Життя після наркотиків: реальні історії конотопчан
Історії наркозалежних із Конотопа, які за допомогою замісної підтримувальної терапії змогли почати нове повноцінне життя.
Наші співрозмовники в минулому вживали вуличні ін’єкційні наркотики. Зараз вони — учасники замісної підтримувальної терапії (ЗПТ). Їх лікують за допомогою спеціальних препаратів, які фактично є тими ж наркотиками, але не викликають «кайфу». Ці таблетки не містять шкідливих домішок і приймаються виключно перорально, що виключає можливість зараження ВІЛ-інфекцією, гепатитом С та іншими небезпечними захворюваннями. Доступ до терапії знімає необхідність йти на кримінал в пошуках дози і фактично дає шанс на нормальне, спокійне життя.
Історія Івана і Олени
«Реально, якщо б не було цієї програми… Я тобі серйозно кажу: мене б уже в живих давно не було. Ось з 98-го року ці останні два роки життя… Я можу з упевненістю сказати — це два кращих роки в моєму житті, які я пам’ятаю свідомо. Поруч зі мною людина, яку я люблю. Вона взагалі ніколи нічого не вживала. Вона навіть пиво не п’є…»
Перший раз Іван уколовся, коли йому було 14 років. До першої дози він добре вчився, вступив до одного з престижних навчальних закладів Харкова. А потім почалися наркотики і, як він сам каже, все «моментально пішло».
З тих пір Іван встиг 6 разів відсидіти у в’язниці, заробити хронічний гепатит С, пройти кілька курсів лікування від наркоманії і полежати в психіатричній лікарні.
Дружина Олена, з якою він живе разом вже 8 років, спочатку боролася з недугом чоловіка, проте нічого не допомагало.
Дівчина каже, що, після великої кількості спроб вилікуватися, Іван тримався без наркотиків максимум тиждень. Так тривало багато років, поки вона не витримала і не поїхала від нього.
Буквально через місяць вони почали телефонувати один одному. Іван розповідав дружині, що змінився, просив повернутися до нього. Олена в черговий раз повірила.
Чоловік став учасником програми замісної підтримувальної терапії. Олена не була проти.
За два роки сімейне життя налагодилося: зробили ремонт, купили побутову техніку. Іван помирився з родичами, подружився з сусідами.
Єдине, з чим зараз дійсно важко, так це з роботою. Іван каже, що згоден навіть робити прибирання в під’їздах, аби не було криміналу.
Історія Артема
Артем живе в Конотопі майже два роки: через початок бойових дій він був змушений виїхати з Донбасу. Колотися почав в 98-му році, приймати замісні препарати — в 2010. Загалом історія Артема нічим не відрізняється від розповіді Івана: в усьому винна вулиця і погані компанії.
Артем каже, замісна терапія допомагає краще реабілітаційних центрів, де наркозалежні сидять і розуміють, що як тільки вийдуть — відразу підуть колотися. Єдиним мінусом програми вважає прив’язаність до місця проживання.
Вся справа в тому, що при переводі до Конотопа з Артемом трапився курйоз: по телефону йому обіцяли тримати місце, але по приїзду з’ясувалося, що він не потрапляє в програму. Артем уже готувався до найгіршого сценарію, але в останній момент місце знайшлося.
«Коли приймаєш метадон, кайфу немає. Але насправді він є. Кайф від того, що ти тверезий, що ти нормально себе почуваєш. Трава зелена, немає депресії. Я не можу сказати, що під метадоном ти ходиш в рожевих окулярах, але ти реально оцінюєш ситуацію. Ти ходиш тверезий. На тебе люди дивляться і бачать, що ти твереза, адекватна людина. Ось це дійсно кайф».
Артем каже, що всі учасники терапії тримаються за програму. У його рідне місто на лікування переїхала сім’я з Москви. Заради програми, якої немає в Росії, люди продали квартиру. Тільки купили будинок на новому місці — почалася війна.
Коли Росія окупувала Крим, каже чоловік, протягом перших місяців там покінчили життя самогубством близько 30 наркозалежних.
Замісна терапія в Конотопі
Першими учасниками терапії у 2009 році стали 10 наркозалежних, розповідає Федір Семенюк, завідувач наркологічним диспансером.
Станом на 2016 рік у програмі було зареєстровано 60 чоловік, 30 з яких — офіційно працевлаштовані. Майже у кожного є сім’я.
Головне, що потрібно розуміти, наркоман — не злочинець, а хвора людина. Якщо діабетикові необхідний щоденний прийом інсуліну, то учаснику замісної терапії не обійтися без метадону. Принцип той же.
Факт, що люди беруть участь в замісній терапії, не розголошується. Пільг пацієнти не мають. Працюють, як звичайні люди.
Спеціаліст констатує: люди, які йдуть на ЗПТ, проходять соціальну адаптацію, а в місті зменшується криміногенна ситуація. Тим, хто вживає наркотики, потрібно на це мінімум 300-500 гривень на добу. Щоб знайти такі гроші, люди часто йдуть на злочини. Варто відзначити, що добова доза одного учасника терапії в рази дешевше, ніж, наприклад, потрібно на утримання злочинця в місцях позбавлення волі.
В першу чергу програма створювалася для зменшення шкоди від ВІЛ-інфекції, гепатиту С та туберкульозу. За статистикою диспансеру, на 2016 рік в Конотопі на першому місці по зараженню ВІЛ йдуть статеві контакти, хоча 5 років тому на першому місці була саме наркоманія.
Програму замісної терапії в Україні до 2017 року фінансує Глобальний Фонд по боротьбі з ВІЛ/СНІД, туберкульозом та малярією. По закінченню терміну кошти доведеться виділяти з держбюджету.
Перед тим, як видати препарат, його подрібнюють в ступці, а потім в прозорому стаканчику розбавляють теплою водою. Наркозалежний випиває вміст при медсестрі та йде, продемонструвавши порожню тару.
Не все так райдужно
Старший уповноважений 6-го територіального відділення департаменту протидії наркозлочинності Олександр Головашкін підтримує програму ЗПТ, але до самих наркозалежним ставиться скептично. Каже, що з її впровадженням злочинів менше не стало, а в наркопритонах, які він накриває за службовим обов’язком, часто виявляє учасників терапії.
Правоохоронець зазначає, що, при належному контролі за наркозалежними, терапія дійсно допомагає боротися з гепатитом і ВІЛ-інфекцією. Однак, за його словами, можливе переведення учасників ЗПТ на рецептурну форму видачі препарату може виявитися катастрофою. Поліція просто не зможе контролювати, скільки таблеток пацієнт вжив, а скільки продав.
Колишніх наркоманів не буває
Іван і Артем впевнені, що колишніх наркоманів не буває. Вони в один голос стверджують: пройде місяць, два, півроку і ті, хто начебто зав’язав, знову починають вживати наркотики. Справа у психологічній залежності. Кажуть, має пройти 24 роки, щоб у людини стерлися спогади наркотичної ейфорії.
Солоний огірок ніколи не стане свіжим. Залежність не лікується, а люди, які перестали вживати наркотики, день за днем вчаться жити з її проявами. Замісну терапію в цьому контексті доречно порівняти з милицями, що потрібні людям, які намагаються навчитися ходити заново.
Джерело: topkonotop.com