“Доця в мене істинна прикордонниця”: як служать у війську батько з донькою
“Істинна прикордонниця” – так про свою доньку Валерію розповідає військовослужбовець Олександр Зудов. Вона вважає батька своїм мотиватором і пишається службою у війську. У складі Сумського прикордонного загону разом боронять державний кордон. Свою історію Зудови розповіли Суспільному.
“Я вже п’ятий рік служу. Захищаю свою Батьківщину”, – говорить Валерія.
“Я дуже пишаюсь своєю донькою. Вона в мене молодець”, – додає Олександр.
Вони прикордонники. Разом стоять на захисті кордону Сумщини, проте в різних підрозділах.
“Дуже рідко ми бачимось. Мабуть, якщо пощастить, то двічі на місяць”, – пояснює Валерія Зудова.
Їй 23 роки. Стати прикордонницею, каже, мріяла з дитинства
“Я завжди дивилася на свого батька, переглядала дуже багато фільмів. Мене це завжди вражало. Думала: “Блін, я хочу бути такою, як батько”. От хочу і все. І так трапилось, що пішла служити”, – говорить Валерія.
“Це приємне відчуття, коли ти бачиш, що донька рухається твоїми ж кроками, тобто ти вже пройшов це, десь підкажеш, десь направиш. І дуже-дуже мене це радує, що вона прислухається до цього і виконує, скажімо так, ті поради, що стосуються служби”, – зазначає Олександр.
Проте, говорить Олександр, найбільше в нього переживань за безпеку доньки-військової.
“Постійно додається сиве волосся. Дуже хвилююся за неї, за себе не так. Тому що знаю, що вона знаходиться теж на небезпечній ділянці, скажемо так, прямо на кордоні, на самому нулі. І це дуже мене хвилює”, – говорить прикордонник.
Шлях військовослужбовця розпочав Олександр зі строкової служби, майже 30 років тому. Одразу, каже, просився у прикордонники.
“В мене дуже багато родичів – прикордонники і по батьковій лінії, і по лінії матері. Дякую тим людям, що мене почули, і я потрапив в 96-му році в прикордонні війська”, – говорить військовослужбовець.
По завершенню строкової служби Олександр підписав контракт з Сумським прикордонним загоном, де служить і нині. Валерія стала прикордонницею у 18. Тоді її бажання бути військовою рідні підтримали. 24 лютого 2022 року, коли Валерія дізналась про повномасштабне вторгнення, відразу почала збиратись на службу.
“Оце мені дуже запам’яталося, як мама мені казала: “Я тебе нікуди не відпущу, ти будеш тут”, а я вже одягаюсь, говорю: “Мама, ну мені треба йти, ну що робити?”, – згадує військовослужбовиця.
“Доця в мене як істинна прикордонниця, військова, сказала: “Ні, мамо, я повинна виконувати свої обов’язки”. І ми зібралися, я поїхав на свій підрозділ, а донька поїхала у свій підрозділ”, – згадує Олександр.
Наступного разу вони зустрілись по дорозі до місця дислокації прикордонників, згадує Валерія.
“Я пам’ятаю така траса була, всі проїжджають, мені дзвонить тато і каже: “Де ти зараз, я під’їду і тебе заберу”. Пам’ятаю, підходжу до свого керівника, кажу: “Можна, я поїду з татом”. Ми все одно зустрінемось усі, як прикордонники в одному місці. І він каже: “Ну як, ну ти ж з мого підрозділу”, кажу: “Ну це ж мій батько”. І він дозволив, ми поїхали з батьком разом на одній машині. Тоді мені стало набагато легше, тому що поруч був батько”, – говорить Валерія.
“І я її взяв за руку, і вже й не відпускав. І весь цей час вона знаходилась зі мною”, – додає Олександр.
Коли у березні 2022 року безпекова ситуація змінилась, Олександр просив доньку повернутись до рідних, у Суми.
“Я тоді дуже переживав, кажу: “Ти розумієш, зараз нападуть на нас ці “орки”, а я буду думати: “Не голодна ти, не холодна”. Говорю: “Будь ласка, їдь додому, поки є така можливість”. Але вона каже: “Я буду і готувати їсти, я буду все робити тільки, щоб бути з тобою”, – згадує прикордонник.
Валерія каже, буває нелегко, але вона жодного разу не пошкодувала про свій вибір стати військовослужбовицею.
“Бувають такі періоди, коли може бути дуже тяжко, але я маю на меті стати офіцером. Я цього хочу. Я хочу якось продовжувати службу, розвиватись в цій сфері. Мені це подобається. Мій батько – моя мотивація. Знаю, що він це зміг, значить і я це зможу”, – додає Валерія.
Олександр Зудов нині служить на посаді заступника начальника застави Сумського прикордонного загону.
“Приходиться з хлопцями виїжджати на кордон. Дуже переживаю за них, бо я вже несу не тільки за себе відповідальність, але й за них так також. Оце, мабуть, найбільше і хвилює мене в цьому. Людське життя”, – пояснює прикордонник.
Головною задачею, каже Олександр, залишається охорона державного кордону
“Завдяки взаємодії з іншими підрозділами, обізнаності наших військових, ми даємо відсіч і не допускаємо проходу на нашу територію. Так, бувають втрати і по техніці, і по людях, важко. Але нам нікуди діватись, це наша країна, ми обов’язково повинні боронити її”, – говорить прикордонник.
“Коли військовослужбовці, які стоять на позиціях прямо на кордоні, коли вони не виходять на зв’язок – оце найстрашніше, тому що ти не розумієш, що з ними. Або просто акумулятор сів, або, напевно, щось починаєш уже надумувати собі, що може трапитись. От мені найголовніше, щоб всі були живі, всі були здорові і був мир в цій країні”, – каже Валерія.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ