“Жили з дітьми у водостічній трубі”. Історія родини з Куп’янського району, яка оселилася на Сумщині
Сім’я Юлії Куценко евакуювалася на Сумщину з Харківської області. Їхнє село під Куп’янськом російські війська зайняли в перший день повномасштабної війни. Після восьми місяців життя в окупації родина з трьома дітьми і папугою виїхала через Росію. Що довелося пережити і як облаштувалися на околиці Сумської області, розповіли Суспільному.
“Спочатку в підвал ховалися. В нас були водостічні труби, так ми в них ховалися. У нас там жило 20 з лишнім чоловік. Три тижні ми проживали разом з дітьми, усім гамузом”, — розповіла пані Юлія про життя в окупації у селі Вільшана, що неподалік Куп’янська. Тоді для п’яти сімей водостічні труби стали тоді найбільш надійним укриттям.
Відповідно до мапи DeepState, село Вільшана на Харківщині досі під окупацією російських військових.
“Це як от, знаєте, під мостами водостічні труби, оце якщо великий, припустимо, забір води і через ці труби зайва вода перетікає. Тому в таких трубах ховалися. У нас над тими трубами дуже великий насип був землі, ну, я не знаю, може метрів три. То поки прямого попадання не буде, то нам нічого не страшно. Ми з дому і матраци туди тягнули, і ковдри тягли, і подушки, і польова кухня в нас там була”, — згадала Юлія Куценко.
Жінка згадує, що в день вторгнення Росії працювала в нічну зміну на хлібопекарні, тоді все змінилося дуже швидко.
“Треба було їхати додому з роботи, в мене не завелась машина. Додому я приїхала на таксі під Україною, а коли їхала з чоловіком і з батьком за машиною з роботи забрати, ми вже їхали, нас зустрічала Росія”.
8 місяців сім’я прожила в окупації, родина Юлії виїжджали одні з останніх.
“Ми все чекали, думали, десь щось може ж наладиться. Ну, жалко було покидати і будинок, і все те, що там було”, — сказала Юлія Куценко.
У вересні 2022 у селі зникла електрика і газ, зв’язку практично не було, почастішали обстріли, і в грудні родина вирішила виїжджати.
“Спочатку розібрали машину, того що машини відбирали в людей вже. А потім хлопці, чоловік з дітьми, уже збирали її до купи, машину, колеса на місце чіпляли, того що ховали їх в картоплі, в погребі, і проводи на машинах перерізали, щоб не завели ж. А потім вже грузилися під ліхтариками, речі збирали, того що світла ж не було уже. Їхали рано вранці. Придумували історію, куди ми їдемо, до кого їдемо. Ми то ж згадували, де які колись були знайомі, де вони проживали і виїжджали”, — сказала Юлія Куценко.
Спочатку виїхали до Бєлгорода РФ, повернулися до України через пункт пропуску у Покровці, який тоді ще працював на Сумщині. Звідти — у Харків, де прожили тиждень у гуртожитку, більше не витримали, каже Юлія.
“Бо ми люди з села, в гуртожитку жити на четвертому поверсі — для нас це було не дуже комфортно. Одна кухня на весь поверх. То нас знайомі сюди позвали, ми приїхали сюди, і це ж ми тут так і проживаємо вже третій рік”, — сказала Юлія.
Тут, в селі Обтове, що майже на кордоні з Чернігівською областю, спочатку жили в знайомих. Потім голова сільської ради допоміг знайти будинок.
“Чесно скажу, важкувато було тут, будинок цей стояв дуже довго, ніхто в ньому не проживав вже. Понятно, що руки потрібні були зразу ж. Все позаростало деревами”.
Поступово обжилися, переробили опалення — довелося поставити новий дров’яний котел. За допомогою благодійного фонду ООН замінили вікна, утеплили дах. Іноді отримують гуманітарну допомогу.
Брали участь у програмі по видачі грантів на підтримку сільського господарства, отримали допомогу на ремонт сараїв, зараз чекають другу частину коштів, на закупівлю худоби, планують купити поросят. Але все ж намагаються розв’язувати свої проблеми самостійно.
“Стараюся заробити десь якусь копійчину, десь щось придбати. Тому що ми сюди приїхали, можна сказати, з двома сумками і все починається спочатку. А з початку починати завжди важко. Я до останнього, поки не поїхала в роддом, таксувала, їздила трошки, як кажуть, десь підроблять намагалася. Діти в мене, правда, золоті. Теж ж намагаються копійчину десь заробити. Ну, всі до кучки – і щось вже ж маємо”.
Старший син Юлії нині живе окремо, середній, Максим, зараз отримує спеціальність, за можливості підробляє. Має своє особисте господарство – кроликів сам їх заводив і сам опікується. Зараз їх кілька десятків, а вдома було більше сотні, їх довелося залишити.
Допомагає батьку облаштовувати подвір’я, ремонтувати приміщення для худоби і для зберігання овочів.
“Поки мама була в роддомі, робили з батьком разом всі сараї”, — розповів Максим, син Юлії.
Молодший син народився місяць тому. Юлія розповідає, що все для дитини мають, щось купили, щось віддали знайомі, від держави отримали пакунок малюка. Донька Вероніка навчається у школі, займається гандболом, спортивним орієнтуванням, черлідингом, бере участь у літературно-образотворчих конкурсах, захоплюється малюванням.
Ще один мешканець будинку – 12-річний папуга, теж пережив окупацію і виїхав разом з родиною.
“Це наш ще один біженець-переселенець, який проїхав у трилітровий банці, поламав крильця собі, тепер він у нас не літає, він в нас тільки пішохід. Він відкриває клітку, оце ж прищіпками закриваємо, відкриває, виходить і ходить пішком”, — сказала пані Юлія.
А собаки і коти — місцеві, своїх з дому забрати не вдалося, розповідає жінка. На господарчому дворі – птиця, перед будинком розводять квіти, Юлія каже: вдома квітів було багато, а тут посадили ще більше, щоб радували око. Навели лад на городі, тепер мають все своє, від картоплі до зелені.
Вирощують особливі сорти овочів: чорні помідори і солодкий перець темно-фіолетового кольору. За словами Юлії, бувають проблеми з водою, у дворі є колодязь, але у ньому вода іноді зникає, тоді доводиться ходити до колодязя за двір. Але в цілому життя налагодилося, говорить жінка.
Вдома, на Харківщині, залишився щойно відремонтований будинок, господарство, майже всі особисті речі – з собою взяли тільки необхідній одяг і фотографії.
Але тепер їхній дім тут у невеличкому селі на Сумщині, де вона раніше ніколи не бувала. Планів поки не будують, сподіваються отримати від держави компенсацію за втрачене майно і намагаються жити так, щоб діти менше відчували війну.
