«Хочу, щоб усе припинилося»: сповідь воїна з Глухова, який бореться за одужання після полону
Сапер інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерної роти 117-ї окремої бригади територіальної оборони Роман Лебедєв має незвичний подвійний позивний — «Циган» і «Хохол».
Перший він отримав з огляду на свою ромську національність, другий — бо любить рідну землю, де народився — місто Глухів Сумської області.
Днями Роман Лебедєв отримав відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «За незламність».
Про свій бойовий шлях, важке випробування полоном, неймовірну радість від повернення до України та найбільшу мрію військовослужбовець розповів АрміяInform.
Чесно з’явився за повісткою
Біографія Романа багата і строката, за свої 43 роки він встиг опанувати кілька спеціальностей, працюючи автомеханіком, вантажником і будівельником не лише в Україні, але й у багатьох країнах Європи, переважно в Польщі та Чехії.
— Навіть у москві колись працював рік чи майже два — не пригадаю зараз точно. Багато де довелося побувати, — розповідає чоловік.
До Збройних Сил Роман долучився так само, як і багато хто з українців — отримав повістку. Наприкінці січня 2024 року він їхав автівкою у справах і під час перевірки документів отримав припис прибути до ТЦК та СП.
Прибувши у зазначений час та пройшовши військово-лікарську комісію, відбув до навчального центру для проходження БЗВП, а згодом і фахової підготовки на сапера.
«Під час бойових дій більше на інстинкті працюєш»
— «Учебка» (Роман має на увазі БЗВП — ред.) в нас була довше місяця. Працювали всі дні — і нас старалися навчити, і ми старалися вчитися, бо знали, куди підемо і що на нас чекає, — каже він.
Подальша фахова підготовка з саперної справи, зазначає «Циган», була важчою за БЗВП, бо довелося багато писати, вивчати макети, відпрацьовувати виявлення вибухонебезпечних предметів, мінування та розмінування території.
Однак навчання на сапера, на його погляд, виявилось також важливішим та кориснішим за БЗВП. Адже саме з різними типами мін Роману довелося часто мати справу в подальшому під час участі в бойових діях.
— Під час бойових дій, якщо чесно, більше на своєму інстинкті працюєш, немає часу пригадувати, що і як вчили — треба миттєво реагувати, бо ситуації дуже різні бувають. Воно, звісно, тебе цього вчили, але ти цього вже не відчуваєш, — пояснює він.
Під Куп’янськом було дуже гаряче
Після навчального центру Роман скористався нагодою обрати службу в 117-й окремій бригаді територіальної оборони, що дислокується на його рідній Сумщині. Кілька побратимів мали відношення саме туди, тож «Циган» також вирішив звернутися до представників бригади за таким документом.
Все спрацювало якнайкраще — відношення зробили вчасно, і чоловік відбув проходити службу саме туди, куди планував сам. Цим вибором, зазначає він, задоволений і нині, адже на власному прикладі бачить, як представники 117-ї бригади стараються надавати допомогу та підтримку всім своїм військовослужбовцям.
— Потім я в Куп’янськ поїхав у квітні 2024 року. Там тоді було дуже гаряче — вони перли, ми стояли в обороні, облаштовували позиції, ставили кулемети. По нас гатили з усього — доводилось ховатися, укриватися, — пригадує Роман.
Було дуже важко, каже військовий, і деякі епізоди навіть пригадувати немає жодного бажання. Особливо важко говорити про загибель побратимів, з якими за кілька тижнів чи навіть днів встигав здружитися так, немов знали один одного все життя.
МОН-ка — дуже дієвий засіб проти ворожої піхоти
У травні 2024 року окупанти розпочали повторну спробу наступу на півночі Харківської області. Знову після лютого 2022-го року під ворожим ударом опинилися Вовчанськ і Куп’янськ.
Стримувати щоденний натиск загарбників дуже допомагали встановлені саперами мінні загородження. З особливою повагою згадує Роман протипіхотні міни скерованого ураження МОН-50.
— Їх ще попередники наші ставили, а ми стежили по секторах, чи не буде там якогось руху. У нас були кнопки, і в разі чого ми ці МОН-ки підривали. Це дуже тоді допомагало, — розповідає сапер.
Доводилося також мати справу й із протитранспортними мінами, насамперед із протитанковими ТМ-72, і розтяжки ворожі знешкоджувати.
Понад рік важкого полону
В середині травня 2024 року Роман після важких уламкових поранень внаслідок вибуху ворожої гранати потрапив у полон. Уламки тоді густо посікли йому руки та ноги, поцілили в голову.
— Мене поранило. Тільки мене тоді захопили в полон. На ліву ногу не ходив довго. І ліва рука теж взагалі не працювала, тепер розробляю потроху. Але хлопці, хлопці ж мої там лишилися, — згадує «Циган» побратимів, про долю яких нічого не знав аж до визволення.
Про полон він розповідає неохоче. Каже лише, що було дуже важко як фізично, так і морально. Попри надану росіянами медичну допомогу, перебування в ув’язненні та відсутність належної реабілітації не дозволяли ранам уповні загоїтися.
Кожного дня Роман чекав на обмін та визволення, однак росіяни погодилися внести його до списків на обмін лише за рік — влітку 2025 року. Тоді вдалося повернути додому важкохворих і тяжкопоранених захисників.
«Зустріч на кордоні з нашими українськими прапорами»
Коли розпочали процедуру підготовки до обміну, полонені до останнього не вірили в те, що на них незабаром чекає справжнє визволення. Все здавалося ще одним різновидом знущання, щоб спочатку дати надію, а потім жорстоко її позбавити.
Однак, коли транспортний літак доставив полонених до білоруського міста Гомель, сподівання почали ставати реальністю. Тільки тоді чоловіки остаточно зрозуміли, що обмін справді відбудеться
— Нам не вірилося, до останнього нам не вірилося. Але як з літака вийшли, нам розв’язали руки, зняли з очей пов’язки — ми відчули, що точно на обмін зайшли! А потім автобусом, і зустріч на кордоні з нашими українськими прапорами — це було неймовірно! — захоплено каже Роман.
Зі щирих емоцій видно, що яскравий спогад про визволення значно цінніший для нього за пам’ять про перебування в полоні, яке він хотів би забути.
«Дуже хочу до мами та до доньки»
Після повернення на Романа чекало вже справжнє ретельне обстеження стану здоров’я, лікування та реабілітація. Тривають вони і зараз, адже чоловік потребує й очікує на одну чи навіть дві операції для відновлення функціональності лівої ноги.
— Сказали, що потрібно почекати, і я тепер чекаю на дзвінок, коли викличуть на операцію. От щойно все це завершу — і поїду до мами й доньки, вони зараз у Чехії, — каже він.
Нещодавно представники 117-ї окремої бригади територіальної оборони вручили Роману Лебедєву відзнаку Головнокомандувача Збройних Сил України «За незламність».
Чоловік пишається нагородою, однак радо віддав би її за те, чого прагне і чекає найбільше — перемоги та миру.
— Дуже хочу, щоб все припинилося. Всі вбивства, всі бомбардування — щоб цього більше не було і ніколи не повторювалося. І ще дуже хочу до мами та до доньки, — каже Роман.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ