За три місяці втратила на війні трьох рідних: історія Лідії Зенікової з Глухівщини
За три місяці Лідія Зенікова з Глухівщини втратила на війні двох рідних братів та коханого чоловіка. Вони загинули на фронті впродовж трьох місяців, у 2023 році. З травня по липень, згадує жінка, вона щомісяця отримувала трагічні звістки. Свою історію розповіла Суспільному.
“Зараз ми вчимося жити без них. Трошки вийшло, трошки не вийшло. Розумієш, що понадіятися немає на кого. Допомогти немає кому”, – каже жінка.
У сім’ї Приймачок було п’ятеро дітей – дві доньки та троє синів. Разом вони росли в селі Уздиця. Лідія розповідає, їхня родина завжди жила дружньо.
“Приходимо зі школи, портфелі позакидали. Куди? Зима — сані! Дідові сані, дерев’яні, здорові. Там, певно, дітей з десять сідало. І спускалися з гори. А завозити потім нікому, ніхто не хоче, слизько. Знаєте, весело. Той час був веселий”, – пригадує Лідія.
Коли подорослішали, кожен почав влаштовувати власне життя. Олександр Приймачок вступив до Глухівського коледжу на будівельника. Далі відслужив в армії, а повернувшись, одружився. З часом чоловік став батьком чотирьох дітей — двох дівчат та двох хлопців. Щоби забезпечувати сім’ю, Олександр їздив на заробітки. І завжди повертався до родини в Дунаєць.
“Діти для нього були всім. Дружина для нього була всім. Мамі допомагав, коли, певно, просила”, – пригадує жінка.
Молодший брат, Юрій Приймачок, після школи опанував фах вчителя фізкультури. Згодом, каже Лідія, він пройшов спецвишкіл на спеціальності “Сокіл” для спецохорони. До повномасштабної війни чоловік працював у Києві в меблевій сфері, але про рідню на Глухівщині не забував.
“Їде в автобусі чи в маршрутці з перевізником, дзвонить. “Так, Ліда, в тебе пять минут, три вже пройшло”. Тобто це така фраза, це він любив так говорити. Він міг це свято зробити будь-коли. І ми так частіше були у мами. Тому, знаєте, у кожного своє особисте, а хочеться поїхати. То нема на чому, то нема коли. А Юра сказав, значить, треба їхати. Чекає”, – розповідає Лідія.
Сама ж Лідія мала сина від першого шлюбу. Після розлучення вона пішла працювати в агропідприємство у селі Некрасове. Там і зустріла, каже, своє справжнє кохання — Сергія Зенікова. Втрьох вони переїхали у занедбаний будинок, який разом почали облаштовувати.
“Дарма що він був дерев’яний, дарма що в ньому таке, воно все старе, полі старе, все таке те, але знаєте, коли він мене завів у цей будинок, я відчула, що я дома”, – пригадує жінка.
Згодом у пари народився спільний син Данило. Лідія працювала в Києві, перед початком повномасштабного вторгнення російських військ жінка приїхала додому на двотижневий відпочинок. 24 лютого о пів на шосту ранку подружжя розбудили крики.
“Війна началася, сусідка кричала, плаче. Боже, а чоловік пішов на вулицю курити. Я лежу, а воно, знаєте, бах, і так як наче дрожить, так як вібрація наче. Думаю, глянь, що це таке? Чи вже той самого ранку дрова моколов? Чи що? А чоловік курив і почув, як тоді бабахнули на трасі колонку газову чи заправку”, – говорить Лідія.
Після перших вибухів Лідія почала обдзвонювати рідних. Вона просила брата Юрія, який працював у Києві, виїхати зі столиці, оскільки російські колони рухалися саме туди. Проте він залишився, долучившись до Тероборони. Пізніше Юрій брав участь у звільненні Київщини.
“Він тоді казав: “Ліда, ми як зайшли в Бучу, ми як лянули, що там робиться…”. Дитина, каже, роками як Данька, а скільки йому 8 років тоді, учіпилася йому за шию. “Дяденька, дяденька, ти за мною прийшов!” і все. Він сльози і з хлопцями поняли, для чого вони тут”, – пригадує історію Лідія.
Слідом за Юрієм до війська доєднався брат Олександр. Згодом повістку отримав і чоловік Лідії, Сергій Зеніков. Спершу він вирушив на навчання до Іспанії, а після цього – на Донеччину. 22 травня 2023 року Сергія направили до Покровська. Цього ж дня на околицях Бахмута, рятуючи поранених побратимів, загинув Юрій.
“Ви знаєте, коли Юра воював… Я так думала: хто завгодно, тільки не він. І так сталося, що саме він”, – говорить Лідія.
На десятий день поминок за Юрієм, 4 червня, на родину чекала ще одна трагічна звістка: на Донеччині під час виконання бойового завдання загинув Олександр.
“Я перечувала, була на городі, ви знаєте, мене таке передчуття було. Мене ноги затрусилися, руки затрусилися, і всередині така тривожність була, знаєте, це вперше мене таке було. Звонить. Дивлюся, Надя дружина. О! Беру телефон. Сестра її, Лариса. Я чую, вона плаче, кричить у телефоні”, – каже жінка.
Після двох втрат Лідія боялася за чоловіка, розуміючи, що третього удару може не пережити. 4 липня Сергій приїхав із позицій, та за два дні його й побратимів терміново викликали назад. Куди відправляють, каже Лідія, йому не повідомили. Перед виїздом Сергій подзвонив рідним, щоби почути сина Данила та дружину.
“І я чую по голосу, що… Сльози повні і так як наче трошки ком у горлі. Каже: “Приїдемо туди, я тебе наберу. Шостого числа він не набрав, це вперше”, – пригадує Лідія.
Спершу Лідії повідомили, що чоловік зник безвісти. Вона намагалася додзвонитися до командування бригади, але правду дізналася від побратима. Сергій Зеніков загинув 7 липня 2023 року на Авдіївському напрямку під час артилерійського обстрілу. За тиждень йому мало виповнитися 42 роки.
“Пам’ять про них залишиться в нашому серці, поки наше серце буде битися. Вічна їм пам’ять. Вони наші герої. Я думаю, все буде добре. Навчимося жити без них”, – говорить жінка.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ