Як живуть у прикордонній Лугівці на Великописарівщині
У селі Лугівка Великописарівської громади мешкає близько півсотні людей. На одній з вулиць живе шестеро мешканців. Це вдесятеро менше, ніж до початку повномасштабної війни, розповідає мешканка Надія Пруднік. За її словами, відстань до кордону з Росією від її будинку близько двох кілометрів. Не дивлячись на таку близькість і небезпеку — евакуюватись не збирається. Про те, як живуть у цьому прикордонному селі та чому не хочуть їхати у більш безпечне місце – дізнавалось Суспільне.
Надія Пруднік говорить, що в їхньому селі Лугівка до повномасштабної війни проживало близько п’ятисот мешканців. Коли 24 лютого 2022 року російські війська пішли у наступ – мешканці почули серед перших.
“Встала я рано, о 4 годині. Чую, десь на горі бахкає, не далеко. Я й думаю, чи зайців б’ють, та думаю, які зайці в лютому. Тут приходить син і говорить, що розпочалася війна. Як війна? Каже: “Та ти чуєш, он стріляють”. А що ж робити? Треба десь ховатись. А я кажу: “А козу куди діти?”, – згадує пані Надія.
Жінці 74 роки. Говорить, їй неодноразово пропонували евакуюватись із села: “Поліція приїздила, щоб я їхала. Але у мене брат двоюрідний, у нього інвалідність другої групи, психіатричний, він сказав, що нікуди не поїде. Якщо будуть дуже наполягати, то покінчить життя самогубством. Тому я через нього нікуди й не поїхала. Куди його кидати, він сам у магазин не сходить, нічого не купить”.
За її словами, нині на їхній вулиці залишилось шість мешканців і у кожного своя причина не їхати звідси. Серед них – Олексій Кальченко. Чоловік показує частину ракети, яка лежить у нього на городі. Каже, боїться, що вона зірветься, якщо загориться суха трава.
“Ото я якраз стояв дивився на порозі, вона там отак летить, крутиться, а тоді раз – сюди. Тоді думаю, дай я хоч до льоху стрибну. Повідомив (поліцію – прим. ред.), вони приїхали, подивилися, ніхто нічого”, – каже чоловік.
Пан Олексій говорить, що має хвору дружину, яку відправив в евакуацію, але сам їхати нікуди не збирається – залишився на господарстві. Розповідає, його будинок був пошкоджений у березні 2024 року, вибух стався біля його двору.
“Біля двору воно впало, вікна повилітали, двері повилітали, кришу оце знесло. Сарай он, нема нічого. Я тут у хаті сидів якраз. Я і так щасливий, що не бачиш, що я щасливий, ні хати немає, ні сараю”, – іронізує пан Олексій.
Чоловік мріє якнайшвидше відновити будинок та привезти сюди дружину: “Дуже вона боліє, а що зробиш, треба робити все, щоб свіже повітря було. А так що вона тут робитиме, оце і топчешся сам. Ніякої уваги взагалі немає на наше село, не рахують оце за людей, тих хто тут живе”.
Пані Надія показує господарство де живуть ще одні сусіди, які не евакуювались: “Отут сусіди у мене живуть незрячі, їй 95 років, а йому 70. Ніхто їх не доглядав, коли почалася війна. Два з половиною місяці їм їжу готувала, а у нас ні світла, ні газу не було, топила у хаті пічку”.
Олександр Бондарєв говорить, що три роки тому померла його дружина, він залишився жити з незрячою мамою. Зараз до них приїздить жінка з соціальної допомоги.
“Нас порають (худобу – прим. ред.), соціальна допомога. Люди гарні, продукти возять, воду, дрова, як треба. Все роблять. Ліки приносять теж. А ще речі перуть”, – говорить пан Олександр.
За його словами, евакуюватись із прикордоння не планує: “Не хочу. Мати не гідна зовсім, вона лише на відро ходить, куди її евакуювати у 95 років. Тростянецька пошта привозить пенсію нам додому, того, що у нас карток немає, яка ж картка, як каліки”.
Кожен вечір, каже пані Надія, йде поратись по сусідських домогосподарствах. Окрім своїх кіз та курей з гусями, годує худобу тих, хто евакуювався: “10 господарств було. Просять же, як я відмовлю, і зараз ходжу пораю. І в мене господарство і кізочки й курочки, і гусочки, дві собачки, як ти їх кинеш, куди ти їх кинеш”.
Пані Надія каже, що залишати рідне село, попри складнощі не збирається.
“Кругом по хатах, через хату, де немає ні собаки, ні курей позривані замки. Нишпорять по хатах. Куди їхати тоді? Отак наживав цілий вік, а приїдеш – нема ніде нічого. Замки позривані через хату, он у сусідів 20 років ніхто не живе і то замки позривані”, – пояснює мешканка села.
Залишаючись вдома жінка мріє про одне: “Не потрібно нам нічого, ні гуманітарки, нічого, якби оце війна скінчилася, та щоб люди поверталися додому, а то що – нас шість душ і все. Більше нічого не потрібно”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ