“Він взяв всі кулі на себе”: до роковин загибелі син Олександра Бакликова розповів про батька

14 квітня рівно рік, як на війні під час виконання бойового завдання загинув міський голова Лебедина Олександр Бакликов. У вересні 2022 року він добровільно приєднався до лав Збройних сил України у складі 47 окремої механізованої бригади.

Чому та коли Олександр Миколайович вирішив приєднатися до Збройних сил України та що сталося того рокового дня, розповів син Олександр Бакликов.

Давайте згадаємо початок повномасштабного вторгнення? Де батько тоді був?

Справа в тому, що ми навіть як родина до кінця не знали про його плани, що він планує. Початок повномасштабної ми застали, конкретно я і моя сестра — в Харкові. У доньки день народження, тобто у сестри моєї. Вони з мамою були у нас у Харкові на дні народженні. Ми посиділи дома і зазвичай вони залишаються там до ранку, в 5:00 ранку встають і їдуть собі назад в місто. Це було 23 лютого 22 року. Вони з мамою приїхали просто привітати доньку і потім уже десь о 00:00, може о 1:00 ночі, він сказав, що ні, мені дзвонять хлопці, бо на той час їхали ешелони з дисантурою Збройних сил України і він займався їх розселенням, поселенням, тобто він міг залишитися там до ранку, але ні, каже: “Хлопці їдуть, я маю їх зустріти”. І вони з мамою поїхали.

О 4-й годині ранку всі ми стали свідками, як Росія напала. Наступного разу ми з ним побачилися вже в травні. І на той час він нічого не казав, що там планує далі. І просто була буденна робота міського голови. Влітку 2022 я перший раз дізнався, що він проходить медкомісію. Він завжди казав, це просто планове. Якось ми на це не звертали ту увагу. Вже коли він сказав, що я їду в Київ, я вже спитав тоді чому, він просто тоді сказав, що є така бригада, створюється новий підрозділ, ще тоді не було відомо, у що це виллється. Просто, що йде набір саме добровольців. Там були відбори в два етапи, спочатку особиста співбесіда, потім фізичні вправи, перевірка на витривалість.

Спочатку подав документи, йому передзвонили, запросили на співбесіду, він туди поїхав і пройшов. Наступного разу було в іншому місці, було як фізичний тест. Він його так само здав.

Скільки йому було на той час?

В 2022 році йому було 57 років. За віком, за посадою, він мав бронь, міг фактично нікуди не йти. В нього військової освіти не було, але він хотів стати військовим. Насправді він з дитинства мріяв стати військовим.

Він до них потрапив в армію?

Так. Він був командиром розвідки. Він два роки був в армії.

По завершенню медичної комісії, коли, можливо, вам сказав, що він уже йде в військо?

Десь у вересні 2022 року, у нього 4 вересня день народження і буквально, мабуть, чи п’ятого, чи шостого, він розповів, що йому дзвонили з військкомата і кажуть: “Миколайович, тут якась помилка”. Він каже: “А що таке?” “А прийшов наказ про вашу мобілізацію”. Він каже: “Тут помилки ніякої немає”. Готуйте всі документи. На момент, коли він мобілізувався, йому фактично вже виповнилося 58 років. Ну, він в 2024 фактично не дожив півроку до 60-ти.

Відмовляли?

Його неможливо було підмовити. Розмови про це були. Він хотів йти в сили спеціальних мікрооперацій. Його туди за віком не брали. Він хотів йти в десантуру, але його не брали за віком. Хоча він, казав, я вам здам любі нормативи. Він ще в 57 років стрибав з парашутом в Харкові на аеродромі. Тобто за фізичними параметрами він свій вік не відчував. І можливо це і було, як то кажуть, одна з причин, що він знав, що хоче і може якусь користь принести Збройним силам. Ми ніколи не забудемо його стану, коли він приходив після поховання того чи іншого нашого полеглого воїна, який був мешканцем громади. Він просто був білий як стіна. Його тоді навіть розговорити було тяжко. І один із випадків, коли він йшов, одним із його слів було те, що я втомився ховати цих пацанів. 10 вересня 2022 року він офіційно був призваний до Збройних Сил.

Після навчання, де його була дислокація?

В 47 бригаду готували саме штурмову бригаду саме для південного напрямку. Це та бригада, яка одна із основних, повинна була прорвати дві лінії ворога, тоді ще не знали, де саме. Вони, будучи ще на полігонах, в принципі вже між собою знали, що це буде південь. Потім були бригадні навчання в Німеччині.

Після Німеччини куди повернувся?

Вони буквально в лютому повернулися з Німеччини, встали на бойовий марш з технікою з особовим складом. Спочатку поїхали до кордону з Білорусією, там пробули, можу помилятися, максимум 40 людей, і потім їх відразу перекинули на Запорізький напрямок.

Він там був до останнього на цьому напрямку?

Ні, 47 була однією з тих, хто звільняв селище Горбатине, і вона проривала напрямок лінії оборони противника, саме от напрямок Борисівки. І там бригада пробула по серпень 2023-го. Потім її перекинули у вересні на Авдіївський напрямок.

Були моменти досить важкі, коли він, можливо, вам телефонував і попереджав, що це може бути остання наша розмова? Тобто були такі якісь моменти, коли він хвилювався дійсно, що можете не поговорити більше?

У всіх переписках, у всіх відеозв’язках, які були, він ніколи не казав, що щось важко. Він навпаки казав, що все буде добре, посміхався, хвилювання якогось, нічого такого не було. Ті, хто його знав, ті, хто з ним працював, взагалі згадують, як він завжди вселяв якусь надію, позитив, навіть в самих складних ситуаціях. В нього позивний був Байден.

А чому Байден?

Справа в тому, що на той момент у нього вже були певні друзі, знайомства в Америці. Тобто там наші люди, які вже виїхали в Америку, їх там приймали певні родини. Одна із таких родин через сестру, через його доньку, запропонувала йому спальник, якийсь там теплий, військовий спальник, щоб можна було до мінус 15 градусів, здається, навіть, на відкритій землі спати. Він мені сказав, що мені один не потрібен. Якщо можуть, хай висилають на всіх. І тоді вони отримали цю допомогу. Він кожному роздав ці американські спальники. І до того ж він же був у них один у такому віці. Всі знали, хто він, що він. Його хлопці знали, що він міський голова, ті, які з ним у відділенні. І вони от придумали йому один з варіантів, що позивний Мер. А потім він дзвонить і каже: “Ні, все, можете не вибирати, хлопці мені вже приліпили позивний. Ти в нас сивий у віці, американська допомога від тебе, будеш Байден. Байден? Він сказав: “Цікаво”. І так воно і прижилося.

До останнього він був на Авдіївському напрямку, чи ще кудись перекидали його?

Ні, 47-ма бригада, вона завжди була на, скажемо так, на передових позиціях. Вони були як бригада пожежників. Тобто там, де тяжко, їх туди перекидали, або як підсилення потушити якийсь локальний момент. І тому вони після Запоріжжя, потім уже віддали наказ, що вони видвигаються на Авдіївку. І він там був до кінця. Ми з ним спілкувалися в серпні 23-го, він тоді був на полігоні.

І вони, коли вийшли з зони бойових дій Запорізького напрямку, він почав хлопців відпускати у відпустки, щоб хоча би там на декілька днів хлопці змогли поїхати до рідних.

Перший механізований батальйон 47-ї бригади, він складався виключно з добровольців.

Там же на Запорізькому Олександр Миколайович назначили командиром, правильно?

На Запорізькому напрямку, так.

На Авдіївському напрямку скільки він взагалі в цілому був?

З вересня 2023 по останній свій день, 14 квітня 2024.

Можливо він щось відчував в цей день?

Ні, нічого такого не було і для нього цей день був звичайний робочий день. Ми з ним спілкувалися в той день, це була неділя. Ми з ним спілкувалися десь, може, об 11:00 дня. Він сам подзвонив. Ну, спочатку написав, що йому треба. Я не зрозумів, що конкретно. І він тоді передзвонив, сказав, що йому треба відремонтувати машину, щоб я знайшов ту чи іншу запчастину. І все, тобто на будь-який там інший запитання сказав, що я зайнятий, передзвоню пізніше. Більше з ним зв’язку не було, ні в мене, ні в мами, тобто там щось, можливо, і писалося, але він не відповідав.

А ми завжди знали, що якщо він не на точці чи якщо він не зайнятий, він дзвонив завжди десь сам після 23:00 вечора. Ми самі йому не дзвонили, по-перше, це було без толку, бо там зв’язку, звичайно, не було. По інтернету спілкувалися, коли тільки вони включали Starlink. І більше ми от з ним в той день не говорили. Я в той день ще пам’ятаю, зібрав свій перший FPV-дрон, бо ми тоді напередодні з ним говорили про те, що я пройшов курс.

І я тоді в той день зібрав того дрона, запакував і о 18:00 вечора я відвіз його на пошту. Потім це був звичайний, як то кажуть день, ніякого там передчуття, чи якогось там хвилювання. Це було саме 14 квітня. Єдине, що я пам’ятаю, що я йому відправив фото цього дрона в коробці. Ну, це повідомлення воно дойшло, але він його не переглянув. І потім вже ми спілкувалися з родиною в груповому чаті, а він на нього так і не зателефонував. Раніше він дзвонив і ми всі могли туди підключитися. То виключно, цього дзвінка у той день не було. То тоді мама мене набрала і запитала, чи батько нічого мені не писав. Я кажу: “Ні, заспокоюю її, кажу, звичайний робочий момент”. Кажу: “Може на виході, може зайнятий”. Ну, то ж нічого не було такого, щоб там вселяло якесь там хвилювання чи ще щось.

І я пам’ятаю, що я десь йому о 22:00, можливо 22:50, йому написав просто слово «Тут» ? і знак питання. Написав у Сигналі. Скажімо так, це був один із основних механізмів для зв’язку військових. Я знав, що він, якщо він може, він сигнал побачить по-любому, але він уже його не побачив. І потім десь уже, мабуть, о 1:00 ночі періодично дивився в месенджер, щоб зрозуміти, чи прочитав він повідомлення чи ні, але ці дві птички синіми так і не ставали. І потім вже мені надійшов запит на переписку і коли я його прийняв, я побачив там позивний від одного із побратимів. Він написав “чи можна переговорити”? Я сказав, що можна і він набрав. Ну, там вже якось було зрозуміло і без слів. Він питав таку фразу, ти, напевно, розумієш, чому я дзвоню? Не хотілося вірити. Абсолютно. Це був якийсь, може, сон. Я в нього тисячу разів перепитав, чи він впевнений. Як, де, чому. І він щоразу відповідав, що так, вони впевнені.

Я питав “Сам”? Він сказав: “Ні, був, не сам, був з Назаром”. Кажу: “Вижив?” Він каже: “Так”. Назар вижив. Я потім ще спитав, чи він цілий. Каже: “Так, він цілий”. Я тоді ще раз до нього запитав, чи він впевнений. Він мені сказав: “Да, він впевнений, бо Назар був разом з в машині, і коли це сталося, Назар просто випав з машини, поповз, а машину продовжували розстрілювати. Батько залишився в машині. Я спитав, чи витягли його, тоді він сказав, взагалі шокуючу новину, що не змогли його дістати.

А що сталося? Куди їхали вони?

Десь о 17:00 вечора прийшло повідомлення, що терміново треба евакуювати його хлопців, його одне із відділень, яке було на точці, що там є загроза прямого їх оточення. Як зараз мені відомо, у них всього в взводі три відділення, одне відділення на точці, друге відділення посилає шукати нову точку, а третє відділення, яке залишилося, це він і Назар, вони вирішили, що будуть їхати туди на евакуацію. В той день на одному із флангів суміжні сили Збройних сил, суміжні бригади, тобто це не 47-а бригада, а хтось , як вони їх називали суміжники – на їхньому фланзі стався прорив противника і реально для тих хлопців, які на точці були, виникла загроза оточення.

Він звідси о 18:00 ще раз перепитує командування, якою дорогою можна доїхати до позиції Аляска. Йому скинули якою дорогою туди краще їхати. І тоді вже на похованні Назар мені сказав, що каже: “Я мав їхати”. Кажу “не зрозумів”. Каже: “Саня, я мав їхати в той день за кермом. Тут вийшов батько, каже: “Я за кермо, ти зі мною, погнали”. І вони вдвох поїхали. Вони поїхали витягувати побратимів з точки.

І тоді вже Назар згадував, що він віддав команду зарядити повністю усі магазини, уже їдучи і зняти автомат з запобіжника. Я у хлопців запитав: “Ви знали, куди ви їдете?” Вони казали: “Так, ми знали”. Вони знали, що там може бути ворог, що там може бути складно. Вони прийняли рішення, що вони поїдуть витягувати цих поратимів, які тоді були на точці.

Хлопці, які були тоді на точці, вони все почули, все побачили, бо вони знали, що за ними їдуть. Останнє, що він встиг сказати, по рації передав іншому відділенню, що ми вже доїжджаємо, готуйтесь нас зустрічать. І тоді їх почали розстрілювати. Назар каже, він зрозумів, що по них працюють. Батько встиг натиснути на газ і потім просто впав на руль. І так вони з ним у посадку і долетіли. Потім хлопці, які були на точці, вони все ж побачили, все це почули, прийняли рішення виходити з позиції вже своїм ходом. Бригада вислала евак. І попутно Назар ще вийшов в ефір і сказав, що сталося.

А як Назару вдалося вистрибнути, випасти з машини, а Олександру Миколайовичу ні?

Справа в тому, що я бачив цю машину, її витягли з позиції, разом з ним уже. І потім цю машину забрали на відновлення. Я її захотів відновити і далі передати хлопцям, щоб вона могла працювати і далі. Це просто звичайний пікап. Вона така вже була не свіжа, але на ходу. Вона була європейка. Тобто, це машина з правим рулем. І саме розстрілювали, ну, скажемо так, з правої сторони і стріляли саме по боковій її частині.

Тобто там я бачив ці отвори, вони з правої сторони і потім уже далі вслід машини по ходу. Я не знаю, бачили вони, що справа сидить водій, чи не бачили, але там просто стріляли по салону. Назар потім уже на похованні, скажем так, в нього настільки була психологічна травма, що по-перше він казав, що він тоді мав їхати за кермом. І, по-друге, він не розумів, як він в тій ситуації вижив, бо це потрібно його бачити. Він вищий мене, він ширший від мене, ширший від батька. І у Назара поранення тільки осколком пробило щоку, там просто, скажемо так, царапина чи маленька дірочка. Він взагалі цілий. Він тоді на похованні, він прямо каже, що думає, що він взяв всі кулі на себе. Він своїм тілом фактично закрив усі кулі, які йшли в машину. Бо, ну, я потім дивився, коли його вже привезли. Я тоді був в морзі і я бачив ці поранення там в руку, в ноги. Візуально він був цілий.

Батько свою місію в той день виконав. Він їхав витягувати своїх хлопців, вони вийшли без втрат, поранень. Вони вийшли. Він закрив Назара — Назар вижив.

Поранень було багато?

Поранень було багато і ті, хто бачили поранення від автомата і від кулемета, змогли би відразу сказати, що це не був автомат. Це був саме кулемет. Смертельне поранення було в голову.

Яким він був батьком, яким він був людиною, яким він був керівником?

Він був принциповим. Це саме найбільше слово, яке ми за ці місяці, за той рік чули. Він був принциповою людиною по житті, він був принциповим керівником. Для мене він особисто був справжнім, справжнім батьком, справжнім чоловіком, справжнім прикладом того, як повинен діяти в тій чи іншій ситуації саме чоловік.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ