Сумчанка відправила в АТО всю родину
Мало, хто може похвалитися тим, що знає на всі 100% що чекає на нього завтра. Біль, радість, втрата, нові щасливі горизонти… Надія Павлівна із Сум навіть не очікувала, що війна, яка раптово розпочалася в Україні, може так різко змінити життя її родини. Жінка за півроку відправила в АТО двох синів та чоловіка. Маленька затишна квартира в одному з мікрорайонів Сум враз стала порожньою та сірою, а розмірене життя наповнилося очікуванням та сльозами. Усі захисники родини Горобець повернулися додому живими, але якою ціною? Про те, як справлялася сама з домашніми справами, хто підтримував, а хто і нарікав, як спілкувалася з рідними та що змінилося після повернення чоловіків. Життя «до» та «після» війни в ексклюзивному інтерв’ю з мужньою сумчанкою Надією Горобець.
Частина 1 Вона і Війна
Будинок 55 на проспекті Курському у Сумах на перший погляд нічим не примітний. Він заховався за іншими багатоповерхівками, подалі від шумної дороги. Але жителі невеличного району знають, що саме тут мешкає родина, яка не на словах, а на ділі, уміє любити свою країну.
Наш маленький будинок, дитячий майданчик – тут завжди збираються діти і дорослі. Навіть зараз, коли йде дощ, або сніг, вони завжди сидять біля наших під’їздів. Мої діти тут гуляли, спочатку з триколісними велосипедами, потім з двоколісними, а далі з гітарами. Пізніше прийшов час, коли вони сказали «а хто як не ми» і всі як один, всі мої мужчини пішли на схід, в АТО.
Донька їх підтримала, а я лише слухала, бо я знала, чого це мені вартувало. Все життя перевернулося з ніг на голову, але не підтримати їх я не могла.
Хто пішов в АТО перший?
Спочатку захищати Україну відправилися сини, вони в один день пішли ще у 2014 році. Старшому моєму сину Валентину зараз 31 рік, а молодшому Ігорю – 30. Восени меншенький наш отримав поранення і чоловік сказав: «Який же я приклад своїм синам подаю?»… І через півроку пішов і чоловік Юрій.
Як Вам сини сказали, що йдуть в АТО?
Моїм синам завжди було не байдуже, що буде з Україною, тому їх вибір і рішення відправитись в АТО не були для мене несподіванкою. Як тільки все почалося, «заворуха» ота, вони негайно пішли у військкомат. Їх відразу не взяли, але через декілька місяців зателефонували і сказали збиратися старшому.
Наступного дня ми уже проводжали його з рюкзаком на службу. Через 4 місяці знову був дзвінок з військкомату і забрали уже другого сина. Десь місяць вони були в «учебках», а потім була Донецька область. Усі були окремо, не бачилися. Рятували лише телефонні дзвінки.
Часто сини та чоловік вам телефонували? Що розповідали?
Не бачила їх, та хоча б голос чула часто. Дзвонили при кожному підходящому моменту, а я намагалася не плакати в слухавку, аби їх не засмучувати. Казали, що у них все добре. Вони нагодовані і шапка на голові. Зараз мій молодший син знову пішов служити, це вже третій раз, і коли мені телефонує говорить ті ж самі слова: «Мам, не переживай, я пообідав і шапку надів». А мені більше слів і не треба.
Як справлялися самі?
Якщо чесно на початку було дуже важко. Все життя, до якого так звикли, просто перевернулося. Квартира, в якій було гамірно і весело стала пустою і сірою. Будні одноманітними і сльозливими. Я прекрасно розуміла, що по іншому вони вчинити не могли, але налаштуватися на зміни та нове життя – було не під силу.
Тому ходила до церкви, просила Божу матір, щоб вона дітей моїх зберегла, чоловіка мого, щоб вони всі повернулися додому живими та здоровими. І не тільки вони, а всі наші солдати, які відправилися захищати Батьківщину.
Чим намагалися себе відволікти? Чи вдавалося це?
У мене є невеличкий город, я туди всі сили свої направляла. Намагалася думати не тільки про дітей та чоловіка, але й про щось ще. Бо коли постійно в голові крутяться питання: як там вони? чи живі? чи все добре? Ледь не сходиш з розуму. До того ж на мені залишилося наше господарство – рибки та собака Річ. Тому про них піклувалася. Так легше було. З ними і говорю і доглядаю.
Хто підтримував Вас?
Інколи ми забуваємо про те, що є люди, які теж переживають. Тому, я не була одна в цей час. Моя старша донька, її родина, рідні близькі, вони постійно телефонували, питали про те як там усе, як хлопці. Я ж відповідала так, як казали вони мені – все добре. По городу мені свекруха моя допомагала. Вона теж чекала сина і внуків. Тому підтримуючи одна одну ми якось так і жили.
От у мене зараз сльози ллються, а вона у нас така «кріпенька» жіночка. Все витримала і я їй дуже вдячна за це. Я зрозуміла, що головне – не залишатися наодинці, займатися справами, спілкуватися, ділитися своїми переживаннями.
Що було для Вас найважче?
Мабуть, люди – а точніше їх думки. Здебільшого ніхто нікого не питав, але всі чомусь вважали, що обов’язково мають прокоментувати ситуацію в країні. Коли був 2014-2015 рік було найважче. Їду бувало на роботу в тролейбусі, чую оці всі розмови, про АТО, про солдат, про війну… Деякі кажуть, а хто їх туди посилав, якщо хотіли б не шли, а то ж самі визвались. А деякі навпаки казали – велике їм спасибі. Хлопці ідуть в АТО без ніякого натиску на них, вони самі пішли захищати своє родове гніздо.
Мої мужчини мені говорили: «Ми пішли туди, щоб тут було мирно!» Ото поки доїду на роботу, наплачуся…Важко було. Мені тоді не так підтримка потрібна була, як слухати про таке не хотілося, але наші люди чомусь думали, що обов’язково мають висловити свою точку зору.
А сусіди, вони підтримували Вас?
Сусіди дуже підтримували, співчували мені, допомагали, чим могли, а особливо коли був поранений молодший син. Ігор захищав Донецький аеропорт. Їхав у бронетранспортері і в нього вцілив снаряд. Він отримав поранення в руку та обидві ноги. Дві доби його не могли вивезти. Не даром кажуть, материнське серце відчуває. Мені в той час щось так не добре було. Коли дзвінок, днів через три мабуть. І каже: «Мам, ти все рівно дізнаєшся, тому скажу відразу, я у госпіталі». Ну в мене серце й обірвалося.
Його спочатку лікували в Дніпрі, а потім перевели у Полтаву, повиймали осколки усі. Коли сусіди почули, що з Ігорем біда, вони пройшлися по дому по квартирах і зібрали кошти на лікування. Я навіть не знала про це і не очікувала на таку допомогу, тому дуже їм вдячна. І волонтери допомагали, без них нічого б не було.
Пам’ятаєте той день, коли повернулися Ваші сини?
Звичайно, таке неможливо забути. Я зараз говорю про це і в мене сльози котяться, а уявляєте, як було тоді. Обох синів ми зустрічали у 2015 році на площі з урочистостями. Їх керівництво міста вітало, люди поприходили з квітами. Багато було таких, у кого ніхто не приїжджав, а вони просто хоті подякувати захисникам. Я їх чекала, вони ще на під’їзді були до Сум. Переживала неймовірно. Тут емоції були такі, що дай Бог кожному дочекатися цих емоцій. Я дуже співчуває матерям, які не діждалися цього. Не дай, Господь.
Що змінилося після повернення Ваших чоловіків?
Все змінилося. Життя, погляди, люди… Точніше відношення до них. Ставлення до війни також змінилося. Мій чоловік каже, що силовим методом російську армію не зрушити. Вона там стоїть дуже міцно. Хто б там що не розказував, але там стоїть саме російська армія, російська броня, російська артилерія, російські військові 100%. А тому припинити війну можна лише мирним шляхом. Я погоджуюся зі своїм чоловіком і вірю, що це все таки можливо зробити. І наші хлопці не будуть віддавати там свої життя.
Як склалося життя у Ваших синів?
Старший після повернення з АТО влаштувався на завод і працює там. У нього зростають двоє діток, на радість нам. А Ігор знову пішов служити.
Чому молодший син вирішив повернутися на війну?
Він до армії працював на заводі. Коли пішов служити, з підприємства не розраховувався. Тому після повернення додому на роботі його відновили. Але довго він там не працював і знову повернувся в АТО на півроку. Вдруге. Коли прийшов додому, звільнився з заводу, побув декілька місяців вдома і повернувся на схід. Другий місяць там. Дома тепер буде аж навесні. Чекаю його з нетерпінням, перебираю медалі, фото і вірю, що все буде добре.
Вам вдалося справитись з емоціями і врешті решт дочекатися своїх хлопців. Що порадите жінкам, які досі чекають?
Господь нам дає стільки, скільки ми можемо витерпіти, більше він не дає. От і він мені дав стільки, скільки я змогла витримати. Жінкам скажу так – головне вірити, молитися та не панікувати. Їм там наші сльози не потрібні. Так тільки гірше буде. У мене була донька, свекруха та сусіди. Вони не давали мені впасти духом.
Був город та домашні тварини. Слідкувала за ними і це було для мене відрадою. Намагалася заповнити свій час робою, щоб не сидіти і не плакати цілими днями. Тому краще зайнятися якоюсь справою, чекати і вірити, що все буде добре. Бо наша віра – вона багато вартує.
Частина 2 Життя в очікуванні.
У Сумах за останньою інформацією департаменту соціального захисту населення зареєстровані 2 775 учасників АТО. Із них живими додому із сходу не повернулися 48 чоловіків, ще 50 стали інвалідами війни. У місті до 2019 року діє спеціальна програма, яка надає підтримку учасникам АТО та членам їх роди, яких в обласному центрі налічується майже 5 тисяч осіб.
Фінансова допомога, хоч і незначна, це звичайно добре, але коли родина залишається без батька чи сина, справитись з емоціями гроші не допоможуть. Для кожної людини бути на самоті дійсно важко. З’являються різні думки та відчуття з якими тяжко впоратися на одинці. Особливо це стосується жінок, які провели в АТО синів або чоловіка. Страх, сльози, самотність та постійне очікування – це все, що залишається у них.
Поради психолога
За словами кандидата педагогічних наук, психолога із Сум Вікторії Ратєєвої, головне в таких ситуаціях не здаватися, взяти себе в руки і намагатися щось змінити. Першочергово потрібно не зациклюватися на думках і питаннях як складно, а намагатися для себе вистроїти більш можливе існування навіть якщо ви тепер самотня людина.
“Протягом життя у нас з’являються дійсно близькі нам люди чи то на роботі, чи близькі по інтересам та особливостям характеру. Можливо ви просто віддалились від них (адже життя вносить свої корективи) з кимось з деяких причин ми розлучаємося, але певний зв’язок залишається назавжди. Тому було б корисним зустрітися. Згадати минуле, можливо ви так зможете відчути себе краще. Ще один варіант – почати втілювати свої мрії в життя. Подумайте, чим ви колись мріяли зайнятися, а все відкладали “на потім”. Зробіть список і почніть діяти. Це може бути що завгодно: від чогось незвичайного до чогось зовсім буденного. Обирайте на свій смак і розсуд”, – канд. педагогічних наук, психолог із Сум Вікторія Ратєєва.
Також фахівець говорить, гарним методом боротьби із самотністю – відвідування різноманітних заходів. Людина істота соціальна, тому психолог радить, знайти для себе можливість частіше відвідувати виставки, театри, переглянути фільми у кінотеатрах. Це можна робити і наодинці, адже навколо ви зможете зустріти однодумців і поспілкуватися на відсторонені теми, що на деякий час відволікатиме вас від пригнічених думок.
“Останній із найдієвіших методів – почати про когось піклуватися. Є така думка, і це підтверджує життя, що коли людина страждає, вона має в собі сили допомогти ще комусь, хто також потребує піклування. Це може бути допомога старенькій сусідці, участь в волонтерських заходах, або допомога тваринам. Доречно буде завести вдома маленького пухнастого котика, цуценятко яке потребує турботи, або рибок. Обирати Ви можете все що завгодно, але ніколи не треба засмучуватися. При всіх турботах та негараздах, складнощах психологічного, соціально-економічного характеру треба не панікувати, а вміти витримувати складності життя. Бути собі бароном Мюнхгаузеном та вчасно витягати себе за волосся”, – канд. педагогічних наук, психолог із Сум Вікторія Ратєєва.
Сила в об’єднанні
«Біда – зближує» – говорить народна мудрість. І як виявляється, за словами психологів, якщо у двох людей одне горе чи складна життєва ситуація, вирішувати її разом, ділитися переживаннями та просто жити набагато простіше. Сумська волонтерка Олександра Мартиненко розповіла, що у місті матері та дружини чоловіків, які пішли служити в АТО зрозуміли цю істину ще на самому початку. Тому об’єднувалися у невеликі групи, де не просто сиділи і сумували, а намагалися чимось допомогти своїм хлопцям.
Так в обласному центрі з’явився «Бабський батальйон» та «Кулінарна сотня». У першому жінки плели маскувальні сітки, робили устілки для взуття та деякий одяг солдатам. У другому – готували їжу для військових: сушили борщові набори, збирали консервацію та різні смаколики. Такі об’єднання функціонують у Сумах і досі. Тому доєднатися до них можуть усі бажаючі.
“Також жінки разом з волонтерами об’єднувалися для формування тактичних аптечок. Матері приходили, вони готові були самі складати та формувати ліки для хлопців і потім ці пакунки передавали в АТО. Це об’єднувало їх”, – сумська волонтерка Олександра Мартиненко
Підтримка, близькі поруч, піклування про тварин та постійне спілкування – саме за допомогою цього Надія Павлівна із Сум змогла витримати нелегкі півтора роки, коли її сини та чоловік прийняли рішення та відправились захищати країну. Жінка зрозуміла сльози – не вихід. Працювала, будувала якісь плани та ростила внуків. Вона впевнена, сумчанки – сильні жінки і якщо захотіти, можна зробити все що завгодно, а її приклад – може просто додати їм віри в себе.
P.S.
“Я їй дзвонив майже кожного дня. Вона розказувала мені, як тут справи. В неї все добре, а більше мені нічого і не треба. Внуки верещать, я в трубку і так чую, собачка не голодний, рибки плавають. А що мені ще треба було? Її голос, а все інше – не мало уже значення”, – Юрій Горобець, мобілізований, чоловік Надії Павлівни.
Джерело: spec-kor.com.ua