“Чому ми маємо зі своєї землі тікати?”. Староста прикордонної Павлівки розповіла, як переживають війну
У Павлівському старостинському окрузі, що у Білопільській громаді на Сумщині, за період повномасштабного вторгнення загинули троє людей через російські обстріли. З двох сіл абсолютно все населення виїхало, ще в одному — залишилося тільки чотири людини. Центр округу — село Павлівка — за два кілометри від РФ і чи не щодня обстрілюється. Про життя на кордоні розповіла староста Павлівського округу Світлана Федорченко.
“Ми тут видавали гуманітарну допомогу, а потім почали прицільно бити по цьому будинку культури”.
– Яка наразі ситуація у вашому старостатів, безпосередньо у Павлівці? Як часто відбуваються обстріли?
– Майже кожен день відбуваються. Буває також, що декілька разів на день обстрілюють. Ось ми стоїмо біля будинку, який повністю згорів. Були потужні прильоти. Вчителька тут жила, яка вела онлайн-уроки. Але завдяки тому, що чоловік подзвонив і сказав, що ідуть “виходи”, варто сховатись у погріб, вона встигла в останню хвилину вийти з будинку.
– Розкажіть про обстріли інфраструктурних обєктів?
– Дуже гарний у нас будинок культури у листопаді 2022 року розбили. Було близько 30 “прильотів”. Ми там видавали гуманітарну допомогу людям, і потім почали прицільно бити по цьому будинку культури. Ми з колегами, нас 6 осіб було, залягли в куточку і намагались сховатися. Почали вилітати вікна, двері, розбили дах. Ми почали тікати. У цей час, де ми лежали, майже поруч розірвалася міна.
– Також розбита школа. Незадовго до повномасштабного вторгнення тут зробили ремонт. Коли її почали обстрілювати?
– Із самого початку, коли у нас почалися обстріли, це був десь червень 2022 року. З того я вже збилася з рахунку, скільки разів вона потрапляла під обстріли. Постійно і по декілька разів у день розбивали. Зараз в неї і дах пошкоджений, і всі вікна. До початку повномасштабного вторгнення тут навчалися десь близько 80 дітей. Зараз у нас на території 22 дітей до 18 років, які нікуди не виїхали.
– Чи йде мова зараз про відновлення пошкоджених обєктів?
– Звичайно, своїми силами працівники поставили плівку (у будинку культури – ред.), але щоб повністю його відновити — це не на часі. Невідомо, як що буде далі.
– Яка ситуація з комунікаціями, продуктами?
– У нас перебита водонапірна башня, водогін у нас був біля школи, то просто люди користувалися колодязями. А світло дуже часто перебивають, перебивають високовольтну лінію. Електрики також бояться до нас їхати. Буває, що сидимо без світла по кілька днів, а нещодавно два тижні не було електроенергії.
Щодо продуктів — “гуманіторкою” дуже забезпечують різні організації. Привезти не дуже важко, але роздати, щоб не було скупчення треба. По вулицях розвожу, то передаю. Є у нас магазин, який працює дуже добре. Там всі продукти є, люди ходять і є машина, яка двічі на тиждень до нас приїжджає, забезпечує продуктами.
– На скільки змінилась кількість населення після повномасштабного вторгнення?
– До повномасштабного вторгнення у нас було на території Павлівського старостату, до якого входить 6 населених пунктів, 1200 людей. Зараз 330 залишилося. Є два села, де вже зовсім немає людей. Це Волфине — всі люди евакуювалися, хоча до початку повномасштабного вторгнення там проживало близько 120 осіб. А друге – село Шпиль. Є ще в нас село Кисла Дубина, де лишилось четверо людей. І вони там пів року без світла проживають.
– Які взагалі настрої у місцевих?
– Буває, два-три дні у нас спокійно. Десь чуємо, що далеко йдуть “приходи”, то люди і городи посадили, і вони оптимістично налаштовані. Є такі, яким немає куди виїжджати, а є такі, які чекають, що щось зміниться. Ну чому ми маємо зі своєї землі, на якій весь час прожили, тікати? Це наша земля! Це наша країна! Життя триває. Городи сіються. Сьогодні прожили день, Слава Богу. Ідемо на город, щось робимо. Ми вже навчилися відрізняти, куди б’ють, що “прилітає”. Чи це САУ, чи мінометний обстріл.
До нас росіяни їздили, бо у нас ринок був гарний. Ми до них їздили.
– 24 лютого 2022 року — що Ви про нього пам’ятаєте?
– Ми зовсім поруч біля кордону і ми майже першими почули всі ці обстріли. Пам’ятаю, близько шостої години ранку відкрила вікно, а воно десь шось так сильно гучно стріляє. Це ми все почули, але не знали, що це таке. Потім уже ми дізналися, що це до нас “сосєді” наші. З червня 2022 року нас дуже сильно розбивали було і по 30 і більше “прильотів”. Зараз менше, але частіше б’ють.
– Чи не виникало у Вас думок до 24 лютого, що таке може статися?
– Ні, подумати не могли. Жили собі звичайним життям, працювали: і на городах, і на роботах. У селі Волфине був місцевий пункт пропуску. До нас вони (росіяни – ред.) їздили, у нас ринок був гарний. Ми до них їздили. Ще раніше, коли працювала у школі, то з сусіднім селом були обміни досвідом. Ми їздили до них в школу, проводили змагання з волейболу, це село Веселе Курської області Глушківського району.
Будемо відбудовувати село, тому, що воно рідне, наше.
– Як намагаєтесь відволікатися від всього цього?
– Моє хобі – це вирощування квітів. Чоловік каже, якщо вже обстріли йдуть, хоч ховайся. Люблю дуже квіти. Переживаю дуже за свій старостат, за людей. Якщо йдуть обстріли – обов’язково зателефоную, доїду, запитаю, як там. Гуманітарна організація “Проліска” до нас часто приїжджають. Якось так працюємо.
– Яким бачите життя після перемоги?
– У нас є стадіон навпроти будинку культури. Ми там обов’язково зберемося за таким дуже гарним і великим столом. Перше, що ми зробимо, звичайно, пом’янемо тих, хто загинув. Бо завдяки їм ми виборюємо цю перемогу. Я так думаю, що будемо відбудовувати село, тому, що воно рідне, наше.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ