На Сумщині колишній офіцер-ракетник вишиває рушники
Як колишній військовий з Глухова перейняв хобі дружини і взявся за п’яльця, дізналася Аліна Степанова.
Подружжя Андреєвих разом вже 50 років. За цей час навчилися розуміти один одного без слів. Вони виховали трьох дітей, стали опікунами для двох онуків. А коли вийшли на пенсію, життя заграло новими барвами! Олександр почав вишивати, а Алла випустила книгу авторських кросвордів.
Стали батьками для онуків
Бабуся дістає папку з вирізками з газет, грамотами та дипломами.
– Лізочко, дай окуляри, нічого не бачу… Ось це вони в «Артеку» були, це в Сумах зайняли призові місця, а ось роботи з солоного тіста. Їздили з ними на конкурс в Київ, там в журі була Ольга Сумська, ось навіть фотографія є, – натхненно розповідає Алла Федорівна про Лізу та Сашка.
До подружжя Андреєвих ми потрапили цілком випадково: їх обоє онуків нещодавно отримали по квартирі від держави. Батьків позбавили прав, коли дітям було по 6-8 років, тоді дідусь та бабуся стали опікунами. Піклувалися краще рідних тата й мами. Водили в школу, на різноманітні кружки, возили на численні конкурси. Кажуть, прожили ще одну молодість.
Але це той випадок, коли один інформаційний привід відкриває ще більший скарб. Не написати про цю надзвичайну родину детально, просто не мали права. Родинне гніздечко Андреєвих з любов’ю наповнене сімейними фото, картинами, малюнками, вишивками, усе це зроблене дітьми, онуками та ними самим. Кожна робота має свою історію, яку пам’ятають та переповідають. Але найбільше здивувало те, що вишиває в цій сім’ї дідусь!
Червоним і чорним
– Взагалі, почала вишивати я, – ділиться дружина. – Коли вийшла на пенсію, записалася в терцентр, там і зацікавилася. Чоловік побачив, теж захотів спробувати. Він же колись займався і чеканкою, і гравіюванням, то це йому було близьке. Спробував. Сподобалося. Спочатку поставили ціль вишити кожному онукові на весілля по сім рушників. Я йому сказала, поки не зробиш 21 рушник, не заспокоюся. Зараз вже є більше трьох десятків. Тепер хоч немає клопотів з подарунками. Рушник – це завжди цінно, символічно та від душі.
Олександр Миколайович – колишній офіцер, ракетник, зв’язківець. Доволі мовчазний, строгий, на питання дає можливість відповісти дружині. Він лише зрідка з гумором додає до розмови кілька слів. Останніх два роки життя родини змінилося кардинально. Олександрові зробили три операції на серці, навантаження заборонені. Дачу вже не садять, тому лишається вишивати І вдень, і вночі.
Навпроти старенького телевізора – робоче місце господаря. Крісло, низько прикріплена ще радянська настільна лампа, а поряд лежить п’яльця з канвою, на якій можна розгледіти елементи червоно-чорного орнаменту.
– У магазинах зараз є можливість купити зручні заготівки, на яких нанесений малюнок, а ви, бачу, самі хрестики рахуєте? – питаю.
– Головне, коли вишиваю, вона не так смикає мене (жартує, киваючи на дружину). Знаєте анекдот є. Питають у чоловіка: «Як тебе звати?». Той подумав: «Тиби». «Таке ім’я дивне». «Так жінка постійно зве: «Ти би в магазин сходив, ти би води приніс». А по-правді, вишивання заспокоює. Орнамент обирає дружина, каже, якими кольорами, вона в нас дизайнер. А я вже тоді ділю полотно, шукаю центр, рахую, вишиваю. В цьому вся суть майстерності. Бо, коли робиш хрестики по готовій картинці, немає інтересу, цінності, – ділиться Олександр.
Кросворди і поезія
Алла та Олександр цього року відсвяткували золоте весілля. Колись вони сиділи за однією партою, а потім дружба невимушено переросла в закоханість. Тому без перебільшень можна сказати, що Андреєви все життя разом. Дружина родом з колишньої Кіровоградщини, потім батьки переїхали на Кубань, де Алла і познайомилася з Олександром. Після закінчення військового училища у 70-х чоловіка направили служити у глухівську ракетну частину. Тому, поправу, вже називають себе «місцевими».
Алла Федорівна 38 років проробила в освіті. Була і вихователем, і вчителем хімії. Вона помітно керує всім у родині, Олександр спостерігає і лише контролює. Головне, довіряє. В цьому, зізнаються, секрет п’ятдесятирічного шлюбу.
Серед різних сімейних експонатів на стінах вітальні вирізняється велика вишита картина, на якій зображено Трьох-Анастасіївський собор. Вишивка зроблена в одному кольорі, блакитною ниткою. Навколо храму – багатий квітковий орнамент.
– Це ще я колись вишивала. Наш собор у Глухові. Тепер, на жаль, вже не можу займатися цією справою. На одне око не бачу взагалі, на інше – лише частково. Катаракта. Зробити операцію – це десятки тисяч. Де ми, пенсіонери, їх візьмемо. Тому змушена звикати до темряви. Зараз розгадую кросворди. Маю і свою збірку, – розповідає жінка.
З комоду з гордістю дістає власну книгу з кросвордами про Глухів. Розповідає, що почала складати авторські, ще коли працювала у школі.
– Тоді тільки перейшли на тематичне оцінювання. Думала, як ефективно перевірити усіх учнів одночасно. Почала задавати дітям складати кросворди на пройдену тему, вони ними обмінювалися і вирішували. Було цікаво. Потім і сама спробувала. Сподобалося.
Над книгою довелося попрацювати кілька років. За основу взяла історію Глухова. Інтернету не було, тому все черпала з книг. Коли ходила в терцентр, складала кросворди на тематику різних свят. Розгадували усі.
Окрім рукоділля, кросвордів, Алла захоплюється ще й поезією, виливає і тугу, і біль, і радість. У нотатнику зберігаються всі її вірші. Тут прожите ще одне життя, де кохає, літає, цінує, страждає, а, головне, невпинно бореться зі старістю. На прощання, читає свою поезію, в якій прихований головний рецепт позитиву на пенсії:
Раневская сказала, старость – это просто свинство!
Я с ней согласна на все сто.
Ведь, это просто же бесчинство,
ходить с клюкой и без зубов!
Я старости скажу: подвинься,
Я полетать еще хочу.