Історія кохання та загибелі: наречена військовослужбовця Руслана Прокопенка з Сум розповіла про чоловіка
Впізнала коханого серед загиблих військових, відео із якими виклали в одному з російських Telegram-каналів – це про сумчанку Вікторію Акименко та її нареченого Руслана Прокопенка, військовослужбовця 72-ї окремої бригади імені Чорних Запорожців із позивним “Лимон”. Незадовго до загибелі він їй освідчився, разом вони планували майбутнє. Історією знайомства та загибелі військового Вікторія поділилася із Суспільним. Далі – з її слів.
Нас із Русланом познайомив спільний друг влітку 2021 року. Тоді між нами не виникло якихось почуттів. Зустрічатися ми стали, коли почалась повномасштабна війна.
Взагалі, на війні він був із 2015 року. Воював на сході країни: брав участь в Антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил, а 3 січня 2022 року знову підписав контракт, тож на момент початку повномасштабної війни був у Білій Церкві (місце базування 72-ї бригади – прим. ред).
Він з перших днів мені розказував, показував, що вони весь час кудись їхали: спочатку боронили та тримали Київ, потом їхню бригаду перевели на Хотінь. Вони тут, під Сумами стояли, потім їхню бригаду на Харків перевели, а з Харкова він приїхав на реабілітацію. Було це у червні 2022-го: Руслан колись дістав поранення, в коліні стояла пластина, і вона стала йому дуже заважати. Він приїхав у Білу Церкву на операцію, аби її дістати, і тоді написав мені: “Приїжджай до мене”. Я поїхала. І тут, як спалах – любов з першого погляду.
Пам’ятаю, як зідзвонювалися із ним по відеозв’язку, і він каже: “Я в грудні беру відпустку, в середині грудня приїду і ми одружимося, ти згодна?”. Я кажу: “Я з тобою хоч на край світу!” А ще він мене питав: “А ти мені дитинку родиш?”. Все це зруйнувалося, всі наші плани, всі мрії, все! Йому на момент загибелі 44 роки було…
Після реабілітації Руслан повернувся на службу, а у жовтні 2022-го – поїхав у село Павлівка Волноваського району Донецької області. Йому, до речі, запропонували бути інструктором, в нього ж поранення. Але він сказав: “Ні, я своїх хлопців не кину”.
Вони 22 жовтня поїхали на позицію, він каже: “Через тиждень вийду на зв’язок і відпишуся зразу”. Тут уже і тиждень минув – не виходить на зв’язок, тут уже і більше тижня – не виходить, пишу хлопцям-побратимам, щоб дізнатися, що трапилось. Спочатку вони писали, що все добре, там немає зв’язку. А потім з військкомату подзвонили мамі Руслана і сказали: “Прийдіть, треба побалакати з вами”. Ми поїхали з нею, і їй вручили сповіщення, що Руслан з 29-го числа – а це і був його день загибелі – на зв’язок більше не виходив.
Пізніше побратим Руслана розповів, що Руслан із кількома військовими залишився прикривати відступ інших хлопців. А самі вони вже не змогли вийти. Тоді був наступ на Павлівку. Їм кацапи вийшли прямо в спину – їх дуже багато було, там і танки їхали. І вони просто не змогли стримати цей наступ. Побратим сказав: “Він загинув, як герой”.
А ще розповідав його побратим: коли вони зрозуміли, що вони вже не вийдуть і їх взяли в кільце, вони по рації з усіма попрощалися, сказали, що не зможуть вийти. Сказали: “Слава Україні!” і зв’язок з ними обірвався. Більше на зв’язок вони не виходили.
Руслан казав, що в полон ніколи не здасться, що для нього краще смерть, аніж бути в полоні. Говорив: “Такі як я в полоні не виживають, для мене краще смерть”.
А коли нам тільки дали сповіщення в військкоматі, що він зниклий безвісти, то я одразу почала шукати його по всіх сайтах, де викладали інформацію про зниклих безвісти. Ми писали в Facebook, скрізь, де могли тільки. Потім мені хтось порадив шукати його в Telegram-каналах, на російських сайтах, скинули мені купу таких сайтів. Не буду казати їх назви, вони такі образливі, але я почала його шукати і там. Шукала його кожен день, вони постійно викладали фото і відео з боїв, викидали фото тіл наших українських хлопців…
Це було 20 листопада, якраз у мого сина день народження. Було десь опівночі, я знов заходжу на ці сайти, і тут – десять тіл хлопців, я дивлюсь – Руслан, я його впізнала по одягу…
Вранці написала його командиру. Він сказав, що будемо домовлятися, щоб тіла цих хлопців повернули. Нам їх повернули в грудні. Подзвонили з Києва, сказали: “Приїжджайте на впізнання”. Їх привезли в Бучу і я поїхала в морг. Руслана я впізнала по шрамах на коліні – там, де йому робили операцію. А потім робили ДНК-експертизу, робили її майже вісім місяців – так довго нам його не віддавали! Мені порадили найняти адвоката. Так і зробили, адвокат всі питання вирішив за тиждень – закидав слідчих клопотаннями й ДНК-експертиза пришвидшилась. Нам його віддали, і 23 червня 2023-го року ми його поховали.
Я Руслану пообіцяла, що не буду плакати. Але в мене наче кран відкрився – сльози текли кожен день. Мені казали: “Віта, ти йому боляче робиш, його треба відпустити!”. А відпустити не виходить! 29-го жовтня буде два роки, як його немає, але все одно згадувати дуже боляче!
Ми з ним у месенджері переписувалися – я йому і зараз туди пишу. Вітаю з усілякими святами. Якщо якесь свято – обов’язково їду до нього на могилку. Якщо мій день народження – їду до нього, розмовляю із ним. Не плачу.
Коли було свято захисників і захисниць, я також поїхала на кладовище – Руслана привітати. Зайшла в магазин і продавчині кажу: “Положіть мені яких-небудь цукерок, байдуже яких”. Вона мені наложила цукерок, я приїхала на кладовище, в пакетику так повісила ці цукерочки на хрест, сиджу з ним розмовляю. Голову піднімаю, і оця цукерочка на мене дивиться (на обгортці написано “лимон” – прим. ред). Лимон! А в нього ж позивний “Лимон”. І я кажу: “Це ти мене пригощаєш цукеркою?” Я дістала її з пакета і забрала собі, він же мене таким чином пригостив, тепер вона в мене тут, вдома лежить.
Я зберігаю речі Руслана: у шафі висить його вихідний костюм – він так йому пасував! І його військова форма. А ще – нагороди. Одну з них йому дали у 2017 році, коли в Авдіївці промзону відбивали. Вона так і називається “Авдіївка. Промзона. Стояли на смерть”. Він казав: “Ми і дійсно стояли тоді на смерть”. А це його вже нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. І “Почесного громадянина міста Суми” дали. На жаль, посмертно. Ми з його мамою отримували ці нагороди…
Два роки минуло, а я все одно живу ним. Я ніколи не кажу йому “царство небесне”, бо він для мене не загинув, я не можу цього прийняти…
Я хочу, щоби закінчилася війна, щоб більше вже ніхто не гинув. Стільки горя принесла ця війна в кожну сім’ю! В кожній родині щось сталось: загинув друг, син, тато, брат…. І це страшно.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ