“За кожен удар повинні були кричати «Спасибо!»: військовий з Сумщини — про російський полон
Прикордонник Микола Ніколаєнко провів у російському полоні майже рік і 8 місяців. Його обміняли у липні 2025 року. Чоловік розповів Суспільному, як потрапив у полон та що пережив там.
Микола Ніколаєнко в перший день вторгнення вступив у добробат разом із братом, потім, розповідає, разом перейшли у прикордонну службу. У грудні 2023 року потрапили у полон, коли пішли в черговий наряд. Микола згадує: напередодні було тривожно.
“Я вже відчувати почав з того моменту, що щось уже буде не так. Я не можу цього пояснити, бо щось зупиняло”, — згадує чоловік.
Чоловік розповідає: йшли вісім кілометрів до спостережного поста, почули вибух, а потім голоси із посадки: “Кто такие? Руки вверх!”. Спочатку я не розумів, що трапилось. В голові думаєш: “Може, тереошники наші”. І все, темно на вулиці, вже вечір був. Вже коли я підійшов, і мене різко опускають, кидають в сніг: “руки!”, я витягнув руки і мені надівають наручники. Я не міг взагалі повірити. Я думав, що це сон. Я про себе так іду і думаю: “Розбудіть мене хто-небудь, розбудіть”. Нас повели в село Попівку, ми йшли приблизно п’ять-шість годин, давали відпочити”.
Шістьох полонених примусили записати звернення із закликом здаватися, щоб залишитися живими. Потім почалися допити, розповідає Микола: “Наголо розділи, ти стоїш, холодно, тим більш у підвалі. Вони карту розкрили, показують, що де знаходиться, які наші позиції. Я дивлюся, наші всі позиції обведені кружочками, всі подписані. Я стою, дивлюся, кажу: “Ну, оце, оце, оце”. Тобто вони все нас слухали, вони нас бачили, там постійно дрони літали, тобто нового ми для них нічого не розказали. А потім ми чули такі розмови, що “Зачем вы вообще этих пограничников брали? С них не викачаешь никакой информации”.
На четвертий день Миколі дозволили подзвонити додому, тож рідні бійців дізналися, що вони в полоні. Кілька місяців їх тримали у прикордонній області. Побої почалися практично одразу, каже Микола: “Без дозволу ми не мали права нічого робити, не їсти, нічого. Не дай Бог ти без дозволу щось зробиш, це одразу побої були. І вони за оці побої нам розказували, що це вони нас виховують. Тобто палкою пластиковою побити, шокерами побити, поліцейськими палками”.
Коли їх перевели у колонію углиб Росії, бити почали з роздягальні, розповідає чоловік: “Перший удар берцами в праву частину, по ребрах. Він з ноги вдарив, я на коліна впав. Він кричить: “Раздевайся”. Я починаю знімати курточку, шапку і він починає просто бити і кричить: “Раздевайся”, постійні мати, образи. Потім, коли я стояв біля тумбочки, де я розписувався за форму, мене в задню частину спини тричі ударив з ноги, я розбив голову об цю тумбочку”.
Били і просто так, і за порушення численних обмежень і правил, згадує Микола: “Специ” кожен раз дивляться в глазок, щоб ти стояв. Тобі не можна було ні на ліжко опираться, ні присідать, просто вони сказали стояти. Якщо ти просишся в туалет, якщо в нього настрій хороший, він дозволить. “Загальна команда — тисяча присідань!”, їх не хвилювало те, що пожила людина, чи не можеш фізично присідать. Не дай Бог, хтось не буде присідати. Сім раз на дню ми співали гімн Росії. Вони тренували удари на нас, тобто всі свої негативні емоції виплескували. “Спец” просто шокером тебе б’є в ноги і сміється, для них це для задоволення було. Коли вони нас били, вони заставляли нас кричати: “Спасибо большое”.
Пайки були дуже малі, скаржитися не можна, бо за це залишали без їжі, розповідає Микола. Каже, іноді намагалися збільшити пайку за рахунок обміну з товаришами: “Три-чотири дні ти щось не доїдаєш, якусь картошку віддав свою чи півтора куски хліба, але ти вже собі на той день якийсь купив, на якийсь день ти збираєш собі. Ти думаєш, от зараз в один день я наїмся як вдома. Мені хотілося зубчик часничку свіженького, або цибульки. В будь-якій страві, крім сніданку, там каші були: перлова, пшенична, ячнева, горохова. А от обід і вечеря — це капуста”.
Крім постійного відчуття голоду, потерпали від холоду, одяг був легкий протягом усього року. Доступ до свіжого повітря часто обмежувався відкритим вікном у камері. На прогулянках, каже Микола, підняти голову і подивитися на небо можна було тільки з дозволу: “В віконце ніхто не дозволяв дивитися. Вони побачать, що ти дивишся в вікно, і ти одразу виходиш на продол, і вони тебе виховують. Зимою постійно мають бути відкриті вікна. Хоч холодно, хоч не холодно, “постоянно должно быть проветривание”, бо вони боялися за туберкульозу, що ми захворіємо і заразимо їх. За рік і вісім місяців разів шість чи сім нам флюорографію робили. Вони нам в голову вбивали, що у нас має бути гігієна і санітарія на вищому рівні. Але яка може бути гігієна, якщо ми мила не бачили по місяцю, митися нас не водили. Раз в місяць помився і то було б хорошо. Це була холодна вода, ти забігаєш, на вулиці холодно, ти забіг в той душ, отак от став, отак просто так трохи обмився і забігаєш в камеру”.
Микола згадує: били, якщо відривався ґудзик на робі, голки давали не завжди, тоді виготовляли їх самі: “Нам давали баланду, там попадалися кості із курячого м’яса. Ми робили голочку і я такою голочкою шив собі пуговицю”.
З ниток робили ножиці, щоб підстригати нігті. Медичну допомогу, каже Микола, надавали тільки у крайніх випадках.
В один із днів липня 2025 року видали машинку, щоб підстригтися, розповідає Микола. Потім його забрали фотографуватися. Чоловік каже: ніхто не казав, куди його повезуть.
“У нас це 50 на 50: або знову етап, або додому. Пацани давай диктувать мені номера своїх дружин, я запомнив майже три номера. Потім, коли я вже вернувся, коли мене вже обміняли, подзвонив дружинам хлопців. Нас, коли вже почали в автозак грузить, надівають мішки на голову. Потім, коли нас привезли в ангар, висадили з автозака, зав’язали ще скотчем очі, руки зав’язали скотчем і все. Я чую, ангар здоровий, чую багато людей, наших хлопців всіх. І там уже відношення було інше. Хлопці, у кого ноги загнилися, просили перев’язки, вони перев’язували їх. Близько 4 ранку нас привезли в Київ. Нам одразу поїсти дали. Ми зайшли, там стіл такий. Ми як глянули: “А це все нам?”. І ото ми поїли і уже десь на 9:00 ранку приїхала сім’я. Перша зустріч, я вам скажу, в тумані, я не зрозумів, як дітей побачив, як жінку”, — згадує Микола.
В Миколи двоє дітей, сину 12, доньці 6. Також тоді приїхали батьки. Після двох місяців реабілітації Микола повернувся додому. Тут родичі сюрпризом влаштували йому урочисту зустріч.
Чоловік додає: встиг повернутися, щоб відвести донечку у перший клас. Після повернення Микола знайшов роботу далекобійника, про яку мріяв ще до війни, отримав категорію, але тоді не встиг попрацювати. Каже, після побоїв болить спина, лікується. Полон змінив ставлення чоловіка до сусідньої країни, але не до життя.
“Я як був по життю позитивною людиною, так і залишився. В принципі, звик вже до соціуму, до людей. В мене були родичі на території Росії, на момент повномасштабного вторгнення я спілкувався зі своєю сестрою. Ми з нею до момента потрапляння в полон зв’язувались, розмовляли практично кожного дня. Зараз я, коли вже вийшов з полону, ще з сестрою не спілкувався. В мене поки немає бажання розмовляти. Я розумію, що це сестра двоюрідна, що вона мені поганого нічого не зробила, але те, що я пережив, поки в мене бажання немає спілкуватися. Я не поміняю своєї думки. Бо ті люди, я їх людьми не хочу називати. Це нелюди якісь, таких ізвергів я не ніколи в житті я не бачив, щоб так відноситись до нас і вважати, що ми на них напали”, — говорить Микола.
Микола зізнається, що в полоні найважчими були не фізичні знущання: “Тяжко було морально, коли вони давили, що ми нашій країні не потрібні, будете тут гнити до кінця війни. Потім кажуть: “Та зачем вам возвращаться? Вас все равно ж отправят опять на передок”. Як тут тримають російських полонених я подивився на відео, я був просто в шоці. Вони тут, виходить, в санаторії, а ми в катівні в якійсь були. У нас була така уява, що, мабуть, війна закінчилася, були якісь перемовини, що ми повернемося і не буде вже війни. А потім, коли ми повернулися до Києва і починаєш читати інформацію, починає працювати ППО і ти розумієш, що не закінчилась війна, навпаки ще гірше стає”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ