Інструктор 158 ОМБр “Барон” розповів про службу на Сумщині
“Барон” народився у Дагестані, виріс у Запорізький області. Брав участь у першій російсько-чеченській війні на стороні прихильників незалежності Чеченської Республіки Ічкерія. Після участі в Революції Гідності з 2014 року воював на Донбасі, а нині служить у складі 158 окремої механізованої бригади на Сумщині.
Військовий інструктор в ефірі Українського радіо розповів про свій бойовий досвід та про те, як відбуваються штурми.
Російсько-чеченську війну “Барон” згадувати не хоче. Говорить, це більше негативні спогади, ніж позитивні. Дехто з чеченців нині воює добровольцями на боці України — батальйон ім. Шейха Мансура, який очолює Муслім Чеберлоєвський. Військовий зустрічався з ним у Борисполі у 2012 році.
“Барон” був одним з учасників формування перших добровольчих батальйонів, які з Майдану пішли на Донбас навесні 2014 року. Разом з іншими бійцями склав ядро “Айдару”.
– Як отримали такий позивний?
– У 2014-му, коли прибув до Щастя з Майдану. Там воїни давали позивні своїм побратимам, мене назвали “Бароном”.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, де ви були?
– У місті Щастя під Луганськом.
– Як, за вашими спостереженнями, тоді сприймало вас місцеве населення? Як захисників?
– Ні. Не як захисників, як “укропів”. Вони так і називали нас. “Чого приїхали? Там наші діти приїдуть, нам буде краще”.
– Ваші бойові побратими з тих часів досі з вами?
– Ні, з 2022 року майже 70% немає. Один-двоє зараз на службі і все, а більшості немає вже.
– Коли розпочалася повномасштабна війна, щось змінилося для вас, адже ви воювали і раніше?
– Вони під Києвом вже були — оце змінилось. Я стояв на захисті Києва у Баришевському районі.
– Ви маєте досвід проведення і планування штурмів. Як це відбувається?
– Штурм – ціла наука. Як дитяча гра в пісочницю: фігурки, солдати. Це все розробляється, показується, доводиться до командира, командир — до особового складу: де, хто у цій пісочниці при штурмі має знаходитись, щоб свої не “задвухсотили”. Кожен має своє місце.
– Є якісь знаки, які подають одне одному, що це свій?
– І мітки, і знаки, і точки, і кулеметні, і танкові, все це на жестах й міміці. Бо голосового повідомлення там не почуєш через шум, стрілянину. Бути на своєму місці і виконувати команди, все. Кожен на своєму місці. Це 100% збереження життя.
Коли 24/7, то немає про що говорити, тільки жестами, все. Десь, щось від когось чуєш і у всіх, як один організм — скільки б не було людей, всі виконують те, що в голові у кожного, без слів.
– А як підтримати бойовий дух? Це ж страшно.
-Ні, як це страшно, якщо є мотивація: Навіщо ти сюди прийшов: за папірцем чи за нагородою, або захищати своїх рідних? Треба пам’ятати, що прийшли не загинути, а мають повернутися.
– Де протягом останніх років повномасштабного вторгнення воювали?
– Луганськ, Донецьк, Запоріжжя, тепер Сумщина. Потрапив у 158-му бригаду з рекрутингової компанії. Дуже слізно просився, бо мені вже по віку казали “іди, діду, відпочивай”. Зараз навчаю. Підіймаю дух бойовий. У кого є негатив, робимо так, щоб це було на нашу користь. Навіть негатив можна перетворити на позитив.
– А як часто воїну взагалі доводиться брати участь у штурмах?
– Це від напрямку залежить. Десь — кожного дня, десь — кожними тижнями, десь — інколи доводиться.
Якщо є окоп — займаємо і облаштовуємо вже під себе. Якщо немає — закріпляємося, де завгодно: в підвалах, в будівлях. Закріпляємось на точці. Це наша вже точка локації. До підходу піхоти, артилерії, тих, хто йде за нами. А далі — ми йдемо далі.
– У перервах між штурмами тренуються бійці?
– Ні. Мало того — не можеш заснути, бо не бабахає. Оце найгірше. Бо таке відчуття, що щось роблять, крадуться. А як тільки починається “бах-бах”, 20-40 хвилин — все, висипаюсь. Поки адреналіну вистачає.
Відпочиваємо на ходу. Береш більше, кидаєш далі, поки летить — відпочиваєш. Не їсти можеш кілька діб, навіть не думаєш про їжу, не тягне. А от пити хочеться. Коли чуєш, як воно свистить та бахкає, то не думаєш важко чи не важко. Все в жменю — і в укриття чи на штурм, на закріплення.
– Що найважче?
– Думки про дім, про рідних — оце найважче. Мої рідні в Києві. Дружина, два сини. Один лікується після шпиталю, контузія. Він військовий. З жінкою розмовляю кожного дня телефоном. Колись обійму.
– А втрата людей — не найважче?
– Це було колись. Так, пам’ятав, згадував, було важко. А, коли ти бачиш смерть кожного дня… Зараз вже все. Це як в морзі працюєш, звик.
– Ви були у відпустці за цей?
– Ще ні.
– Колись війна закінчиться. Що ви будете робити?
– Поїду далі воювати. Я з 2008 року лісівником працював у Іванкові, в Чорнобильській зоні. Наслухався лісу, тиші. Зараз тиждень, мабуть, зможу витримати.
– Якщо порівнювати: російсько-чеченська війна, АТО, зараз — як змінилися військові дії?
– Війна дронів зараз. Дороги — це взагалі не те. Те, що ми по чеченських горах бігали, ні зв’язку, нічого. Ну і тут у 2014-му так починалось. До початку 2017 року така ж комунікація була. Ні рації, ні РЕБів таких, ні “глушилок” не було таких, як у росіян. І вони нас “прикривали” дуже добре, ми взагалі одне одного не чули. Виїжджали — комунікація була. А, коли вже приїжджаєш “на нуль”, на позиціях починаєш працювати — тиснеш, а воно не функціонує. Зараз протидія РЕБам зовсім інша. Ми починали з одного автомата на трьох. А зараз можеш сам не стріляти — сидиш, з пульта стріляєш.
– Яку пораду, маючи такий бойовий досвід, дали б майбутнім військовослужбовцям?
– Порад немає, є побажання. Щоб вони усі повертались до своїх рідних. А поради — це не моє, я не даю порад. Я навчаю, як правильно.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ