Євроінтеграція в Сакунисі: Як курка Ціпа діда Петра «люструвала»
Невеличке літературне гумористичне оповідання від сумчанина Євгена Даниленка, яке написано на основі нових правил тримання худоби, що введені в Україні з 1 січня 2026 року.
Ранок у селі Сакуниха, що на Сумщині, починався як зазвичай: півень Валєра прохрипів щось схоже на гімн, десь у бур’янах гавкав пес Сірко, а з груби хати діда Петра йшов дим, що пахнув смаженою цибулею і трохи — надією на краще майбутнє. Але в хліві назрівав справжній конституційний переворот.
Ініціатором бунту була курка Ціпа. Це була не просто курка, а інтелігентка місцевого розливу. Вона носила на дзьобі дужку від старих окулярів, знайдених на смітнику, і вміла читати по складах газети, якими дід Петро розпалював грубу.
Бичок Боря, флегматична істота вагою в три центнери, повільно пережовував жуйку і дивився на світ філософськи. Його світ обмежувався яслами з сіном і мріями про гарбузову кашу.
— Борю, припини плямкати! Ти перебиваєш мій ментальний зв’язок з Брюсселем! — грізно кудкудахнула Ціпа, бігаючи по жердині з обгризеним олівцем під крилом.
Боря зупинив щелепу, від чого його морда набула виразу глибокого здивування. — Га? Шо ти мелеш, Ціпо? Який Брюссель? Це той, шо біля Недригайлова?
— Тю на тебе, село неасфальтоване! — Ціпа поправила окуляри. — Брюссель — це там, де вирішують нашу долю. Я оце прочитала в газеті, якою дід вчора оселедця загортав, про наказ №224. Все, Борю, лафа закінчилася. З першого січня ми — європейські аграрні юніти!
Ціпа зістрибнула на підлогу і почала міряти кроками відстань від копита Борі до стіни. — Так, тут порушення. Має бути два метри сорок сантиметрів особистого простору для медитації великої рогатої худоби. А в тебе тут шо? Тіснота! У тебе депресія, Борю?
Боря подумав. — Ну, якшо сіна мало, то трохи сумно. А якшо буряка дадуть — то наче й попустило. Це депресія?
— Це, Борю, психоемоційна нестабільність внаслідок неналежного утримання! — урочисто заявила курка. — Але це ще квіточки. Головне — це дід Петро.
— А шо дід? — злякався бичок. — Захворів?
— Гірше. Він некомпетентний! — Ціпа підняла крило догори, наче Ленін на броньовику. — Згідно з новими правилами, власник тварини мусить мати диплом! Сертифікат про проходження курсів «Благополуччя свині та її друзів». Ти бачив у діда Петра диплом?
— Бачив, — кивнув Боря. — У туалеті на цвяшку висить. «Почесна грамота за ударну працю в колгоспі «Шлях до комунізму» 1982 року».
— Це не те! — розкричалася Ціпа так, що злякала муху, яка спала на Борі. — Потрібен документ, що він вміє надавати тобі психологічну підтримку! От скажи, коли дід востаннє запитував, як ти себе почуваєш? Коли він цікавився твоїм внутрішнім світом?
— Вчора, — згадав Боря. — Плеснув мене по дупі й сказав: «Ого, розжерся, кабан, скоро на ковбасу підеш». Це рахується як інтерес до внутрішнього світу?
Ціпа схопилася за голову (точніше, за гребінь). — Це булінг! Це аб’юз! Це стаття Кримінального кодексу! Все, ми оголошуємо страйк. Поки дід не покаже сертифікат європейського зразка і не зробить тут євроремонт з кондиціонером — жодного яйця він від мене не отримає! А ти, Борю, перестань набирати вагу на знак протесту!
Боря сумно подивився на напівпорожні ясла. — Ціпо, я б із радістю перестав, але ж їсти хочеться. Та й діда шкода. Де ж він у нашій Сакунисі ті курси знайде? У баби Галі в генделику?
— Це його проблеми! — відрізала Ціпа. — Нехай їде в Суми, в Аграрний університет вступає. Учитися ніколи не пізно! Уяви: приїздить дід на велосипеді, в мантії, з конспектом. Заходить у хлів, вклоняється і каже: «Вельмишановний пане Борисе, чи не бажаєте ви скуштувати екологічно чистого сіна під акомпанемент Шопена?». Оце рівень! Оце життя!
В цей момент двері сараю зі скрипом відчинилися. На порозі стояв дід Петро в засмальцьованій куфайці й галошах на босу ногу. В руках він тримав відро, з якого пахло чимось божественно смачним — сумішшю вареної картоплі, дерті й чогось кислого.
— Ану, дармоїди! — гукнув дід хриплим басом. — Налітай, поки гаряче! Ціпка, а ти чого надулася, як миша на крупу? Я тобі там шкарлупи натовк, шоб неслася краще.
Ціпа завмерла. Аромат теплої мішанки вдарив у ніздрі й почав розмивати її європейські принципи. Шлунок зрадливо забурчав, натякаючи, що Брюссель далеко, а відро — ось воно, поруч.
— Борю… — прошепотіла вона, дивлячись, як бичок вже занурив морду у відро і голосно чавкав, забувши про “особистий простір”. — Борю, ми втрачаємо позиції…
— Ммм… ууу… смашно… — промимрив Боря, не відриваючись від трапези. — Ціпо, тут картопля! Кидай той олівець, бо я й твою порцію з’їм!
Дід Петро почухав потилицю, дивлячись на курку. — Ти диви, яка горда. Може, захворіла? Чи, може, тобі телевізор сюди провести, га?
Ціпа поправила окуляри, зітхнула і, махнувши крилом на всі конвенції світу, стрімголов кинулася до корита. «Диплом дипломом, — подумала вона, вихоплюючи кращий шматок картоплі з-під носа у Борі, — а їсти треба. Почнемо євроінтеграцію завтра. Або з понеділка. А дід Петро… ну, в нього очі добрі. Може, йому той сертифікат і зарахують. Автоматом. У СНАУ таке запросто проходить».
А Сакуниха жила своїм життям. Десь далеко гудів трактор, півень Валєра бився з сусідським котом, а в хліві панувало повне, сите і безмежне благополуччя. Без жодних паперів.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ