонному Глухові були проблеми з доступом дітей до онлайн-навчання і до повномасштабної війни. Ще з часів ковіду. Директорка найбільшої школи Глухова №6 Тетяна Говоруха пригадує, що до початку вторгнення в її школі вчилося понад 900 дітей, і більшість із них не мали технічних засобів для навчання, окрім мобільних телефонів. Тож навчалися з них. Так продовжилося і під час повномасштабної війни, коли дітей перевели знову в онлайн (лише ненадовго їх повертали до класів, до початку сильних обстрілів Глухова).
Так з телефона пробувала вчитися й 8-класниця Вікторія Шевченко. Тато школярки був прикордонником. Її мама Ганна розповідає, що родина жила дуже добре, чоловік піклувався про дітей. Та після початку вторгнення він пішов захищати країну і зник безвісти. Уже два роки та чотири місяці він у цьому статусі. Ганна розповідає, що після зникнення чоловіка все в їхньому житті пішло шкереберть: “Наша родина перебуває в стані повного виснаження не лише емоційного, бо постійно думаємо про чоловіка й тата, а й фінансового, адже самій доводиться забезпечувати двох дітей”.
Жінка додає, що про гаджети для навчання в родині не могло бути й мови: на них катастрофічно не вистачало й не вистачає коштів. Вікторія вчилася з телефону. Якщо дозволяла ситуація, часом користувалася маминим робочим ноутбуком.
“Провчилася так чотири роки, і це наклало свій відбиток на її здоров’ї, – каже Ганна. – Почали боліти очі та голова. Треба було негайно вирішувати питання забезпечення дитини ноутбуком чи планшетом. Я хотіла взяти їх у кредит”.
Родині теж виділили ноутбук за програмою Коаліції девайсів, як і двом іншим сім’ям: “Дійшла черга і до нас”.
Скільки дітей залишається у місті? Точної кількості не кажуть. Адже, за словами керівниці відділу освіти Глухівської громади Оксани Юдіної, у школах Глухова навчається понад 2000 учнів, евакуйовані з міста десь половина: “Кількість дітей постійно змінюється, адже люди мігрують туди-сюди”, – додає Юдіна. Педагоги працюють дистанційно. Хтось виїхав, хтось залишився, хтось звільнився. Доступ до гаджетів для онлайн-навчання – проблема, яку тут активно обговорюють батьки на різних рівнях. Зокрема, скаржились місцевим журналістам.
Потреба в девайсах лишається
Керівниця відділу освіти Оксана Юдіна каже, що з 2022 року Глухів отримав 701 гаджет для дистанційного навчання від благодійників. Їх роздали дітям пільгових категорій і тим, хто мешкає в п’ятикілометровій прикордонній зоні, а також педагогам: “Забезпечення учнів не може бути 100%. Ми озвучуємо потребу в департаменті”.
“Намагаємося забезпечити дітей девайсами, – каже директорка школи №1 Алла Матосова. З понад 400 учнів її школи виїхало через евакуацію лише близько 70. – Нещодавно роздали ще 112 ноутбуків, отримані від Литви. Перед цим ми вивчили потребу дітей, проаналізувавши їхні життєві умови та обставини”.
Гаджети полегшують дітям навчання, але в умовах війни та постійних обстрілів процес лишається складним та непередбачуваним. Тому і учні, і батьки, і педагоги все сподіваються, що колись таки вдасться повернутись на офлайн-заняття.
“Очне – це бачити очі дітей, бо дуже важливо бачити, чи розуміє тебе дитина, – каже Говоруха. – Мріємо, коли по наших порожніх коридорах бігатимуть діти. Хай обшарпують стіни, бешкетують, але бігають! Та зараз наше щастя – в нашій безпеці. Тому поки залишаються лише спогади та мрії”.
Оксана Ковальова Джерело: https://censor.net/ua/r3533175
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ