Історія неймовірного порятунку: до Глухова переїхала сім`я, яка врятувалась із епіцентру бойових дій у Чернігові
Для сім`ї чернігівців Володимира та Наталії Сидорович, як і для багатьох українців, четвер, 24 лютого, розділив життя на “до” і “після”. До страшної дати була розміреність, стабільна робота, захоплення і, як виявилося згодом, усе, що потрібне для щастя. А “після” асоціюється із жахами війни, обстрілами, і страхами насамперед за життя.
Чернігів з перших днів війни зазнав серйозних бомбардувань. Через це місцевим мешканцям доводилося постійно перебувати в укриттях. Підйом у помешкання навіть на нетривалий час міг коштувати життя. Зараз у Чернігові зруйновано чимало житлових будинків, шкіл, дитячих садків, розбомблені лікарні й адміністративні будівлі. Місцеві говорять, що околиць міста майже немає – вони повністю знищені.
Внаслідок регулярних обстрілів, у квартирах чернігівців почали зникати електроенергія, вода, газ та тепло. Жодного гуманітарного коридору протягом перших трьох тижнів з початку бойових дій організовано не було. Всі, хто полишив місто, зробили це на свій страх і ризик. У надзвичайно складних умовах, на межі гуманітарної катастрофи, люди виживали і захищали рідну землю.
Подружжя Сидоровичів відчуло на собі наслідки повної блокади. Тільки після 21-го важкого дня у обпаленому війною Чернігові Володимиру з Наталкою видалась нагода на порятунок. Нині вони у безпеці. Про жахи, пережиті в Чернігові, та новий етап розповідає Володимир
Як все починалося
“У 2005 році ми отримали квартиру у 14-поверхівці з гарним краєвидом. Будинок високий, видно було добре… його розстрілювали здалеку. Клини йшли на нас з боку Ріпок та Городні. Ріпки – це бік Чернігівського автозаводу, на якому я працював. Цей район постраждав найдужче – там розташовувалися новобудови та старі гуртожитки. А з боку Городні найбільше дісталося нашому будинку. Калібр був 122 мм, тому будівля вистояла, не впала. На завод, де я працював, прилетіло на початку березня кілька авіабомб – його більше немає.
У ніч із 23 на 24 бомбили військовий аеродром, який розташований у безпосередній близькості з нами, його потім обробили повторно. Цього ж дня почала працювати наша артилерія. Постріл калібром 203 мм самохідної зброї мимоволі підкошував ноги. Страшно, та більше від несподіваності. Робота арти вночі не просто гучна, спалах одного пострілу висвітлює цілий мікрорайон.
Ми ховатися стали лише наступного дня у підвалі. Звичайно, підвал зовсім не був пристосований під укриття, не обладнаний, без умов. Але перші дві ночі ще піднімалися та ночували вдома, до кінця не усвідомлюючи, наскільки це ризиковано. Хоча спали одягненими. Вечір 25 видався тихим. Ранок теж був світлий і добрий, повітря прозоре. Як виявилося затишшя було перед бурею. 26 лютого з нашого будинку вбило двох мешканців.
Якщо хронологічно відмотати 25 лютого, то у той день ми встигли сходити в магазин за продуктами, повернулися додому, дружина зайнялася своїми справами, а я вийшов на балкон подивитися обстановку – тоді вперше побачив, як “розцвітає” вибух. Сам не зрозумів, як сів на одне коліно, інстинктивно сховавшись за бетонним парапетом. Після цього миттю забіг у квартиру, схопив дружину за руку і ми всі зсипалися в підвал моментально, дуже це швидко сталося. Якийсь час сиділи там.
Запам’яталося, як люди попереджали один одного, що стояти навпроти дверей небезпечно. Чекаючи у підвалі, дружина підійшла до дверей другого виходу, щоб зателефонувати. Я її відвів на пару кроків убік. А через секунди після цього «прилетіло» у сусідню дев’ятиповерхівку и вибухова хвиля увірвалася в підвал… Від струсу з усіх боків полетів пил, стало нічим дихати. Наталці вдалося уникнути непоправних наслідків, але серед нас з’явився перший поранений – сусіду пошкодило голову бетонним уламком. У моєї дружини завжди із собою міні-аптечка, тому ми обробили рану потерпілому, а його жінка зробила перев’язку. «Приліт» – це настільки миттєва подія, що ти починаєш усвідомлювати те, що сталося лише тоді, коли все вже відбулося. Ніякого «я встигну заховатися» – вже не буде!
Запам’яталася робота пожежників. Вони гасили розбиту квартиру на дев’ятому поверсі прямо під обстрілом.”
Доленосний випадок
“При всьому тому, звичайне життя ніхто не скасовував: як і раніше потрібно було ходити за хлібом, водити дружину на діаліз, потім додалися походи за водою. Вже за тиждень у дворах багатоповерхівок було викопано ями та збито туалети. Спилювали дерева, щоб готувати їжу. Незважаючи на самовіддані зусилля медиків, діалізні апарати вдавалося запустити все рідше. Десь після 12 березня ми зовсім перестали отримувати діаліз, тому що весь час не було води та електрики. І ми почали ходити в діалізний центр щоранку в надії на те, що пощастить і «сьогодні ми точно відкачаємося». 18 березня ми прийшли до діалізного центру розраховуючи отримати допомогу, але виявилося, що він більше не запрацює і, натомісць розпочнеться евакуація центру. Автобусів було мало, тому пропонували вивозити лише пацієнтів. Без родичів. Моя дружина відмовилася їхати без мене. Ми разом 27 років. Допоміг випадок. Був ще діалізний пацієнт із дружиною – цей чоловік відмовився їхати без своєї дружини. Тобто у нас майже ідентична ситуація. І ось він стоїть і каже “Якби я вмів водити, то сам би сів і поїхав. Я купив машину, здав на права, але водити до ладу не вмію”. Тоді я запропонував себе в якості водія. У нас із собою був тільки рюкзак із найнеобхіднішим. Ми з початком війни часто пересувалися містом з таким скромним багажем, в якому були термос, кухоль, документи, трохи їжі, четвертинка хліба. До речі, хліб – це розкіш, гуманітарки жодного разу не бачив. На той момент принаймні, ми звідти виїхали 18 березня. Тож, купували те, що було. Коли приходив до магазину, то з рештою покупців ставали мимовільними свідками артилерійської дуелі. У цей час усі молилися. Магазинні полиці були порожніми, з товарного асортименту – позицій на пів листа зошита. Вибір не великий – хочеш бери, а не хочеш… Хліб коштував близько 40 грн. за буханець. Хлібозавод так і не запустив виробництво, працювали лише пекарні у супермаркетах.
Отже, коли ми прийшли в центр і зрозуміли, що сьогодні евакуація, не знаючи ще всіх деталей, побігли додому за котом. Разом з іншою родиною пішли до них додому, завели машину, стареньку “вбиту” Таврію. Не відомо, скільки там було бензину, так як прилади не працювали.”
Партизанськими стежками до гетьманської столиці
“Ми завантажилися і вирушили в дорогу 18 березня близько 13 дня. Був вибір поїхати до Черкас, але ми одразу зрозуміли, що туди направився великий потік людей. Почали дізнавалися, де є діалізні центри і нам передзвонили з Глухова – пообіцяли допомогти. Вирушили! Було кілька пунктів перевірки, а потім їзда полем. Після Південного мосту була загроза обстрілу, тому наші хлопці на блок-посту повернули нас на об’їзну дорогу, яка пролягала полем – страшно, але ми їхали. По дорозі ми звернули до Батурину. Там запитали у жіночок, які проходили повз, де можна переночувати і одна з них щиро відгукнулася, запропонувала свою квартиру для ночівлі. Вона з чоловіком взяли нас до себе, потіснилися і без зайвих питань допомогли незнайомцям. Низький їм уклін за гостинність. У ході розмови господарі застерігали нас їхати в напрямку Конотопу, пояснюючи тим, що з протилежного боку міста дислокуються російські війська. Та в нас був намічений шлях.”
Л – людяність
“Дорогою нам допомагали. Ми здогадувалися, що нам не вистачить палива. Коли намагалися виїхати на Києво-Московську трасу від Ніжина, наші військові нам підказали безпечний маршрут. Ми повернулися, дорогою побачили військовий бензовоз. Звернулися до хлопців з проханням налити хоча б скільки, інакше не доїдемо, а в машині дві діалізні особи. Що робити? А якщо прямо на полі закінчиться бензин? Тому для перестрахування ризикнули. Спочатку нам категорично відмовили. Потім, зглянулися – махнули рукою і дали добро. 10-літрову каністру налили до верху. Безмежно їм вдячний. З почуття розгубленості я навіть гроші їм пропонував, у відповідь нарвався на сувору догану. Військовий дуже обурився. Це про людяність. Дуже допоміг цей запас. Хоча по дорозі, за 15 км від Глухова у нас таки закінчилося паливо. На щастя, нас взяли на буксир та дотягли до міста.”
Глухів – інший вимір
“Приїхали у Глухів 19 березня о 9.30. Мені здалося, що ми потрапили в інший світ. Люди ходять, безтурботно усміхаються… Так, стоять у чергах, але їх не можна порівняти з чергами у Чернігові. Нас прийняли тут дуже добре. Глухів для мене – це в першу чергу люди. По лінії української православної церкви дуже підтримали. Незважаючи на пізній час, у суботу нас прийняли і прокачали в діалізному центрі – тут нам надали повноцінну медичну допомогу. Нас забезпечили всім – гігієною, провізією. Ледве забрав усе!
Окрема подяка меру Надії Олексіївні та її заступнику Маріанні Іванівні. У соцзахисті теж все зрозуміло пояснили по статусу ВПО. Була проблема з працевлаштуванням, я не хотів бути тягарем і на прийомі першої особи міста озвучив цю думку. За тиждень мені передзвонили, дали телефон директора підприємства. Так я пішов на співбесіду в “Модуль” і за результатами мене прийняли на роботу! Співробітники на підприємстві теж здорово підставили плече – я не просив, але люди щиро, за власною ініціативою вирішили допомогти. У роботі виходить, я радий. Люди тут чуйні, з розумінням.”
Звикаємо
“Ми заселилися до малосімейки, держава нам компенсує витрати на оренду. Щодо адаптації, то у людей з’являються специфічні рефлекси після знаходження у середовищі, де велися бойові дії. Коли ми перейшли на орендовану квартиру, то одного дня вночі була гроза, я прокинувся з почуттям ніби десь поруч працює система градів. Та ж сама історія з нашими знайомими, які зараз у Польщі – від гуркоту перших ранкових трамваїв вони впали на підлогу. Спочатку я ходив, прислухався, де і що шумить. Тепер – звикаємо.”
Чи рветься серце додому?
“Дуже хотілося б повернутися, але поки що складно з цим. Ми досі не знаємо загального стану будинку. Відомо, що ліфт не працює, а дружині без нього важко підніматися на 12 поверх. У квартирі скла не було вже 26 лютого, ми ночували там при температурі +9. Чому так? Бо був приліт на 14 поверх, вибухом зашкодило інженерні мережі і опалення у нас вже не було після цього.
У Глухові комфортно, тут плануємо бути до тих пір, доки не стабілізується обстановка в рідних краях. Повернення залежить від кількох факторів. Насамперед, це стан будинку – там же розбиті всі інженерні системи, зруйновані переходи. Друге – вщент розтрощенний завод, де я працював. Тобто, по суті, поки що нам нікуди вертатися. Я фактично починаю життя з нуля у 53 роки!”
Що сподобалося у Глухові?
“Дуже сподобався центр. Вразила приголомшлива водонапірна вежа – адже ця споруда має дивовижну подібність із маяком, який за звичаєм вказує шлях мандрівникам. Та все ж таки, люди – саме вони створюють тут унікальний затишок та атмосферу.”+
Закінчиться війна – ваші дії?!
“Жити треба зараз!”
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ