З окупованого Тростянця йшла в Лебедин, щоб народити: історія Владислави Олійник
Тростянчанка Владислава Олійник на початку повномасштабної війни була вагітна і невдовзі мала народжувати. Коли місто окупували російські війська, дівчина дісталась пологового відділення Тростянецької лікарні, щоб бути під наглядом лікарів. Після обстрілів у березні, медзаклад пошкодили і можливості там народжувати вже не було. Тому дівчина вирішила йти разом із мамою в Лебедин, що за 45 кілометрів від Тростянця.
24 березня 2022 року тростянчанка Владислава Олійник пам’ятає до найменших дрібниць. В той час вона була на 9 місяці вагітності й мала невдовзі народжувати. Жінка розповіла – того ранку вона разом з іншими пацієнтами й медперсоналом Тростянецької лікарні вийшли зі сховища на вулицю.Місто окупували російські військові, які до цього кілька днів прицільно обстрілювали медзаклад.
“Всюди бахкало. Навіть те, що спускалися в підвали, воно і в підвалах чутно. Там десь вікна виб’ють.. ну.. звуки були просто ужасні. Коли тут стоять, бахкають”, — згадує жінка.
З 21-го по 24-те березня пацієнти з медперсоналом весь час перебували в підвалі. Коли вийшли після закінчення обстрілів – були шоковані, розповідає Владислава. Лікарня була дуже пошкоджена, без електрики й теплопостачання. Тоді ж прийняли колективне рішення: йти додому. “Звісно страшно було, що наткнешся на російських. Йшли, а там будь, що буде. Жінок вони пропускали, а чоловіків трогали. Ми йшли спочатку групою дівчат, а там вже хто де, по дорозі в кого де знаходяться домівки, всі розходилися”, — говорить Владислава.
Повернувшись до рідних, згадує Владислава, почали разом вирішувати, що робити далі: “З чоловіком, з його мамою, зі своєю мамою сіли й побалакали: куди нам? Дорога на Лебедин була пуста. Куди йти – це тільки в Лебедин, на Суми – це не варіант був. І ото, як нарада: 5 хвилин і все. Пішли з мамою через місто, через Тростянець на Лебедин пішки”.
З Тростянця дівчина зі своєю мамою дійшли до Станової, це понад 6 кілометрів. Там побачили наших військовослужбовців. Але ті поспішали, каже Владислава, сіли в автівку й поїхали. Тому вони пішли пішки далі. На зворотному шляху бійці зупинились і підібрали жінок. “они нас побачили, що ми йшли. . А потім, як вони їхали, вони розпитали в нас, чи то ми йшли. Ми: так. Вони: вибачте, що не підібрали відразу, бо ми везли пораненого свого. Треба було відвезти. І тоді вже ж, вони нас підвезли, куди змогли підвезти і тоді ми вже пішли далі”, — розповідає Владислава.
За словами дівчини, військовослужбовці їх довезли майже до Буймера. Звідти, розповідає Владислава, довелось знову йти пішки близько 8 кілометрів, потім їх підібрали люди, які їхали в Лебедин: “Ми зупинилися в маминої знайомої, вони сказали: якщо що – можете до нас. Ми зупинилися в неї, поїли, покупались, а ввечері вже в сім годин в мене відійшли води. І тоді вже в лікарню поїхали і там вже 25-го о 10 годині ранку я народила. Чотири кілограми, Єлізавета, 51 сантиметр”.
За кілька днів потому Владислава з мамою й донечкою повернулись в Тростянець, де на них чекали рідні. Перший час дівчина жила у своєї мами: “Чоловіка тоді викликали на роботу – прибирати після руських все. Мені мама, сестра допомагали, чоловіка мама теж до нас приходила, допомагала. А потім вже повернулась додому з чоловіком”.
Нині Єлизаветі майже два роки. “Скоро в садочок вже. Весела, але шебутна. Шкода мала, ні на секунду не відвернешся, не можна залишити. То там бабусі папірці пообписує, то залізе десь щось повикидає”, — ділиться жінка.
Ростити дитину під час війни страшно, каже Владислава, однак у більш безпечне місце виїжджати поки не планує: “Якщо ніде знайомих немає, а сама в чужому місті з дитиною.. як кажуть: кому ти потрібна? Я розуміла, звичайно, що треба виїжджати, але куди? Так і залишилися жити тут. Живемо, як живемо. Поки”.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ