Як у Грузькому на Сумщині облаштувалась родина переселенців із Харківщини

Після деокупації рідного села Синичено на Харківщині Зінаїда Садова разом із донькою придбали будинок у Грузькому на Кролевеччині. Тут мешкають останніх два з половиною роки. Тепер замість бур’янів у людський зріст на подвір’ї квіти, а на городі — огірки, які виросли з насіння, що змогли взяти з дому, розповідають жінки. Про те, як облаштувалися на новому місці та зберігають пам’ять про рідний дім — розповіли Суспільному.

Понад два з половиною роки мешкає у Грузькому на Кролевеччині переселенка Алла Лєйман зі своєю матір’ю Зінаїдою. Жінка розповідає: придбали тут будинок, коли матері вдалося виїхати після деокупації села Синичено Ізюмського району. Зв’язок із нею був лише у перші дні повномасштабної війни.

“Коли вона мені розповіла, що зайшли росіяни, я бігом дзвонити на гарячу лінію 102. Мама ще мені розказувала, як росіяни заходили, їм білі пов’язки чіпляли, як вони перевіряли хати. А потім днів через п’ять зник зв’язок, і все. Я більше хвилювалася за маму, так як у неї продуктів не було, там таке село, що магазину немає”, — згадує Алла Лєйман.

У Синичено прожила все життя, розповідає Зінаїда Садова. Період окупації у 2022 році був важким, тоді доводилося ховатися у підвалах через інтенсивні обстріли, згадує Зінаїда: “Як посиділа я в підвалі, в мене коліно стало відмовляти, що я без палки не ставала. Душ був — тазик емальований. А хлопці сусідські, дітвора, мені воду носили. Так що в мене вода була. Світла не було, колонки не робили, з колодязя мені дітвора приносила воду”.

Місцеві жителі залишилися без світла та зв’язку, новини дізнавалися одне від одного через соціальні мережі, пригадує жінка. Людей ховали під будинками, бо не було змоги поховати на кладовищі. Відвідувати цвинтар там заборонено досі.

Одного разу російські солдати прийшли до їхнього підвалу, згадує пані Зінаїда: “Я сусідку приютила, в неї була дочка із двома дітьми. Дітей посеред нас поклали і самі ж укутались, бо мінус 15. І заходять рашисти, світять вогником. Ми нічого не бачимо. А вони нас бачать. А потім нам сусідка розповіла, що вона їх привела, що вони хотіли кинути гранати у наш підвал”.

Виїхати Зінаїді вдалося з дому через знайомих після звільнення села. З донькою зустрілися у Києві, де вона мешкала на той момент. Тоді й вирішили придбати будинок у Грузькому, бо порадили знайомі. В окупованому селі, згадує жінка, мала власний город: садила кавуни, помідори та огірки. Допомагали сусідські діти: носили воду й разом садили картоплю. Поруч жив сусід, із яким підтримували одне одного під час обстрілів. З ним на зв’язку і нині.

Зінаїда ділиться: складно звикнути до нового місця і хочеться повернутися додому. У 20 років через травму на будівництві їй ампутували частину правої руки та, додає жінка, намагається допомогти доньці по господарству. Родина живе у будинку, який облаштували самі та зробили посильний ремонт: “Хата була — обійняти і плакать, тут же не поштукатурено, підлога прогнивша, підлогу всю міняли, тут була велика піч, щоб хліб там пекти і їсти готувати. І в цій хаті були три груби, але всі три були негодні і всі три були розібрані”.

Найбільше бракує фотографій із рідного дому, кажуть жінки. З речей Зінаїда змогла забрати насіння огірків та квітів, які навесні посіяли на новому городі.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ