Історія інструкторки з тактичної медицини, яка нині навчає бійців на Сумщині
Інструкторка з тактичної медицини Вікторія нині на Сумщині навчає бійців однієї з бригад. В цій бригаді медикиня від початку її створення – працювала у стабілізаційному пункті, після – на евакуації.
“Як фельдшер на прийомі сиділа, а потім зайшли в сектор і я потрапила на стаб. І пішла робота. Робота, робота. По п’ять годин на добу спати. Виходила на свіже повітря подихати – а вже ніч! Дня не бачила”, – так говорить про свою роботу інструкторка з тактичної медицини Вікторія.
Війну Вікторія зустріла у Варшаві, а от її рідні, говорить, з перших днів чули вибухи від російських снарядів. Батьків жінка вирішила вивезти у безпечне місце.
“Умова була – або ви до мене приїжджаєте, або я йду в ЗСУ. Бо знала, що я медик, я повинна надавати допомогу. Спочатку я всіх родичів у Варшаву привезла, а потім, наприкінці 2022 року повернулася і подала документи”, – згадує інструкторка.
Вікторія розповідає, що раніше працювала у хірургії. Ці навички, згадує, знадобилися, коли рятувала бійців у стабілізаційному пункті. Згодом прийшло рішення: залишити медицину і бути інструкторкою.
“Коли я потрапила на стаб, в перший, третій день, я божеволіла, бо не розуміла, чому в людей стільки поранень, навіщо ці турнікети. Божеволіти починала, коли бачила, що у хлопців турнікети стоять, по 5,6,8 годин, бо евакуація затримується. Немає можливості евакуювати людину, немає! 8 годин турнікет, привозять його, а там немає небезпечної кровотечі! Або просто перелом, а наклали турнікет. 8 годин – все, ампутація! На порожньому місці! Отут у мене стільки злості та образи було! Ну невже це не можна було раніше в тилу пояснювати?”, – говорить інструкторка.
Вікторія каже: має залізний характер. Але згадувати події тих днів, говорить, важко.
“Все це так образливо, боляче! Це так рве душу! Я трималася як медик, на автоматі: працюєш, рятуєш, там! Евак, полігон, хлопців вчити, по п’ять годин на добу спиш. І коли бачиш – хлопчиські… Це ж майбутнє!”, – каже Вікторія.
Крім цього, Вікторія працювала разом з азовцями. Про цей досвід згадує так: “Я від них у захваті! Від їхньої згуртованості, від їхньої порядності, від їхніх ідеалів! В них немає, щоб вони хоч до якогось бійця зневажливо ставилися, немає такого! Я дійсно побачила янголів!”.
Найчастіше, говорить Вікторія, їй сниться не кров чи вибухи поблизу фронту, а очі поранених бійців.
“Очі, очі, очі! Мені болячі було, коли на руках тримаєш людську душу – вона у будь-яку секунду може відлетіти. В мене вже напрацьовано, що я можу їх підтримувати розмовою. І хлопців вчу: який би важкий не був поранений – обов’язково голосовий контакт. Тільки припиняєш з ними розмовляти – все, вони в вас не виживуть! І як тримала? Запитувала, а як дочку звуть, сина, а скільки років? І він у несвідомості: “Зараз в мене мобільний, я дістану, покажу!”. Він руку підіймає, цієї мобілки немає, але він знає, що в мобілці є фотографія доньки! І раз – і вони приходять у свідомість!”, – пояснює Вікторія.
І додає, що її надихає.
“Надихає до глибини душі, коли поранений бачить тебе і починає посміхатися. І щиро дякує. Він може бути весь у крові, зі страшними травмами, але тобі дякує. Пошепки, тому що голосу немає. Якоюсь мірою відчуваєш себе не богом, але янголом – точно”, — каже інструкторка.
Бронежилет, каска, інше спорядження – це до 25 кілограмів ваги, яку маєш носити на собі, говорить Вікторія. А ще рюкзак з медикаментами, який весь час поруч.
“Тут невідкладна, перш за все: ампули, знеболювальні різні. Я працювала на стабі, на еваці, в мене норма була – за 15 хвилин трьох прокапати повністю! Тиск, пульс проміряти, інформацію про поранення зняти. На стабі коли працюєш, треба все це миттєво робити! Я жодного разу, поки возила поранених і надавала допомогу, в мене нікого не було двохсотих”, – додає Вікторія.
За словами інструкторки, під час повномасштабного вторгнення зрозуміла, що означає щастя: “Щастя – це наша перемога”.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ