“Хотіла б повернутися, тільки куди?”. Історія мешканки Кияниці з прикордоння Сумщини
Людмила Шевчук з Кияниці Юнаківської громади залишалася вдома, навіть коли її житло внаслідок обстрілу стало непридатним для проживання. Жила в уцілілих будинках, аби піклуватися про котів, своїх і покинутих. Коли останнє помешкання зруйнував російський снаряд, жінці довелося виїхати у Суми, але вона сподівалася забрати своїх тварин.
З Людмилою Шевчук ми познайомилися рік тому у Кияниці Юнаківської громади. Її будинок вже тоді був пошкоджений.
“В мене спальня, стеля – і там світиться на вулицю, видно небо. Хіба тут можна жить?”, – казала Людмила.
Тоді вона мешкала в хатині знайомих в іншій частині села і щодня приходила додому годувати котів: “Йду, а коти ж бояться, що я піду і хто їх буде кормить, вони штук 7 за мною йдуть, не всі, а хто побачив, що я йду, і за мною топають котики мої. Я їм кажу: «Та йдіть звідси, я прийду завтра»”.
А через пів року пані Людмилі довелося виїхати з Кияниці.
“На мій день народження, 20 травня, судьба подарувала подарок. Прилетів дрон чи не знаю, щось такий літачок маленький і попав в нашу хату, там, де я ночувала. Що на мені було, галошки, і ні однієї копійки грошей”, – пригадувала жінка.
Документи, гроші, одяг – все згоріло, розповідає жінка. Сусіди дали кількасот гривень, вона змогла виїхати до Сум, тоді ще ходив рейсовий автобус. Сільська рада допомогла заселитися у гуртожиток громадської організації “Плурітон”. Людмила каже, обжилася та потоваришувала із сусідкою по кімнаті.
“Тут я вже так сроднилась, це Галина Вікторівна, ну так з характером женщина, вона дуже справедлива, хороша. Та всі тут, кого не візьми. А дівчатка на кухні як гарно готовлять. Ну, вічно ж тут не будеш же сидіть. Хороші тут, хорошо, що зробили цей притулок, тому що куда людям діватися? Таких же багато”, – говорить жінка.
Два рази на тиждень пані Людмила їздила годувати котів. Розповідає, дивом не потрапила на рейсовий автобус 27 липня, в який влучив російський шахед, тоді кілька людей загинуло. Коли рейси скасовували, передавала їжу зі знайомим. І весь цей час сподівалася, що зможе забрати своїх тварин.
“З мене сміються, що я про кішок думаю весь час. Моя сім’я, вже скільки год нема нікого, в мене тільки коти. Я хотіла їх забрати і в Харкові там є дальні родичі, думала до них поїду з котами. Не получилося. Сьогодні я договорилася з одним мужчиною, що мене відвезе туди, я заберу котів, які залишилися. Я купила переносок, дали мені в магазині, там не вистачило в них переносок, мені в магазині дали безплатно, під чесне слово. Повірили. Річ у тому, що котів не було. Я кричала, бігала, звала, накупила їм і сосисок там кілограм, і желудочків 1,5 кг і корма котячого там 2 кг. Звала, звала, думаю, заберу. Нема”, – каже Людмила.
Пані Людмила розповідає, що залишила корм на подвір’ї, сподівається, може хтось із тварин прийде. Каже, найбільше переймається через рижого котика без лапки, якого давно ніхто не бачив. Зараз жінка чекає, коли буде можливість виїхати до родичів у Харків.
“Ну, чекають, не чекають – поїду. Зараз такий час, я думаю, не відмовлять. Я б хотіла повернутися, тільки куди? Там квартиру добили, добили в дрібні частини. Вікна наскрізь, ну все. Тече дах. От представте, це була моя земля, мій дім, кожна травинка моя, даже ті коти мої. Це моя Батьківщина. Мала Батьківщина. І мені надо його бросать”, – каже Людмила.
