Історія Оксани Яценко із сумської команди «Рокади»
Оксані Яценко – 36 років. За тиждень буде рівно рік, як вона працює соціальною фахівчинею у сумській команді «Рокади». За цей час Оксана стала свідком сотні ситуацій, коли її підтримка була життєво необхідною, адже допомагає постраждалим від ворожих обстрілів евакуюватися у більш безпечні громади.
Нині прикордоння Сумщини – один із найуразливіших регіонів, який ворог щодня накриває вогнем. Люди втрачають життя, близьких, рідні стіни, – усе, що дороге серцю.
«Із 13 березня розпочалася активна евакуація з прикордоння, – розповідає Оксана Яценко. – Людям пропонують виїздити в інші більш безпечні області, однак основна частина залишається у Сумській. Вони очікують, що попри все зможуть повернутися додому. Люди відмовляються усвідомлювати, що замість рідних стін – іноді руїни або цілковите згарище. І так хочеться їм пообіцяти, що це не так, що все інакше… Натомість підтримуємо, заспокоюємо і підставляємо плече. Ось це і є місія моєї роботи – бути поряд у скрутні моменти».
І хоча жінка дипломований фахівець і чітко розуміє кордони особистого і професійного, все ж є ситуації, коли серце розривається від болю.
«Пам‘ятаю свій перший виїзд. Погляд людей, сповнений розпачу. Вони не розуміли, ані куди їдуть, ані що далі буде… Повна прострація. Без одягу, без речей – їх просто садили в автобуси і везли у невідомість. Наше завдання, як соціального працівника дати зрозуміти, що людина не залишається сам на сам зі своєю бідою, що її підтримують, що їй допоможуть. Ми зустрічаємо, ми зігріваємо – і буквально і в переносному сенсі, а далі – робота психологів. Був випадок, коли ворожа зброя поцілила у багатоповерхівку. Були загиблі. Я бачила, як проходила рятувальна операція. Але найбільше мені в пам‘ять вросло, як рідні тих, хто опинився під завалами, взимку босоніж стояли і чекали, поки дістануть їхнього сина, маму, сестру чи брата. Окремо хочу подякувати колегам-психологам, які роблять просто надважливі речі. Це дійсно так!», – ділиться соціальна фахівчиня.
Оксана Яценко також пригадує випадок із літньою жінкою:
«На той момент їй було 73 роки. Внаслідок обстрілів будинок був повністю зруйнований. Ви тільки уявіть, ця бабуся кілька днів жила під якимсь власноруч сконструйованим накриттям і всім казала, що її будинок цілий, аби тільки не евакуювали. Коли ж її все таки змусили сісти до евакуаційного автобусу, щоб відвезти у безпечніше місце, ця бабця неодноразово тікала впродовж дороги. Потім тікала з прихистку. Заманювали і задобрювали її і чаєм, і цукерками, і одягом, і іншим… З нею працювали психологи, щоб заспокоїти. Зрештою, загальними зусиллями нам вдалося. Потім бабусю цю поселили в іншій громаді. Виділили їй будинок. Вона вже там обжилася і більше на старе місце не повертається. Навіть домашній улюбленець у неї тепер є. Ми ненав‘язливо відстежували її історію, бо такі випадки унікальні», – продовжує колежанка.
Триматися Оксані допомагають родина і хобі. Попри те, що чоловік нині боронить Україну, його підтримку відчуває за сотні кілометрів. На місці – найкращим стимулом є обійми доньки Софійки.
«Коли після важкого дня заходиш додому, будь-яка втома, будь який важкий досвід моментально розчиняються, бо я розумію, що потрібна доньці. Зараз їй 11 років і я в неї єдина опора», – зізнається Оксана.
Софійка так само як і мама займається танцями. Щоправда, захоплення виникло дещо пізніше, ніж в Оксани, – мама танцює хіп-хоп із чотирирічного віку.
«Також займаюся бачатою та іншими видами. Це моя віддушина. Рухи відволікають», – констатує соціальна фахівчиня.
Та не зважаючи на непросту професію, Оксана все ж зберігає оптимізм. Вона вірить, що настане час, коли війна завершиться і люди, яким допомагала, зможуть повернутися додому й розпочати нові, щасливі, сторінки свого життя.
«Як би тяжко не було, треба знати, що віра і сподівання на краще – здатні багато змінити. Такий мій меседж сьогодні цьому світові і нам, українцям», – підсумувала Оксана Яценко.
Джерело: Благодійний фонд «Рокада»
