“Життя, якого не повернути”: як родина з прикордоння Сумщини облаштувалася на Кролевеччині
Валентина Щекатурина разом із родиною прожила понад 15 років у селі Чернацькому на Сумщині. У 2023 році через постійні російські обстріли сім’я була змушена залишити домівку та переїхати до Мутина на Кролевеччині. Як родина адаптується до нового життя — розповіли Суспільному.
Валентина Щекатурина — переселенка з прикордоння. Жінка народилася в Середині-Буді, але понад 15 років прожила у селі Чернацькому, що близько за шість кілометрів від кордону з Росією. Там, говорить, облаштували свій дім, тримали господарство. Валентина виховує пʼятьох дітей, тож із початком інтенсивних обстрілів у 2023 році родина евакуювалася до Мутина на Кролевеччині.
“Обстріли почалися і вже було неможливо там знаходитися. Якби я була ще сама, я б там, можливо, і зараз би проживала. Зараз там взагалі світла немає тижнями. Ми ховалися в погріб, але потім був сюжет, що попадання було прямо в погріб і сім’я загинула. І все, ми перестали ховатися. Ми ховалися в спальні. Молодшу доньку і старшого сина накривала ковдрою, а сама сиділа і чекала. Коли починався обстріл, відкривали двері і вікна, бо їх зривало з петель”, — розповідає пані Валентина.
У Чернацькому тримали велике господарство, каже жінка, нині у будинку розбиті вікна та тріщини у стінах: “Я дуже люблю квіти і в мене була мрія зробити величезні вікна. І ми це зробили, зараз ці великі вікна всі в тріщинах”.
Найважче, каже Валентина, переїзд пережив старший син Микола. У Чернацькому він виріс, навчався, мав друзів. Після ракетних ударів, які знищили місцеву школу, батьки перевели хлопця до ліцею в Мутині. Молодша донька, говорить Валентина, адаптувалася швидше: “Вона ще дитина, їй головне, що мама поруч. Вона тут знайшла друзів. Ми звикли: знаєш, що тебе обстріляли і після цього тиша, ми могли і відпочити, і все переробити; а потім, якщо тиша ця затягувалась, ми знали, що після цієї тиші буде дуже гучно. А тут тиша, тиша і тиша і ти просто не в змозі не спати, нічого, ти переживаєш. Від всіх звуків шарахаєшся, всередині здригається все. Це дуже тяжко. І досі до цього звикнути не можна”.
Батьки Валентини жили в Середині-Буді. Після обстрілів там згоріла ціла вулиця, розповідає жінка. Тож, повертатися вже нікуди. Сестрі вдалося забрати батьків до села Жихового, але й там після чергових обстрілів стало небезпечно. Зрештою Валентина з рідними забрала батьків до себе.
“Не знаю що там, бо туди ж зовсім не пускають нікого, там дуже страшно, там гинуть люди, обстріли кожного дня, дрони, там все в павутиннях, все заміновано. Просто місто Середина-Буда стирається з лиця землі. Наше село Черняцьке, там дуже багато залишилося і друзів, і знайомих, з ким дуже гарно спілкувалися, 15 років життя — це таке, що там залишилося дуже багато всього”, — ділиться жінка.
Наразі їхня родина, каже Валентина, адаптовується на новому місці. Нині жінка працює завідувачкою будинку культури та згадує роки, коли також працювала у рідному селі та сумує за домом та людьми, які були частиною життя: “Веселі, класні спогади — це наш будинок культури. Бо в нас була своя компанія, всі свої були. І ми влаштовували дуже гарні свята. Ми їздили по селах з концертами, виступали. Ми шили собі самі костюми, самі собі видумували сценарії. Це життя, якого не повернути”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ